33429 (Система цивільного права України), страница 7

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно-гро­шові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб'єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності това­ровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Посилюється роль цивільно-правового договору в самостійній організації господарської діяльності суб'єктів товарно-грошових відносин. Все це свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій державі і визначає його місце в системі правових галузей. Сучасне право поділяється на окремі галузі в залежності від критеріїв, покладених в основу їх розмежування, і функціональних особ­ливостей кожної з галузей. До таких критеріїв належать: предмет, метод правового регулювання і функції даної галузі.

Взаємодія галузей сучасного права забезпечує всебічне правове регулювання суспільних відносин в Українській державі.

Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет публічного, а не приватного права.

В Україні відбувається складний процес формування нового законодавства. Справа не тільки в тому, що створюються і приймаються нові закони, а в тому, що процес їх формування і відтворення відбувається на тлі процесів швидкої зміни економіки і суспільного життя, і ці процеси — зміна економіки і суспільного життя, з одного боку, і прийняття нового законодавства — з другого, далеко не завжди адекватні, взаємодіють, збігаються і приносять позитивні наслідки.

Тип правової системи, який за радянських часів утверджувався в Україні, як і у всьому СРСР, був типом заідеологізованої системи права. Відомо, що видатний вчений С. Алєксеєв висунув тезу про те, що заідеологізовані системи права мають як превалюючу і домінуючу засаду правову ідеологію'. Ідеологія комуністичних форм суспільства була втрачена (що, до речі, ще далеко не всіма усвідомлюється), а натомість не з'явилася жодна ідеологія, яка могла б бути визнана і оформлена як правова ідеологія, що підтримується більшістю членів суспільства.

Звичайно, зовсім не обов'язково, щоб ідеологія була підґрунтям правової системи. Ні англосаксонська система загального права, ні континентальна система права такого підґрунтя не знають. Вони створювались протягом багатьох десятирічь і відтворювали та відтворюють інтереси окремих індивідів, які й складають суспільство. Але історичний розвиток української системи права, яка зараз тільки що складається, був дещо іншим. Навіть тепер, коли вже пройшло сім років з дня створення самостійної Української держави, у політичних колах і в літературі точаться нескінченні суперечки, які мають на меті визначити, в якому напрямку прямує і повинно прямувати суспільство — в напрямку капіталізму чи в напрямку соціалізму.[35, c.40-43]

Отже, ідея необхідності ідеологізації суспільства, в тому числі створення правової ідеології, так чи інакше притаманна нашому суспільству, і з цих позицій у багатьох випадках розглядається і відповідно оцінюється розвиток законодавства, включаючи й цивільне.

Від такого стану неможливо відмахнутися чи його не помітити, тому на даний час доводиться констатувати, що загальна обстановка в суспільстві поки що об'єктивно не сприяє складанню української системи права — незаідеологізованої, на тих міжнародних засадах, які вироблені, зокрема, 00Н в Міжнародній декларації прав людини. На жаль, треба визнати, що існує ще схиляння до принципів формування правової системи за типом, притаманним авторитарним державам.

Така невизначеність таїть у собі велику небезпеку. По-перше, це свідчить про те, що українське суспільство не порвало з можливістю утвердити правову ідеологію як основу, як базу правової системи; по-друге, це свідчить про те, що людина як окрема особистість, як індивід ще не стала тим притягальним центром, до якого мають звертатися різні види правового регулювання; по-третє, це свідчить про те, що в суспільстві відсутня домінуюча засада для створення правової системи.

С. Алєксеєв пише: « Джерело виникнення національних правових систем вказаної сім'ї (маються на увазі національні правові системи, що належать до романс-германського права) потрібно шукати перш за все в економічних, соціальнополітичних умовах розвитку суспільного життя». Те ж саме можна сказати і про українську систему права. Але коли економічні і соціально-політичні умови розвитку життя Франції, Німеччини, Італії та інших країн призвели до створення єдиної сім'ї правових систем — континентального права, — якій властивий високий рівень нормативних узагальнень і які відповідно сприймаються людськими масами як приписи, що виступають у вигляді і на рівні закону, котрий і є утверджуючим началом, то інший стан ми спостерігаємо в українському суспільстві.

Сам історичний розвиток українського суспільства, коли тоталітарна система права ламалася, а місце законів, які були уособленням комуністичної правової ідеології, займали інші нормативні акти (закони в тому числі), не відповідав економічному і соціально-політичному розвитку, який існував на той час. По суті кажучи, нові правові норми у своїй переважній більшості не оформлювали ті економічні відносини, що вже фактично склалися або складаються, вони виконували іншу функцію — давали лише поштовх до утворення нових фактичних економічних відносин. По суті, це означало, що нові закони, які містили нові правові норми, фактично з'являлися на пустому місці. Це можна сказати і про Закон «Про підприємства в Україні», і про Закон «Про власність», не кажучи вже про Закон «Про господарські товариства». Подібних тим суспільним відносинам, які викликали ці закони, просто не існувало.

Якщо у Франції, коли відбувалася Велика французька революція, економічні основи капіталістичного ладу були вже закладені і потрібно було лише розвинути ті економічні засади, що вже склалися, і привести суспільство до нових політичних форм, то такого стану в українському суспільстві на момент здобуття Україною незалежності і виходу неї з складу Радянського Союзу не було.

Зрозуміло, що не тільки перші закони несли на собі печатку певної ідеологізації старого типу, а й нові положення утверджувалися за старим правовим механізмом. Варто лише нагадати, що спочатку в Законі « Про власність « навіть терміна « приватна власність « не існувало, а форми власності визначалися як індивідуальна, колективна, державна.

Не позбавлені були ці закони і метань в інший бік — в бік створення надуманих правових конструкцій з метою визначення якоїсь нібито особливості, притаманної українському народу, українському правовому регулюванню, якої поки що не мають (« не досягли « , очевидно) інші народи, інші правові системи. Йдеться, зокрема, про тенденцію визначення права власності українського народу як права виключної власності народу України, для здійснення якого навіть вводилося поняття референдуму (ст. 10 Закону «Про власність»). Для утвердження національної ідеї такі конструкції не приносили нічого позитивного, бо були лише намаганням штучно виділитися на підставі нібито існуючих українських особливостей там, де таких особливостей не було і бути не могло. Конституція України вирішила питання права власності українського народу і його здійснення, вказавши в ст. 13, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією, тобто поєднала два поняття — поняття права державної власності і поняття права власності українського народу.

Отже, становлення нової правової системи в Україні вже з самого початку несло в собі зерна істотних суперечностей, рихлості, відсутності єдиного стрижневого напрямку, що не могло не позначитися на системі формування дозволів і заборон, які складають власне клітинки права. Дозволи почали набирати в українському суспільстві все більшого значення, проте сформована раніше система жорсткої правової регламентації стала на заваді формуванню поведінки людини як вільної і самостійної особистості. Особливо це виявилося при формуванні так званого « ринкового законодавства « , яке в галузі акціонерних товариств, фондової біржі, цінних паперів тощо зазнає багато невиправданої правової регламентації при одночасній наявності немалих прогалин.

Процес становлення української правової системи продовжується, він невпинний, проте слід відзначити, що довіра до припису (правової норми, вираженої в статті нормативно-правового акта) і до власне закону в суспільстві суттєво похитнулася, що заважає закону як найдемократичнішій формі виразу права стати справжньою основою для формування системи права. Досить згадати при цьому, наприклад, декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. про довірчі товариства, який не містив належних гарантій для довірителів, що передавали кошти і приватизаційні папери довіреним особам товариства для їх належного використання з метою одержання довірителями вигоди. Внаслідок цього, коли трасти зазнали краху, довірителі позбулися своїх коштів, а сама ідея довірчої власності і довірчого управління була скомпрометована.

Закон не став належною підставою для формування демократичної системи права, тому й почали затримуватися процеси систематизації права в Україні, які спочатку так активно розпочиналися, і виникли проблеми з самим правовим простором.

Чи можна сказати, що право України в даний час чітко побудоване на загальнообов'язковій нормативності, формальній визначеності, структуризації шляхом чіткого визначення суб'єктивних прав і обов'язків? На жаль, ні. Хоча Конституція і визначила першорядне значення закону порівняно з іншими нормативно-правовими актами, проте, вочевидь, закон не став тією клітиною, тим будівельним матеріалом, який мав би стати в Україні основою формування її правової системи. Тоді постає питання: що має стати тим будівельним матеріалом, на підставі якого вибудується українська правова система, і що саме зцементує цей матеріал в єдине ціле? Протилежним варіантом закону як основи правової системи було б судове рішення, та клітинка, на підставі якої виникла англо-американська система права. Проте історичних умов, подібних до тих. що існували в Англії середніх віків, коли почала формуватися ця правова система, у нас немає і не було. Наша правова система завжди тяжіла до континентальної системи права, основу якої становив закон. Відповідно до цього сформувалася і правосвідомість людей. В континентальній системі права судова практика взагалі не вважається джерелом права.

Отже, все-таки саме закон і законодавство як втілення законів мають стати будівельним матеріалом системи права, але в тому разі, якщо негативні соціально-економічні і політичні умови існування держави Україна будуть подолані.

Стає зрозумілим, що за таких умов коливань і безладдя з новим законодавством все виразнішою стає необхідність розробки такого нормативно-правового акта, який би поряд з Конституцією став наріжним каменем для розвитку всього законодавства в країні, дозволив авторитетно провести його розмежування і дифференціацію і утвердив принципово нове для законодавства України положення, що найважливішим в праві як феномені соціальної дійсності є права людини. Цей нормативно-правовий акт безумовно повинен стати основою для побудови системи права в Україні, бо з ним могли б звірятися всі наступні закони і відповідно оцінене минуле законодавство.

В даному випадку йдеться про новий Цивільний кодекс України, . Саме цей кодекс може і повинен надати засад системності праву України і узгодити весь правовий матеріал — не тільки цивільно-правового характеру. Визначаючи значення кодифікації, С. Алєксеєв наполягав саме на системності як якості, що підносить значення кодіфикації. За допомогою кодифікації, — нотував він, — правовий матеріал відповідно організується: в системному вигляді формулюються нормативні положення і шляхом їх об'єднання, введення загальних норм, норм-принципів тощо створюються структурні підрозділи нормативної системи.

Як саме може подіяти прийняття нового Цивільного кодексу на створення системи права в Україні, яка поки що перебуває в рихлому і хаотичному вигляді? Слід відзначити, що система права являє складне явище, вона більше, ніж проста сукупність законів, вона виражає всю сукупність суспільних відносин. Тому впорядкування за єдиною системою, єдиною структурою і на підставі єдиних загальних принципів нормативного матеріалу, який складає новий Цивільний кодекс, охоплює надзвичайно широку сферу суспільних відносин, має визначальне значення для здійснення впливу на все українське законодавство і створення його справжньої і дієвої системи.

Галузі законодавства тісно пов'язані з галузями права. Проте профільні галузі права, які, як правило, мають в своїй основі кодифіковані нормативні акти, мають і, так би мовити, супроводження — комплексні нормативні акти, які охоплюють цілі сфери діяльності і суспільного життя. Ці комплексні нормативні акти акумулюють за своєю тематичною і цільовою ознакою різноманітний юридичний матеріал, який неоднорідний не тільки за предметом, але майже завжди і за методом регулювання, не кажучи вже про юридичний режим. Слід визнати, що така ознака, як вид діяльності, з її специфічними цілями і особливостями, надає такому утворенню певну цілісність і доцільність, проте це не змінює того становища, що його окремі норми належать до основних галузей права, а сама вказана цілісність носить вторинний характер.

На жаль, в українському суспільстві не встановилася чіткість щодо розмежування в правовій системі основних галузей права і комплексних утворень, які скоріше можна було б віднести до галузей законодавства, а саме до законодавства, яке має комплексний характер. Оскільки відсутнє розмежування, то відсутні і критерії поєднання основної галузі права з відповідним їй комплексним утворенням, відсутня власне сама єдність основної галузі права з її комплексним утворенням. Це яскраво виявилося при кодифікації цивільного законодавства, коли в літературі була висунута і певними владними структурами підтримана ідея існування двох кодексів в галузі економічних відносин — Цивільного і Господарського (Комерційного).

Ідея ця в той час, коли українське суспільство є заідеологізованим, одразу ж обросла політичним оперенням, що надало дискусії, яка зараз триває на газетних шпальтах і конференціях, нечуваної гостроти і конфронтації. Не бажання досягти єдності в правовому регулюванні економічних відносин, згуртування правового регулювання в правову систему, що дозволило б кожній правовій нормі яскраво розкритися і найповніше виявити зміст і можливості їх застосування у взаємозв'язку з іншими правовими нормами, а політичні мотиви, що стосуються витоків і основних засад правового регулювання, зайняли місце в цій дискусії і, звичайно, ніяких позитивних результатів не було досягнуто.

Кодекс — це систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми будь-якої галузі права. До актів такого роду аж ніяк не можна віднести підготовлений проект Господарського (Комерційного) кодексу, який основний наголос робить на адміністративно-владних функціях держави в сфері економіки. Це власне і не Господарський (Комерційний) кодекс, а кодекс державного управління економікою. Таке визначення одразу ставить питання: якого типу економіка існує в Українській державі і чому нав'язується думка про необхідність Господарського (Комерційного) кодексу українському суспільству? Відповідь на це питання проста — українське суспільство проходить процес структуризації, економіка на приватно-правових засадах тільки вибудовується, нова система права лише створюється. Тому спроби повернутися до заідеологізованої системи права робляться повсякчас і робитимуться й надалі, і однією з таких спроб є намагання «проштовхнути» Господарський (Комерційний) кодекс, який не належить до жодної з галузей права, зате є провідником ідеї зміцнення державного управління економікою.