183037 (Перші правові процедури інституту банкрутства, його характерні риси та еволюція розвитку), страница 2

Перші законодавчі акти багатьох Європейських країн в основному виходили з тлумачення банкрутства як злочину. Але в результаті дії економічних законів та розвитку суспільних відносин зміст понять неспроможності та банкрутства змінюється. Іноді навіть одне поняття замінює інше. «Злочинний» характер банкрутства (неспроможності) вже не розглядається як аксіома. Проте, коли неспроможний боржник вчиняє злочинні дії, він розглядається як особа, яка вчинила злочин – банкрутство.

У наш час банкрутство – це невід'ємний елемент ринкової економіки. Система норм, що регламентують відносини, пов'язані з банкрутством являє собою господарсько-правовий інститут, якому властиве з'єднання публічно-правових і приватноправових засад. Вперше в Україні, з прийняттям закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», правове регулювання банкрутства спрямоване на досягнення не приватного інтересу, а загальної мети – відновлення платоспроможності боржника і збереження суб'єкта господарської діяльності.

У правовій термінології різних правових систем зустрічаються два близьких один одному за змістом поняття – «банкрутство» та «неспроможність». В юридичній доктрині триває обговорення питання співвідношення цих понять. Ще в дореволюційному праві обговорювалося це питання. Так, Г.Ф. Шершеневич вважав, що банкрутство є поєднанням неспроможності та злочинних дій незалежно від наявності причинного зв'язку між ними. Проте чіткого розмежування цих понять у дореволюційному законодавстві не було [3].

Як зазначав Цитович П.П., «несостоятельность торговца может оказаться банкротством, а он сам – банкротом с видами на тюрьму, если не на лишение всех прав состояния и ссылку» [6].

У радянському праві періоду НЕПу також зустрічаються спроби розмежувати поняття «банкрутство» та «неспроможність». Клейман А.Ф. писав, що сама по собі неспроможність не розглядається як банкрутство, тобто соціально-небезпечна дія, яка тягне за собою застосування певних заходів соціального захисту. Однак якщо у процесі ліквідації з'ясуються такі моменти в діяльності неспроможного, які б свідчили про зловживання довірою або обман з боку боржника з метою отримання майнових вигод, суд повинен порушити проти такого боржника кримінальне переслідування [7].

На думку Г.Ф. Шершеневича, великого дореволюційного російського вченого-юриста, під неспроможністю варто розуміти такий стан майна боржника, встановлений у судовому порядку, що дає підставу припускати недостатність його для рівномірного задоволення усіх вимог кредиторів. Таке положення речей обумовлює введення конкурсного процесу, тобто порядку рівномірного розподілу майна боржника між усіма його кредиторами. У сучасному законодавстві України конкурсний процес, у розумінні Г.Ф. Шершеневича, відповідає інституту банкрутства [2].

За всіх часів існування інституту банкрутства завжди виникало питання про те, що є достатньою умовою для початку конкурсного процесу (процедури банкрутства). У світі вже давно існує два підходи до вирішення даного питання. Розроблено дві правові доктрини інституту неспроможності (банкрутства), засновані на принципах неоплатності і неплатоспроможності боржника.

У правових системах, де інститут неспроможності (банкрутства) побудований на принципі неоплатності, провадження в справі про банкрутство порушується в тому випадку, якщо має місце факт перевищення розміру зобов'язань боржника над вартістю його майна. Однак при використанні цього принципу виникають труднощі при доказі кредитором стану неоплатності боржника, оскільки документи, що підтверджують фінансовий і майновий стан боржника в кредитора, як правило, відсутні. Отже, порушити провадження в справі про банкрутство боржника стає дуже проблематичним.

Але незважаючи на різні підходи, критерії неоплатності та неплатоспроможності не суперечать один одному, а взаємопов'язані, оскільки у більшості випадків припиняють платежі ті підприємства, пасив яких перевищує актив. Боржник, у якого достатньо майна, завжди може найти можливість його реалізувати та погасити всю кредиторську заборгованість. Разом з тим, це ствердження, про яке ще згадував Шершеневич Г.Ф., не завжди знаходить втілення у сучасній українській економіці. Адже наявність у боржника неліквідного майна, навіть за умови перевищення його вартості над сумою кредиторської заборгованості, не завжди означає, що він (боржник) може за рахунок такого майна оплатити всі свої борги.

У сучасних правових системах переважно використовується критерій неплатоспроможності. Англійське, французьке законодавства у певній мірі базуються на недостатності ліквідних активів боржника. Але у Німеччині поряд з критерієм неплатоспроможності використовується і критерій неоплатності – «надлишкова заборгованість», який є додатковою підставою для провадження у справі про банкрутство та підставою для вибору конкретної процедури – ліквідаційної чи реабілітаційної. Окрім названих ознак та критеріїв банкрутства законодавчі акти багатьох країн визнають необхідною умовою банкрутства – збіг кредиторів, тобто наявність у боржника кількох кредиторів [2].

На відміну від принципу неоплатності, доктрина неспроможності, побудована на принципі неплатоспроможності і полягає в тому, що справа про банкрутство може бути порушена при наявності факту припинення боржником платежів по зобов'язаннях. При цьому робиться допущення про те, що розмір зобов'язань боржника перевищує вартість його майна. Для порушення провадження в справі про банкрутство кредитору досить довести факт неплатежу боржником по його зобов'язаннях, а майновий і фінансовий стан боржника з'ясовується надалі в процесі провадження в справі.

Термін «неплатоспроможність» означає нездатність боржника вчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами, в результаті чого можна припустити, що активи такої особи перевищують пасиви. Крім того, критерій неплатоспроможності дає можливість швидше розпочати процедуру банкрутства при виявлені перших ознак неплатоспроможності для уникнення різного роду зловживань з боку боржника. Цей фактор частково нівелюється наявністю інституту визнання угод недійсними, укладених до та після порушення провадження у справі. Але це не гарантує повного повернення майна боржника на стадіях судових процедур, оскільки не завжди можливо довести наявність підстав для визнання угоди недійсною, а витрати, пов'язані з таким провадженням призводять до зменшення ліквідаційної маси. До того ж боржника набагато легше виявити, оскільки для нього не потрібно вивчати стан його внутрішніх справ, а лише достатньо зовнішньої нездатності до платежу. Отже, такий критерій дає можливість оперативно реагувати на фінансові труднощі боржника шляхом швидкого порушення провадження у справі про банкрутство [3].

У сучасному законодавстві Російської Федерації використовується термін «банкрутство» у двох значеннях:

1. як синонім терміна «неспроможність»;

2. як окремий випадок неспроможності, коли посадова особа або громадянин-замовник (власник) неплатоспроможного боржника вчиняє каране діяння, яке завдає шкоди кредиторам.

Закон Російської Федерації «Про неспроможність (банкрутство)» виділяє два види такого банкрутства – умисне банкрутство та фіктивне банкрутство. Деякі російські вчені-юристи, що досліджують інститут банкрутства підтримують позицію дореволюційного права, де банкрутство – «деликт своеобразный: он слагается из двух злементов, из которых один (несостоятельность) – понятие гражданского права, другой (банкротское деяние) – понятие уголовного права»» [6]. Цю точку зору підтримували і П.П. Цитович, і Н.А. Тур. Крім того, сучасні дослідники цього питання вважають, що застосовування терміна «банкрутство» в значенні неспроможності при умисному завдані шкоди боржником кредиторам може сприяти термінологічній ясності нормативних актів. Проте багато російських вчених-юристів вважають такий підхід законодавця неправильним. Наприклад, Телюкіна М.В. вважає, що «банкротство является несостоятельностью, сопряженной с виновным поведением должника, направленным на причинение вреда кредиторам». Такої ж думки притримується і Васильєв Є.А.: «термин «банкротство» имеет и узкое, строго специальное значение, описывающее частный случай несостоятельности, когда неплатежеспособный должник виновно совершает уголовно наказуемые деяния, наносящие ущерб кредиторам» [4].

Деякі українські вчені-юристи підтримують позицію російського законодавця та ототожнюють поняття неспроможність та банкрутство. З аналогії законодавства про банкрутство України можна зробити висновок, що термін «банкрутство» використовується у двох значеннях:

1. як визнана господарським судом нездатність відновити свою платоспроможність та вдовольнити вимоги кредиторів не інакше, як через ліквідаційну процедуру

2. як «фінансова неспроможність» суб'єкта господарської діяльності, з яким так чи інакше пов'язані злочинні дії громадянина-засновника, власника, службової особи підприємства (установи, організації).

Відповідно з принципу неплатоспроможності як більш сучасного, побудовані законодавства про неспроможність (банкрутство) більшості держав, що, мають розвинуті ринкові відносини. Так, наприклад, Закон Російської Федерації «Про неспроможність (банкрутство)» викладений в новій редакції вже побудований на принципі неплатоспроможності і в даний час успішно застосовується в Російській Федерації [8].

Верховна Рада України також провела реформування законодавства про банкрутство і 30 червня 1999 року внесла зміни в Закон України «Про банкрутство», виклавши його в новій редакції. У цій редакції Закон називається «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом» і заснований він також на принципі неплатоспроможності. Неплатоспроможність є одним із ключових понять зазначеного Закону.

Прийнято розрізняти абсолютну і відносну неплатоспроможність. Абсолютна неплатоспроможність містить неможливість боржника через повне руйнування фінансового положення оплатити борги кредиторам без використання судових процедур банкрутства. Відносна неплатоспроможність складається з неможливості погашення боргів кредиторів через тимчасові фінансові утруднення і наявність майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість. У цьому випадку кредитори реалізують свої майнові права через виконавче провадження, минаючи інститут банкрутства.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон) установлює визначені зовнішні ознаки абсолютної неплатоспроможності. Відповідно до ст. 1 Закону неплатоспроможність – це нездатність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого терміну оплати грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання по оплаті податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через поновлення платоспроможності (через проведення судових процедур банкрутства) [5].

Далі Закон встановив такі критерії абсолютної неплатоспроможності: розмір заборгованості і термін прострочення. Розмір заборгованості встановлений у сумі 300 мінімальних розмірів заробітної плати. Причому, до складу та у розмір грошових зобов'язань, по яких формуються вимоги кредиторів, не включаються: неустойка (пеня, штраф); фінансові санкції, збитки, вимоги по відшкодуванню шкоди, заподіяного життю і здоров'ю громадянина; зобов'язання по виплаті авторської винагороди; зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника – юридичними особами, що виникають від такої участі.

Наявність перерахованих зовнішніх ознак неплатоспроможності боржника характеризують її абсолютність (стійкість) і дають підставу ініціювати процедуру банкрутства.

У свою чергу абсолютна неплатоспроможність буває двох видів: зворотна та незворотна. Оборотна неплатоспроможність характеризується можливістю відновлення (реанімації) платоспроможності боржника через різні санаційні механізми процедури банкрутства. Необоротна неплатоспроможність означає можливе відновлення платоспроможності боржника винятково через ліквідаційну процедуру. Таку неплатоспроможність установлює суд шляхом визнання боржника банкрутом. Боржника може визнати банкрутом тільки господарський суд.

банкрутство боржник правовий регулювання

Висновок

Категорія «банкрутство» з'явилася доволі давно. Поволі ця категорія змінювала свою назву, певні критерії відношення її до цивільного чи кримінального права, відбувалися інші зміни. Також різними були тлумачення банкрутства. У різні часи до боржників застосовували різні методи впливу, проводили різні заходи…

Існування цього інституту обумовлено перш за все тим, що існує необхідність рішення проблем, пов'язаних з нездатністю суб'єкта підприємницької діяльності виконувати свої грошові зобов'язання перед кредиторами. Його значення полягає в тому, що, з одного боку, з господарського обороту при ліквідації виключаються неплатоспроможні суб'єкти, що сприяє оздоровленню ринку, а з іншого – цей інститут дозволяє підприємствам, закладам, організаціям досягнути фінансової стабільності та добробуту, за умови дотримання норм закону.