182370 (Економіка підприємства: теоретичні узагальнення), страница 2

Такі функції держава почала частково виконувати з моменту свого виникнення. З появою класового суспільства після розпаду первіснообщинного ладу у пануючого класу власників виникла потреба у спеціальному органі управління — державі, уособленням якої були армія, чиновницький апарат, суди, тюрми тощо. Найважливішими функціями держави в цей період були збереження та зміцнення існуючого ладу, пануючих форм економічної власності й експлуатація більшості населення, яка здійснювалась переважно через механізм оподаткування. Водночас у країнах Стародавнього світу держава виконувала такі загальні економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, введення єдиного грошового обігу тощо.

Зі становленням та розвитком капіталізму коло державних економічних функцій розширювалося. Після кризи 1929—1933 рр. держава бере на себе таку глобальну економічну функцію, як розширене відтворення сукупного капіталу (відносин капіталістичної власності), розвиток усієї економічної системи. Державна діяльність охоплює всі сфери суспільного відтворення і виявляється у формі зростаючого одержавлення засобів виробництва (будівництво державних підприємств, спільних з приватним капіталом компаній, фінансування передових наукових галузей тощо), робочої сили (зростання кількості працівників у державному секторі, організація суспільних робіт, зростання соціальних витрат, встановлення мінімуму заробітної плати, розвиток освіти, охорони здоров'я тощо), науки (фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок, підготовка наукових кадрів, будівництво й утримання науково-дослідних центрів тощо) та інших елементів системи продуктивних сил, Важливими економічними функціями держави є послаблення глибини і гостроти економічних криз та циклічного характеру розвитку народного господарства, раціональний перерозподіл національного доходу.

Для виконання цих функцій необхідне одержавлення багатьох об'єктів і значної частки національного доходу. Щоб сучасна економічна система була стабільною, частка держави у ВВП повинна становити від 40 % до 50 % (за Гелбрейтом). Надмірне зниження економічної ролі держави, яке відбувається в Україні з другої половини 90-х років XX ст., порушує цю закономірність і закон одержавлення капіталістичної економіки, що негативно впливає на розвиток народного господарства.

Виконання функцій держави забезпечує великий і розгалужений державний апарат економічного регулювання, як правило, це очолені прем'єр-міністром міністерства, які здійснюють загальноекономічне регулювання. У Великобританії прем'єр-міністр керує пов'язаною з участю країни у міжнародних організаціях діяльністю уряду, формує та контролює виконання кредитно-грошової політики, керує роботою із довгострокового планування державних витрат. До складу кабінету міністрів постійно входять міністри фінансів, торгівлі, промисловості, міністр з питань зайнятості та охорони довкілля. В англійському парламенті ініціатором майже всіх законів є уряд, а в парламентській діяльності приблизно третина законів стосується економіки.

Найповніше державне регулювання економіки здійснюється у Великобританії у сфері промисловості. Міністерство промисловості здійснює загальний контроль над основними галузями і підтримує відносини з усіма іншими, незалежно від типів і форм власності. Воно надає технічну допомогу промисловості, стимулює профілюючі дослідження, які не беруть на себе недержавні компанії, та їх впровадження у виробництво, здійснює значну частку капіталовкладень у профілюючі галузі промисловості, надає допомогу дрібним та середнім компаніям та ін.

Найповніше економічна роль сучасної держави виявляється у проведенні структурної політики, що вимагає модифікації економічних функцій держави, форм і методів державного регулювання. Першочерговими в її економічній діяльності стають проблеми структурної перебудови економіки, вирішення стратегічних науково-технічних завдань, які виникають внаслідок структурних змін між окремими регіонами та галузями народного господарства, а також всередині їх. Регіональні структурні перетворення вимагають використання засобів та важелів регіональної економічної політики, зростання обсягів державних інвестицій, зокрема капіталовкладень, а також стимулювання капіталовкладень з боку приватних підприємств і акціонерних компаній, посилення державного регулювання цін, фінансової допомоги депресивним регіонам та ін.

На галузевому рівні держава надає субвенції, дотації, здійснює регулювання цін на окремі товари, посилює митний захист та ін. Розпочалася переорієнтація державних витрат і субсидій галузям і підприємствам на розвиток НДДКР, впровадження передових наукомістких технологій у галузі, що визначають нинішній етап розгортання НТР — електроніку, біотехніку, інформаційні технології та ін.

Відповідно до національних пріоритетів засобом такої переорієнтації стали програмно-цільові методи фінансування НДДКР, створення технологічних парків навколо великих наукових центрів — університетів, науково-дослідних інститутів та ін. Структурна перебудова та активна діяльність держави у цій сфері передбачають створення умов для економічного зростання за рахунок інвестицій у фундаментальні та прикладні наукові дослідження, в систему освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, економічну та соціальну інфраструктуру, охорону довкілля, активний і цілеспрямований вплив на інвестиційний процес, а також міжгалузевий перерозподіл капіталів. Паралельно ставиться завдання стимулювати конкуренцію, істотно послабити адміністративне регулювання підприємницької діяльності компаній, їх часткове роздержавлення, в тому числі приватизація, послаблення державного контролю за цінами, розширення контрактної форми взаємодії держави з недержавними підприємствами тощо. Важливу роль у здійсненні структурної політики відводиться модифікації антитрестівського законодавства. Воно також повинно сприяти зростанню могутності великих компаній за рахунок злиття і поглинань з метою посилення конкурентоздатної національної економіки.

Державне регулювання структурної перебудови здійснювалося шляхом:

1) зниження максимальної ставки оподаткування (у США з 46 до 34 %, у Великобританії — з 50 до 35 %);

2) надання інвестиційних податкових знижок на виконання компаніями та науковими інститутами НДДКР та податкових пільг, пов'язаних з прискореним списанням устаткування для цих розробок;

3) збільшення державних кредитів при проведенні промислової політики.

У багатьох країнах держава розробляла середньо-термінові програми модернізації чорної металургії, вугільної, суднобудівної та ін., паралельно — програми регіонального розвитку, у неперспективних регіонах (де зменшувалась роль старих галузей) стимулювала середньо- та довготермінове кредитування, створюючи фонди капіталовкладень, випускаючи спеціальні державні облігації. Крім того, посилювалось регулювання ринку робочої сили і трудових відносин, стимулювалась підготовка працівників нових професій. Законодавство із надання інформації, організаційної та консультативної допомоги підприємствам удосконалювалося, інноваційна діяльність держави розширювалася тощо. Активізувалась роль держави у вирішенні цих проблем і на наднаціональному рівні.

Форми державного регулювання економіки та їх еволюція

Серед економістів немає єдності щодо розмежування форм і методів державного регулювання. Одні автори розрізняють його типи (короткотермінове і довготермінове), інші виокремлюють адміністративне і правове, пряме і опосередковане економічне регулювання, а в межах другого окремі форми, треті — форми державного регулювання економіки без подальшого поділу, четверті до форм відносять короткострокове і довгострокове планування та ін. Найлогічніше серед форм державного регулювання вирізняти планування (довготермінове, середньо-термінове і короткотермінове), програмування і прогнозування, а серед методів (тобто способів або засобів впливу держави на суб'єкти господарювання) — економічне, правове й адміністративне регулювання. Найважливішим є економічне регулювання, яке, у свою чергу, поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм економічної політики). Правове регулювання здійснюють через прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо). Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші дії.

Основними формами державного регулювання є планування та програмування економіки.

Планування на макрорівні (макроекономічне планування) — форма управління народним господарством (а отже, форма державного регулювання економіки), що передбачає визначення цілей, розроблення (складання) планів та їх реалізацію (з урахуванням шляхів досягнення) на основі наукового передбачення, що базується на пізнанні економічних законів.

На мікрорівні планування передбачає складання бізнес-планів, короткотермінових оперативних програм та завдань тощо.

Планомірність як категорія виражає глибшу сутність, ніж планування, оскільки є безпосередньою формою вияву закону планомірного розвитку, дія якого зумовлена передусім еволюцією технологічного способу виробництва, а планування — лише метод реалізації планомірності. Матеріальною основою планомірності був розвиток технологічного способу виробництва, основаного на машинній праці.

Важливою функцією держави стає розроблення довготермінових (на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які, забезпечуючи економічну систему всебічною інформацією, посилюють зворотні зв'язки та сприяють стабільності системи. Держава створює також центральний орган управління економікою. Центр формує (з різним ступенем адекватності) об'єктивну мету системи, загальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо.

Трьома головними формами планування є директивне, індикативне і стратегічне.

Директивне (імперативне) планування означало централізоване доведення обов'язкових суворо регламентованих завдань і показників до підприємств, що сковувало їх ініціативу, призводило до зростання товарно-матеріальних запасів, посилення затратного характеру економіки, зниження ефективності виробництва (здійснювалось у СРСР) тощо.

Індикативне (рекомендаційне) планування передбачає встановлення державою основних макроекономічних показників, системи економічних стимулів та прямих і опосередкованих важелів, які орієнтують економічну діяльність суб'єктів господарювання на виконання планів, забезпечуючи їх при цьому необхідною інформацією, та заходів щодо їх здійснення. Таке планування, започатковане у Франції і Нідерландах, у 60-ті роки поширилося в інших розвинутих країнах. У США воно здійснюється передусім у формі бюджетних і фінансових планів, у Японії — у формі довготермінових планів, у країнах ЄС — стратегічних тощо. Механізм реалізації таких планів передбачає узгодження закладених у них національних пріоритетів із союзами підприємців та профспілками. У Франції постійно розроблялися п'ятирічні плани, які мали систему показників обсягів виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держава підтримувала конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад машинобудування, і "згортання" нерентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля).

За економічною сутністю державна капіталістична планомірність, крім вилучення прибутків, означає централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методами економічної планомірності є складання загальнонаціональних планів, програм, прогнозів. Найпоширеніші середньо-термінові індикативні плани. їх сутність розкривається у виконуваних індикативним плануванням основних функціях: обґрунтування цілей і стабільних темпів економічного зростання; формування найважливіших напрямів економічної політики; обґрунтування пріоритетів у розвитку економіки і розробка цільових комплексних програм; вибір комплексу економічних важелів і стимулів у поєднанні з адміністративними і правовими засобами; координація показників індикативного плану та державного бюджету.

За масштабами розрізняють галузеве індикативне планування, регіональне та планування на підприємстві (бізнес-планування).

Стратегічне планування виробляє таку стратегію поведінки національної економіки на ринку, яка забезпечить її виживання за складних умов шляхом цілеспрямованого управління змінами.

Програмування національної економіки передбачав комплексний аналіз її стану, виявлення найважливіших проблем, вирішення яких неможливе за допомогою ринкових важелів, розроблення та реалізацію окремих стратегічних програм. У сучасній літературі програмування економіки також визначають як систему її регулювання (передусім довготермінового) на основі загальногосподарських програм, а також визначення, що збігається з трактуванням індикативного планування.

Основою програмування є структурне регулювання економіки (або структурне програмування) як вища форма економічного регулювання на національному рівні, яке має системний (у тому числі комплексний) характер базується на виконанні довго- (10—20 років), середньо- (4—5 років) і короткотермінових програм. За рівнем охоплення виділяють комплексно-цільові народногосподарські програми, програми соціально-економічного розвитку, науково-технічні та ін.