179243 (Становлення неокласичної традиції в економічній теорії)

Контрольна робота з дисципліни

«Історія економічних вчень»

на тему:

«Становлення неокласичної традиції в економічній теорії»

Зміст

Вступ

У останній третині 19 ст. ситуація, яка склалася в економічній науці, викликала необхідність вироблення принципово нових методологічних підходів до аналізу виникаючих у господарській практиці проблем. Ринкова економіка, яка функціонує на власній матеріально-технічній основі, породжувала складну систему виробничих і економічних зв’язків, у якій господарюючі суб’єкти повинні були знаходити оптимальні рішення. Вони зіштовхувалися з проблемою альтернативного вибору із декількох варіантів, який необхідно було зробити в рамках певних обмежень, насамперед ресурсних.

Розв’язання таких задач з позицій класичної школи, навіть модифікованої економістами першої половини 19 ст., було неможливим, оскільки цільове призначення системи вона вбачала у збільшенні багатства, яке є функцією нагромадження капіталу і чисельності працівників. Проблема ефективного розподілу ресурсів і пошуку найбільш вдалого варіанта їх комбінації залишалася на задньому плані, оскільки вважалося, що він досягається автоматично в процесі ринкової конкуренції. Тим часом в умовах бурхливого зростання масштабів виробничої діяльності саме ця проблема ставала найбільш гострою й актуальною.

Не наблизилися до її розв’язання і критики класичної школи. Узявши під сумнів деякі постулати і підходи класичного напрямку, вони не змогли запропонувати цілісної та переконливої концепції, якою можна було б керуватися в господарській практиці.

У таких умовах була нагально потрібною загальна теорія, здатна запропонувати рекомендації, які обґрунтовують економічну поведінку господарюючих суб’єктів, що прагнуть якнайкраще реалізувати свої інтереси. Така теорія відповідно до характеру задач, що вимагають рішення, повинна була акцентувати увагу на поведінкових аспектах, виявляючи мотиви, якими керуються індивідууми при виборі того чи іншого варіанта господарських дій. Подібний підхід принципово змінював метод економічного аналізу: об’єктивізм класиків, які прагнули віднайти закономірності, що керують господарськими процесами незалежно від волі та свідомості людей, поступався місцем виявленню суб’єктивних спонукань господарюючих агентів, які приймали економічні рішення. Об’єктом вивчення стає психологія господарюючого індивідуума з метою визначення закономірностей формування мотивації його вчинків у сфері економічної діяльності.

Мабуть, найбільш істотним нововведенням у сфері методології став перехід до граничного аналізу. Дослідження поведінки економічних суб’єктів показали, що для прийняття рішення має значення не загальна характеристика явища, а ті додаткові обставини, що призвели до розмежування стану, який мав місце до рішення, і стану після його прийняття. Такі обставини прийнято називати граничними (marginal) величинами, і вони стали головним об’єктом дослідження нового напрямку економічної науки, що породило зовсім нові можливості аналізу і опису процесів, які відбуваються в економіці. За допомогою граничних величин характеризувалася поведінка і споживачів, і виробників, і організацій, й інших економічних суб’єктів. Широке використання методу граничного аналізу дало найбільш часто вживану назву новому напрямку − маржиналізм.

Маржиналісти відкрили шлях активному впровадженню математики в економічні дослідження, результати яких здобували тепер більш чіткі та строгі формулювання, втілювалися у форму рівнянь, формул і графіків.

З 90-х років 19 ст. маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів − відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатись як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно, одержала назву «неокласичної».

Мета моєї контрольної роботи розповісти про становлення неокласичної традиції в економічній теорії.

2. Загальні риси і розходження нової і старої історичних шкіл в

Німеччині.

Історичний метод дослідження, започаткований Фрідріхом Лістом (1798-1846), знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-і − 50-ті роки 19 ст. Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебранд, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об’єднує їхні теорії, але головне − це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.

Лідером старої історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх Рошер − провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету. Він ставить собі завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення і розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.

Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причини національних особливостей розвитку економічних процесів.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Рошер обов’язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв’язує класичну теорію з життям.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Виразником ідей старої історичної школи був також професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812-1878). За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він став засновником першого статистичного бюро.

Бруно Гільдебранд рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда − це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції, які можна простежити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основу періодизації Гільдебранд бере способи організації обміну продуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політекономії, особливо щодо питань виробництва та обміну.

У 70-х роках 19 ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838-1917), Л. Брентано (1844-1931) і К. Бюхер (1877-1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі − етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві − і намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і соціального партнерства.

Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

На відмінну від старої школи нова історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії: консервативну, яку очолив Г. Шмоллер та буржуазно-ліберальну, яку очолив Л. Брентано.

Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідком описування послідовної низки подій. Своє завдання − «поглиблення історичного методу» − представники даної течії бачили в написанні великих монографій з окремих питань господарського розвитку Німеччини, уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня.

У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного методів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників.

Засновник нової історичної школи та лідер її консервативного напряму Густав Шмоллер прагнув перетворити економічну теорію із «голого учення про ринок і обмін» у історико-етичну науку. Головний його твір − «Основи загального вчення про народне господарство» − хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.

Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.

Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів, закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і визнавав, що економічні закони існують, але був переконаний, що вони не можуть бути сформульовані за допомогою методів класичної політекономії. Він стверджував, що теорія має ґрунтуватися на історичній основі, яка, в свою чергу, спирається на емпіричні факти. Саме таке завдання він ставив самому собі − сформулювати закони на підставі емпіричних фактів.

Шмоллер визначав політичну економію як науку, покликану вивчати людську діяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб. Водночас вчений виступав проти залучення математики до економічних досліджень, мотивуючи це тим, що людська психіка є надто складним завданням для диференціального обчислення.

У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови. Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів.

Визнаючи наростання класового протистояння в суспільстві, нова школа пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності створена 1872р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Людвіг Йозеф Брентано (1844-1931). Найважливіші економічні погляди вченого знайшли відображення у його працях: «Сучасні робітничі гільдії» (1871-1872), «Класична політична економія» (1888) та ін. У цих творах Л. Брентано, як і його попередник Бруно Гільдебранд, дотримувався мінової концепції, вважаючи пріоритетними фактори розподілу та обміну, але на відмінну від нього заперечував існування законів економічного розвитку, наголошуючи на тому, що теоретична економія не має прикладного практичного значення і є другорядною порівняно з безпосереднім спостереженням та описом.

Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так і реформістського напрямів політичної економії.

2. Загальні риси і розходження класичної і неокласичної шкіл.

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу в сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву «класичної».

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці 17 − на початку 18 ст. В. Петті в Англії та П.Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному.

Формування неокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальної революції, що знайшло відображення у творах представників кембриджської та американської шкіл.

Оголосивши предметом економічної науки так звану «чисту економіку», незалежну від суспільної форми її організації, неокласики зосередились на аналізі поведінки «економічної людини» (споживача, підприємця, найманого робітника), яка завжди прагне максимізувати вигоду (дохід, корисність) і мінімізувати витрати (зусилля).

Керуючись маржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичного напряму намагались дослідити так звані «природні» закони, які визначають цінність (ціну) товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподіл доходів у суспільстві.

Термін «неокласична теорія» першим запровадив у науковий вжиток видатний американський економіст Т. Веблен, який звернув увагу на те, що представники нового напряму економічної думки не вийшли за межі утилітаризму та гедоністської психології класичної школи, успадкувавши її основні ідеї.

Однією з таких ідей стала ідея само регульованої та рівноважної ринкової економіки, яка узгоджує наміри окремих суб’єктів. Крім цього, представники як класичної, так і неокласичної шкіл прагнули дотримуватися принципу «чистого знання», «чистої» теорії без суб’єктивізму, психологізму, ідеологічних нашарувань, а також дотримувалися принципу економічного лібералізму.

Однак крім спільних ідей між класичною та неокласичною політичною економією існує багато відмінностей. Якщо класична школа трактувала економічну теорію як науку, що досліджує універсальні закони економічного зростання, то неокласична школа трактувала її як науку про оптимальне використання обмежених ресурсів для задоволення людських потреб. Застосування причинно-наслідкового аналізу та з’ясування глибинної сутності економічних категорій, їх поділ на первинні і вторинні були притаманні класичній школі. Неокласична ж школа виключала з уваги економічної науки дилеми первинних і вторинних економічних категорій і застосовуючи функціональний аналіз, досліджувала взаємозалежність економічних змінних.

Класична політекономія була націлена на динамічні процеси, вербальні дослідження розвитку економіки на довгих інтервалах часу. На відмінну від неї неокласична політична економія була націлена на статичні процеси обмежені короткими інтервалами часу, які допускають математичне формулювання і вирішення.