Тим більше, що й потреби людей в засобах існування виявити точно неможливо. Вони індивідуальні і залежать від багатьох чинників: рівня економічного розвитку країни, галузі, регіону; національних, культурних або релігійних традицій споживання; віку, професії, рівня освіти людини тощо. Крім того, потреби в засобах існування суб'єктивні і не завжди зважають на рекомендації фахівців. В умовах же масового зубожіння населення соціальні норми споживання та структура витрат на засоби існування стають взагалі спотвореними і не можуть розглядатись як норматив на перспективу.

Двоякий характер МЗП найочевидніше виявляє себе під час встановлення рівня МЗП, перш за все в позиціях, які при цьому займають основні соціальні партнери на ринку праці — профспілки і роботодавці.

Розглянемо поточну ситуацію. Офіційна точка зору Федерації профспілок України полягає в тому, що підвищення МЗП, забезпечуючи зростання доходів населення, означає інвестицію в економіку країни. Заданими Федерації, з кожної гривні приросту МЗП майже 18 коп. йде в місцевий бюджет у вигляді прибуткового податку, близько 20 коп. становить економія бюджетних коштів на житлові субсидії, 20 коп. повертається державі з будь-якої покупки через податок на додану вартість та акцизи, 3 коп. йде в страхові фонди.

Федерація профспілок України вважає також, що підвищення з 1 липня 2003 року МЗП до 237 грн. дасть змогу протягом лише цього року збільшити число зайнятих у галузях економіки на 500 — 600 тис. осіб. Ці люди своїми податками щомісячно поповнюватимуть бюджет регіону і країни щонайменш на 75 млн. гривень.

Федерація роботодавців України та УСПП звертають увагу на інше. Необґрунтована політика підвищення МЗП, на їхню думку, може призвести до руйнування стимулюючої ролі системи оплати праці за рахунок зменшення частки надбавок, премій, доплат, збільшення заборгованості із заробітної плати. Гарантований мінімум зарплати не виключає й того, що підприємець не зможе найняти працівника, який погоджується працювати за нижчу зарплату, підтримуючи цим безробіття. [7]

І найголовніше: мова повинна йти про пропорційне підвищення заробітної плати всім категоріям працівників, інакше МЗП у 237 грн., яку будуть одержувати найменш кваліфіковані працівники, зрівняється, а то й перевищить середню зарплату вчителів, лікарів або науковців. Таку ситуацію, нагадаю, ми вже мали в бюджетній сфері у 2000 p., коли МЗП становила 75,5% середньої зарплати в освіті, 85,8% — в охороні здоров'я, 99,2% — в соціальному забезпеченні, 100 % — у сфері культури. Як мали і відсутність будь-яких стимулів до праці.

Однак витримати два пропорційних збільшення заробітної плати не можна буде без скорочення певної кількості працівників.

У ст. 9 Закону "Про оплату праці" встановлено, що розмір МЗП визначається з урахуванням загального рівня середньої зарплати. Причому співвідношення МЗП та середньої зарплати зовсім не критичне: у 2000 р. воно становило 51,3 %; у 2002 р. поступово зменшувалося від 43,6 % в січні до 37,3 % в грудні того ж року (див. Таблицю 2). Деякі українські фахівці нормальним вважають співвідношення МЗП і середньої зарплати на рівні 30 — 35 %.

За орієнтир взято прожитковий мінімум, тому що рівень середньої зарплати в Україні настільки низький, що лише в липні 2002 р. нарешті досягнув рівня прожиткового мінімуму. І проблема, на наш погляд, полягає не в черговому підвищенні МЗП, а у збільшенні реальної заробітної плати в країні, у створенні умов для високопродуктивної та якісної праці при зростанні рівня зайнятості населення. Тоді позитивна динаміка МЗП буде економічно обґрунтованою і зрозумілою. [11]

Таблиця 2

Окремі показники рівня життя працездатного населення України за 2002 рік

Висновки

Складна соціально-економічна ситуація в Україні вимагає виключної відповідальності державної влади за здійснення заходів, що так чи інакше впливають на рівень життя населення, надання проблемам забезпечення добробуту різних соціальних груп пріоритетного значення.

На сьогоднішньому етапі необхідна розробка єдиного закону про соціальне забезпечення виходячи з широкого тлумачення цього терміну, тобто закону, який регулює коло відносин та норм по забезпеченню, в першу чергу матеріальному, літніх, непрацездатних людей, сімей з дітьми з наступною конкретизацією програм соціального страхування.

Підсумовуючи вищезазначене, можна окреслити основі напрями політики подолання бідності на сучасному етапі:

• створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян через розвиток малого і середнього бізнесу, проведення ефективної державної протидії монополізму на ринку праці у сільській місцевості, а також активізацію вторинного ринку цінних паперів як ефективного засобу перерозподілу;

• боротьба з успадкованою бідністю, яка здебільшого притаманна сільському населенню, шляхом створення мережі дорадчих служб (правова освіта), підтримки нових виробничих відношень, обумовлених зміною форм власності на землю, покращення соціальної інфраструктури села;

• підвищення ефективності соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту, посилення цільової орієнтації соціальних програм, запровадження замість пільг адресної соціальної допомоги згідно з критерієм забезпеченості;

• удосконалення статистики бідності в напрямку розширення репрезентативності інформаційної бази;

• політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу.

Встановлення та оптимізація рівня МЗП залишаються відкритою проблемою, яка потребує свого додаткового методологічного опрацювання. Але вже зараз зрозуміла необхідність:

• визнання трудової природи МЗП;

• перегляду рівня МЗП лише за умов зростання продуктивності праці та ефективності виробництва при одночасному забезпеченні оптимальної пропорції між МЗП і середньою заробітною платою в країні і регіоні;

• обов'язкового узгодження розмірів МЗП між профспілками і роботодавцями;

• реалізації спеціальних державних програм підтримки найменш забезпеченої частини працюючого населення доти, поки МЗП не досягне рівня прожиткового мінімуму в країні.

Список використаної літератури

1. Основи економ. теорії: Підручних у 2-х кн.. Кн..2:/ Ю.В. Ніколенко та ін.; - 2-ге вид. Перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998.-272с.

2. І. Михасюк, А.Мельник, М.Крупка, З.Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.

3. Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн.пособие. – 2-е изд. – М:Дело, 2002. – 280с.

4. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. - К.: " Наукова думка", 1994.

5. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.

6. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. – К.:МАУП,2000.-176с.

7. Гуць М. Проблеми безробіття та рівня життя населення України //Україна: аспекти праці (укр.)-- 2003.- № 2.-С. 13-18

8. Сітнікова Н.П. Економічні передумови подолання бідності в Україні, як один з пріоритетів стратегії розвитку //Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2003.- № 12.-С. 10-15

9. Крайник О.П. Системний підхід до регулювання соціальне - економічним розвитком регіону //Регіональна економіка (укр.).- 2002.- № 1.-С. 158-166

10. Соколик М.П. Основні макропоказники рівня життя населення України: тенденції та перспективи // Актуальні проблеми економіки (укр.).- 2001.- № З.-С. 47-59

11. Шевченко Л.С. Мінімальна заробітна плата та її рівень: теоретичне осмислення проблеми //Україна: аспекти праці (укр.).- 2003.-№ 4.-С. 30-34

12. Горловський Р. Мінімальна заробітна плата як інструмент мотивації праці //Україна: аспекти праці (укр.).- 2003.- № 1.-С. 43-48

13. Поворознюк І.M. Мінімальна заробітна плата як соціальна гарантія працівників і елемент системи оплати праці //Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2003.- № 12.-С. 129-131.