164359 (Інструменти фінансового ринку), страница 3

4. Приватизаційні цінні папери - це цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

5. Похідні цінні папери - цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів.

6. Товаророзпорядчі цінні папери - цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Підсумовуючи викладене, зазначимо: якщо у відносних пропорціях скласти обсяги ринків товарів, послуг, фінансового ринку, то обсяг фінансових інструментів значно перевищуватиме своє реальне вартісне вираження. Так, сучасна фінансова система являє собою структуру, засновану на механізмі кредиту. Абсолютно всі фінансові інструменти, за винятком золота, є чиїмись зобов'язаннями: держави (паперові грошові знаки, державні цінні папери); банків (кредит, депозитні та ощадні сертифікати, чеки, векселі, тощо); акціонерних товариств (акції, облігації, векселі); професійних учасників фондового ринку (похідні фінансові інструменти).

Відтак, фінансові інструменти виконують свої функції доти, поки інститути, що їх випустили, відповідають за зобов'язаннями, які оформлені цими фінансовими інструментами. У випадку банкрутства організації її активи знецінюються. Причому ризики фінансових інструментів вищого рівня значно більше ризиків їх базисного активу. Наприклад: ризики, закладені в опціони або ф'ючерси, вище ризиків цінних паперів, що складають їх базисний актив; ринок операцій з акціями вище ризиків операцій з валютою, в якій виражена їхня вартість; ризики операцій з грошовими коштами вище ризиків з реальним товаром.

Отже, можна зробити висновок, що фінансові інструменти - це певною мірою права на ресурси (активи), які повинні відповідати таким вимогам: вільний обіг (здатність купуватися та продаватися на ринку, виступати як самостійний платіжний інструмент, що полегшує обіг інших товарів); доступність (можливість бути об'єктом усіх видів угод (позики, дарування, зберігання тощо)); стандартність (випуск однорідними серіями, класами тощо); документальність (повинні містити передбачені законодавством реквізити, відсутність будь-якого з них вказує на їх недійсність); регулювання і визнання державою (мають регулюватися та бути визнані державою як передумова довіри до них); ліквідність (здатність бути швидко реалізованими без істотних втрат для держателя); ризик (можливість втрат, що пов'язані з інвестиціями у фінансові інструменти).

Фінансові інструменти виконують низку функцій у системі суспільного виробництва. Вони є регулятором, що відображає дію закону вартості і динаміки норми прибутку в різних галузях виробництва. Фінансові інструменти забезпечують приплив капіталу з одних галузей в інші, а також мобілізують грошові кошти інвесторів. У розвинених промислових країнах в умовах рівноважної економіки значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в купівлю фінансових інструментів.

Фінансові інструменти здійснюють інформативну функцію, відображаючи економічний стан. Наприклад, стабільне зниження біржових курсів тих чи інших цінних паперів, а також масове падіння курсів є ознакою погіршення економічної кон'юнктури. І навпаки, стабільні курси або їх підвищення, зазвичай, засвідчують нормальне економічне становище країни.

Через фінансові інструменти загалом реалізується можливість контролю за економікою й економічними процесами як у рамках макро-, так і мікроекономіки.

Фінансові інструменти являють собою ланку, що сполучає суспільні, політичні, державні інститути (надбудову), з одного боку, і сукупність економічних відносин та зв'язків у суспільстві (базис), - з другого.

1. Типи центрів відповідальності

Досягнення мети компанії істотно полегшується, якщо вони трансформовані в меті окремих підрозділів. Якщо, наприклад, компанія планує збільшити рентабельність активів від 10 до 15% в перебігу бюджетного року, то доведення до окремих підрозділів відповідних планів згідно збільшенню виручки, зниженню витрат, нарощуванню активів сприятиме включенню всього колективу підприємства можуть бути названі центрами відповідальності. Мається на увазі відповідальність за виконання відповідних показників, які визнані релевантними для цих підрозділів. Відповідно останні наділяються правами по ухваленню необхідних рішень, пов'язаних з реалізацією відповідальності.

Можуть бути виділені наступні типи центрів відповідальності:

центри витрат;

центри виручки;

центри прибутку;

центри інвестиції.

Центри витрат — це підрозділи, які несуть відповідальність за витрати. Характерною особливістю цих центрів є те, що об'єм виконуваних ними робіт дуже важко, а найчастіше неможливо зміряти: це обслуговуючі виробничі підрозділи, відділи заводоуправління. Наприклад, щоб виразити кількісно об'єм робіт планового відділу, можна, звичайно, враховувати роботи, які виконує даний відділ для інших підрозділів, якимсь чином відносити на ці підрозділи його витрати, використовувати різні нормативи, зокрема чисельності працівників, і т.д. Але все це буде дуже умовно і неточно. Тому доцільно планувати витрати даного підрозділу і контролювати перевищення окремих статей бюджету витрат. Відразу відмітимо, що економія не завжди доречна, оскільки у ряді випадків вона може привести до недостатнього виконання необхідних функцій підрозділу. Дані центри іноді називаються місцями виникнення витрат.

Деякі підрозділи покликані забезпечити реалізацію продукції підприємства. Вони не займаються виробництвом, тому не можуть відповідати за пов'язані з ним витрати. Перш за все це відділи збуту, маркетингу, торгові доми, магазини і т.д. Від них залежить вибір ринків, споживачів, цін та інших параметрів, що характеризують продажі. Але одночасно плануються витрати на зміст подібних центрів, тобто вони є центрами одночасно і виручки, і витрат, але ці показники відносяться до різних об'єктів.

Підрозділ, який може контролювати і нести відповідальність і за продажі, і за витрати, пов'язані з виробництвом продукції, може бути центром прибутку. Такі підрозділи володіють більшою самостійністю, чим центри виручки або витрат. Це можуть бути самостійні підприємства, філіали, внутрішні венчури. Проблема для них полягає у визначенні ціни і обліку витрат. Чинник ціни особливо важливий при використанні трансфертних цін.

Деякі підрозділи наділяються правом ухвалювати інвестиційні рішення. Як правило, встановлюється граничний розмір інвестицій, який знаходиться в компетенції керівника центру. В більшості випадків такі центри наділяються фінансовими ресурсами або правом їх самостійного залучення. Вони (разом з центрами прибутку) можуть бути названі також центрами фінансової відповідальності.

На практиці форматування центрів відповідальності багато в чому пов'язано з прийнятою організаційною структурою і характером взаємин між підрозділами. Якщо підприємству властивий високий ступінь централізації і функціональна структура управління, то більшість його підрозділів — це центри витрат (місця виникнення витрат), а відділ збуту (маркетингу, комерційний відділ) — центр продажів. Центром прибутку і інвестицій є підприємство в цілому. Тому керівники підрозділів, виконуючи бюджет витрат, вносять свій внесок до прибутку підприємства, але опосередковано, а в цілому на її розмір вплинути не можуть. І навіть коли прибуток використовується в якості показника преміювання, то робиться це в основному для вирішення двох завдань: встановлення кількісного взаємозв'язку розмірів премії з джерелом, тобто з прибутком, і чинення психологічного тиску, спонукаючого керівників підрозділів хоч якось враховувати вплив їх дій на прибуток підприємства в цілому. Але, враховуючи, що на прибуток впливають результати роботи всіх підрозділів і зовнішні чинники, спроби окремих підрозділів понизити, наприклад, витрати «тонуть» в загальних негативних результатах роботи інших підрозділів. Тому безпосередній зв'язок результатів діяльності окремих підрозділів і прибутку підприємства втрачається.

Якщо на підприємстві використовується децентралізована форма управління, то виділяються окремі частини підприємства — дивізіони, відповідальні за виробництво певних видів продукції. Вони очолюються менеджерами, які здійснюють повне або майже повне управління по всіх аспектах діяльності. Управління усередині цих дивізіонів побудоване за функціональним принципом.

Деякі з дивізіонів можуть стати повноцінними центрами прибутку, а також інвестиції. При цьому частина підрозділів залишаться центрами витрат. Якісь підрозділи, які використовують трансфертні ціни, будуть центрами квазіприбутку. В останньому випадку розрахунки здійснюватимуться за внутрішніми цінами, встановлених централізовано.

У такій ситуації окремі підрозділи, що в принципі працюють прибутково, можуть виявитися планово-збитковими.

У виробничих системах, що мають складну організаційну структуру, велике число залежних від них дочірніх підприємств, філіалів, об'єднаних в єдине ціле, центри відповідальності будуються за ієрархічним принципом, тобто мають вертикальні підлеглість. Разом з тим центри відповідальності можуть будуватися за функціональним принципом. В цьому випадку підприємство розбивається на блоки, які включають підрозділи, об'єднані згідно спільновиконуваних ними функцій, наприклад виробничий блок, комерційний блок і т.д.

Далі, відповідно до вже згаданої вертикальної підлеглості кожен блок ділиться на рівні. Так, велике акціонерне товариство складається з менших акціонерних суспільств, а ті, у свою чергу, з підприємств-філіалів.

При формуванні центрів відповідальності слід прагнути до того, щоб модель центрів відповідальності була наскрізною, причому за кожним центром повинні бути закріпленні відповідні місця виникнення витрат. Або іншими словами, для кожного місця виникнення витрат визначений центр відповідальності, в який воно входить і який планує йому встановлені показники. В цілях закріплення будується так звана матриця відповідності місць виникнення витрат центрам відповідальності.

1. Види свопу

За процентного свопу одна із сторін має початкову позицію з боргового інструменту з фіксованою ставкою процентних платежів, тоді як інша сторона може мати початкову позицію з боргового інструменту з плаваючою ставкою процентних платежів. У даній позиції сторона, яка має зобов'язання із плаваючою процентною ставкою, піддається ризику зміни дисконтної ставки процента. Шляхом обміну за допомогою свопу зобов'язань із плаваючою процентною ставкою ця сторона усуває свій ризик зазнати збитків від зміни процентних ставок. Для сторони, що має зобов'язання із фіксованою процентною ставкою, процентний своп збільшує чутливість до зміни процентних ставок.

Аби наочно уявити собі процентний своп, скористаймося прикладом. Припустімо, що своп діє протягом п'ятирічного періоду і передбачає здійснення щорічних платежів, що підраховуються з розрахунку І млн. дол. основної суми. Припустімо також, що сторона А дає згоду на виплату стороні Б платежів за фіксованою ставкою 12 %. У обмін сторона Б дає згоду на здійснення стороні А платежів за плаваючою ставкою LIBOR* (ЛІБОР) + 3 %. Плаваючі ставки на ринку свопів найчастіше встановлюються на основі дорівнення до ЛІБОР плюс якийсь додатковий процент.

З концептуального погляду протилежні сторони мають обмінюватися й основною сумою в розмірі 1 млн. дол. Проте фактичний переказ одна одній 1 млн. дол. не мав би практичного сенсу. У зв'язку з цим основною сумою звичайно не обмінюються, тому її називають умовною основною сумою, оскільки вона є сумою, що використовується як база для підрахунків, а не передається насправді від однієї сторони до іншої. У нашому прикладі умовна основна сума дорівнює 1 млн. дол., і саме вона є основою для підрахунку фактичної суми потоків готівки, які обидві сторони угоди переказують одна одній щороку.

Припустімо, що під час здійснення першого платежу ЛІБОР встановлено на рівні 10 %. Це означає, що сторона А має виплатити стороні Б і 20 000 дол. Сторона Б, у свою чергу, має виплатити стороні А 130 000 дол. Робиться залік двох взаємних зобов'язань, і сторона Б буде винна стороні А 10 000 дол. Отже, фактично здійснюється тільки чистий платіж, тобто різниця між сумою двох зобов'язань. Слід зазначити, що практика загалом уникає здійснення непотрібних платежів.

За валютного свопу якась його сторона є власником однієї валюти, а хоче одержати іншу. Своп виникає, коли одна зі сторін передає визначену основну суму в одній валюті іншій стороні в обмін на еквівалентну суму в іншій валюті. Наприклад, сторона С має в розпорядженні євро і бажає обміняти шляхом свопу ці 'LIBOR — скорочення від "London Interbank Offered Rate" (ставка пропозиції (продавця) на Лондонському міжбанківському ринку депозитів) — являє собою базову ставку, за якою великі міжнародні фінансові установи надають одна одній кредити.

Валютний своп охоплює три різні види грошових потоків. По-перше, на початковій стадії свопу дві сторони дійсно обмінюються готівкою. Адже до здійснення валютного свопу спонукає реальна потреба в коштах, деномінованих у різних валютах. У цьому відмінність його від процентного свопу, при здійсненні якого обидві сторони ведуть підрахунок у доларах і можуть здійснювати платіж чистої суми. По-друге, сторони здійснюють одна одній періодичні процентні платежі протягом терміну дії угоди. По-третє, по закінченні терміну дії свопу сторони знову обмінюються основною сумою.

Припустімо, що поточний курс "спот" обміну євро на долари США дорівнює 1,1 євро за 1 дол. Євро, отже, коштує 0,90 дол. Припустімо також, що процентна ставка в США дорівнює 10 %, а в Німеччині — 8 %. Сторона С є власником 11 млн. євро і бажає обміняти ці євро на долари. В обмін на євро сторона Д виплатить стороні С на початку дії свопу 10 млн. дол. Припустімо, крім того, що термін дії цього свопу дорівнює семи рокам, а також що сторони цієї угоди робитимуть щорічні процентні платежі. З огляду на наведені в нашому прикладі процентні ставки сторона Д виплатить 8 % на 11 млн євро, що вона одержить, тому щорічний платіж, який надходить від сторони Д стороні С, дорівнюватиме 0,88 млн. євро. Сторона С одержала 10 млн дол. і виплатить проценти з розрахунку 10 %, тому сторона С щорічно сплачуватиме стороні Д 1 млн. дол.

На практиці сторони роблять тільки нетто-платіж і. Наприклад, припустімо, що в певний рік обмінний курс долара на євро на ринку "спот" дорівнює 1 євро за 1 долар. Оцінюючи зобов'язання в доларах за цим обмінним курсом, сторона С буде винна стороні Д 880 тис. дол. (0,88 млн. євро множимо на 1 дол.). Отже, сторона С виплатить різницю в розмірі 120 000 дол. В інші роки курс обміну валют може бути іншим, і в нетто-платежі буде відбитий інший валютний курс.