145180 (Історія митної справи в Україні)

Контрольна робота:

Історія митної справи в Україні

Зміст

1. Зародження митно-тарифних відносин в Україні

2. Митно-тарифна система за Козацької держави

3. Митна політика Російської імперії

1. Зародження митно-тарифних відносин в Україні

Становлення митної системи як чинника розвитку держави залежить від взаємодії як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. Оскільки організація митної системи - це складова політики держави і частина економічної системи, то її реформування відбувається у відповідності до еволюції економіки в цілому. Зі зміною типів і форм державності змінювалась і митна політика, що відповідно відбивалось на ролі митних органів у системі регулювання державою економічних процесів.

Історія розвитку митної системи в Україні починається з IV-V століття до нашої ери, коли у містах Причорномор'я почалося стягнення податків за просування через чужу територію. З появою скіфської держави на початку VII ст. до н.е. митно-тарифні відносини отримали новий імпульс розвитку в зв'язку з встановленням торговельних відносин скіфів з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Традиційними товарами торгівлі скіфів з грецькими колоніями на Чорноморському узбережжі на довгі роки залишалися зерно, хутра, мед та ін.

З появою та розвитком Київської Русі (ІХ-ХІІ), де основними джерелами фінансування були сплата данини, плата за судочинство, штрафи та мито, митно-тарифні відносини набрали характеру системності. Тому більшість дослідників митних відносин схиляються до того, що зародки митної системи в Україні з'явилися в даний період. Заморська торгівля складала основу економічної системи Київської Русі, оскільки один із найбільших світових товаропотоків "із варяг у греки" проходив через Київ по Дніпру, перетинав Чорне море і закінчувався в Константинополі - центрі торгівлі. Не випадково, що однією з перших угод, укладених князем Олегом, була угода з Візантією (911 рік), за якою купцям з Київської Русі створювалися надзвичайно сприятливі умови: "... и да творять куплю, яко же им надобе, не платяче мьіта ни в чем же". Таким чином, у Київській Русі мито означало податок, що сплачувався за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій. Існувало мито "сухе" - при сухопутному перевезенні товарів і "водяне" - при перевезенні товарів по воді.

Поняття митниці стосувалось митних дворів, застав із збору тамги або мита. Митна грамота дозволяла особі, общині, монастирю запроваджувати від свого імені торги. Так, митниця або митні двори в Київській Русі були одним із органів публічної влади держави. Основними функціями їх були: нанесення клейма на товари (тим самим держава брала на себе відповідальність за якість товарів допущених до публічних торгів); стягнення збору за допуск даного товару до продажу на внутрішньому ринку; здійснення митного контролю за товарами, що надходять з-за кордону, і товарами, що вивозяться за кордон.

З початком періоду занепаду Київської Русі, спричиненого міжнародними війнами (друга половина XI ст.), став домінувати принцип "каждьій да держит вотчину свою", започаткований на Любичському з'їзді князів у 1097 році, тобто кожен став проводити індивідуальну митну політику, яка відповідала його інтересам. Створювались митні застави на кордонах князівських вотчин, на яких купці повинні були сплачувати відповідні податки, а то й просто побори, основними з яких були проїзне та торгове мито.

Слід зазначити, що аналогічні процеси відбувалися і в Західній Європі, де подрібнення феодальних монархій призвело до створення великої кількості митних застав, які перешкоджали розвитку зовнішньоекономічних відносин. Практично мито за своєю економічного суттю виконувало функції не стільки податку, скільки побору, так як сплачувалось не з товару, а з людей за право в'їзду на дану територію.

Основним видом проїзного мита стало нарахування та сплата податку за провезення товару через певну територію. Із того, що знаходилось на возі чи човні, стягувалася голошапна - від 0,5 до 6 грошей у різних місцевостях. З людей, що супроводжували товар, іноді збиралися костки - по 1 грошві з душі. При поверненні купця

3 його людьми після розпродажу товарів із них подекуди стягувався різновид гол общини - колачі - по 0,5 гроша з людини. В залежності від розміру мита в сажнях виник різновид мита - посажене. Якщо торговець об'їжджав митну хату (заставу) для того, щоб ухилитися від сплати мита, стягували подвійний штраф із возу - промитний, а з купця як особистості - додатковий штраф (заповідь).

Мостовщина і перевіз стягувалися при проїзді по мосту або при користуванні перевозами, але вже не митниками, а перевізниками і мостовщиками, під приводом поліпшення мостів і перевозів брали з пішохода по 0,5 гроша, з кінного по 1 грошу, із воза - від 2 до

4 грошей, а на зворотному шляху - по 2 гроші. Торгові мита були більш різноманітні. Замит стягувався не з воза, а з ціни товару - із карбованця вартості товару по 1 грошу - і надавав право торгувати цим товаром. Явка - збір із крамаря по 1-3 гроші за пред'явлення товару на заставі. Комірна - за оренду комори на гостинному дворі (від 1 до 4 грошей за тиждень). Стягувалися також інші збори і мита.

Завоювання земель Київської Русі татаро-монголами привело до укорінення слова "тамга", яке означало в тюркських народів знак, клеймо, що проставлялось на майні, яке належало роду. Одержання ханських ярликів супроводжувалося збором, який став називатися в росіян тамгой. Незабаром так стали називатися мита, що стягувалися при торгівлі на ринках і ярмарках. Від слова "тамга" було утворене дієслово "тамжить", тобто оподатковувати товар митом, а місце, де товар "тамжпли", стало називатися таможнею (митницею).

За українсько-литовської доби і польського періоду власної державності Україна не мала, і на її території у відповідності до підпорядкування діяло митне законодавство Литви чи Польщі. Митне законодавство Литви характеризувалось наявністю великої кількості ставок, що часто змінювались, та жорсткими санкціями стосовно до тих, що намагалися обійти митні застави, серед яких виділялись за значимістю Київ, Чернігів, Чорнобиль. Так, якщо в Чернігові ставки мита в даний період складали 2 гроша з одного в'юка товару та 3 гроша з возу, то в Києві мито було значно вищим - ЗО грошей з возу. Розвитку торгових відносин перешкоджали багаточисельні внутрішні мита: "замит" (привіз товару для продажу або грошей для закупки товару); "явка" (повідомлення про наміри реалізувати товари); "гостинне" (при оренді приміщень); "вагове" (при визначенні ваги товару).

Внутрішні мита стягувалися з усіх привезених на продаж товарів. Це правило не поширювалося на необхідні власнику предмети споживання. У деяких випадках особливими жалуваними грамотами звільнялися від сплати мита особи духовного звання, монастирі, жителі нових міст і окремих місцевостей, а також люди, що зробили послуги державі або князівству.

2. Митно-тарифна система за Козацької держави

За часів Козацької держави з метою створення сприятливих умов для торгівлі видавались спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським купцям надавались окремі привілеї при продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит та право складування товарів. Але з метою стимулювання торгівлі, іноземним купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території України. Вивізне мито складало 2 відсотка від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через територію України.

Разом з тим існувала і досить жорстка система покарань у випадках реалізації іноземними купцями товарів при посередництві українських купців, що мали пільги, а саме: всі товари конфісковувались митними чиновниками, при цьому половина товарів надходила до гетьманської скарбниці, а половина безпосередньо митникові, що активізувало роботу митних органів.

Таким чином, у період правління Богдана Хмельницького митні відносини реформувались у державну структуру, яка функціонувала з метою захисту ринку України, а митні збори від зовнішньої торгівлі ставали одним із основних джерел поповнення державної казни. Прикордонне мито стягувалось безпосередньо військовим збирачем мита "екзактором", або через орендарів - відкупників, які брали на себе функції митниці. Автор записок про подорож на Схід Європи в 16531656 роках Павло Алепський констатує даний факт так: "Хмельницький віддає на відкуп усю митну плату з купців на кордонах своєї держави, а також прибутки з меду, пива, горілки за 100 тисяч динарів (червінців) утримувачам митниць. Цього стає йому на витрати на цілий рік". -

Б. Хмельницький намагається проводити багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно ходити по Чорному морю й безмитно торгувати в турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то "для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки".

Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus - який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок у формі індукти (лат. Inductus - запроваджений).

Митна політика Козацької держави ґрунтувалася на попередніх митних постановах, однак не повністю скопійованих, а періодично вводились зміни відповідно до потреб української торгівлі. Важливим було те, що мито платили тільки чужоземні купці, за часів же польської влади індукту та евекту сплачувати зобов'язані були також і місцеві купці. Причому, як вже зазначалось вище, заборонялось українським купцям брати на своє ім'я товар чужоземного купця під загрозою конфіскації. Скасовувались також всі колишні звільнення від мита для чужоземних купців "щоб і найменша шкода скарбові нашому військовому не була".

Відзначалися особливостями і торговельно-митні відносини Запорізької Січі, яка володіла територією, на якій проживали у Середньому Подніпров'ї між Гетьманською Україною, Литвою, Польщею, Росією, з одного боку, та Кримом і Туреччиною з іншого. Володіючи значною частиною "водного шляху з варяг у греки", запорожці фактично контролювали торгівлю між Польщею. Литвою, Україною і Південною Росією у XVI - XVIII ст.

За допомогою митного регулювання торгівля давала великі доходи запорізьким торговцям і в цілому Війську Запорізькому. Це сприяло пожвавленню господарського життя, розвиткові торгівлі і зростанню виробництва продуктів на експорт. Головними місцями торгівлі і збирання мита запоріжців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа, Козлів, з поляками Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця, з росіянами - Стародуб, Миргород, Хорол, Лубни, Ромни.

Митні збори стягувались з запорізьких козаків, насамперед, з торгівлі на ринках. Щоб брати мито з покупців, на всіх запорізьких територіях були особливі начальники - військові кантаржії (від турецького "кантар" - вага). Вони стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар, збирали мито у військову скарбницю.

Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також "мостове" мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Наприклад, з порожнього воза на Микитинській заставі бралось по копійці, з навантаженого - від 2 до 10 копійок. Плата за охорону купця до місця збуту його товару значно перевищувала плату за перевіз. Це можна пояснити більшими економічними витратами митних чиновників на таку послугу, а також тим, що вона пов'язувалась з певним фізичним та економічним ризиком не тільки для покупця, а й для самих охоронців. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалась з шафарів, підшафарів, писарів, підппсарів.

Розуміючи, що зовнішня торгівля є важливим джерелом доходів Уряд Російської імперії приймає у 1653 році Торговий статут. У відповідності до нього, всі види мита з продавців товарів були трансформовані в єдине карбованцеве мито в розмірі 5% з обороту товарів, для солі - 10% від ціни. На рибу і хутровину були встановлені особливі мита. Іноземні купці були зобов'язані платити мито в розмірі 6% із ціни товару на внутрішніх митницях і 2% колишніх мит на прикордонних митницях при вивозі товарів.

Після введення в 1667 році Новоторгового статуту мита стали стягуватися монетами, золотом) ' і "єфимками". Новоторговий статуї значно змінив митні ставки при ввезенні іноземних товарів - вони збільшилися у 4 рази.

Оскільки в економічній теорії домінували ідеї меркантилізму, то кожна із країн базувала свою економічну систему на жорсткій політиці стосовно імпорту товарів. У законодавчому порядку було встановлено правила перевезення товарів через державний кордон, а для здійснення контролю над перевезенням товарів і нарахуванням митних зборів було створено спеціальні державні заклади - митниці. Усяке порушення правил, встановлених законодавчими актами щодо перевезення товарів та цінностей через кордон, одержало назву "контрабанда", а винні у скоєні таких дій підлягали покаранню.

Тому, перше десятиліття XVIII століття ознаменувалось посиленням протекціоністських тенденцій у митній політиці Російської імперії, які були спрямовані, перш за все, на підтримання щойно зароджених мануфактур. У 1712 році на сухопутній межі Росії була відновлена відкупна система при стягуванні митних платежів. У відповідному указі було зафіксовано, що вона вводилася для поповнення грошової скарбниці.

В 1714 році Петро І заборонив ввезення в Україну панчіх, золотих та срібних ниток, дорогоцінних матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна з метою змусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західноєвропейських виробників, як було раніше.

Одностороння фіскальна спрямованість російської митної політики в міру формування національної промисловості поступово вирівнювалася. Так, з 1723 року запроваджувався наступний механізм оподаткування ввізним митом імпорту: якщо у вартісному співвідношенні внутрішнє виробництво якогось товару досягало 25% імпортованого аналогу, то мито складало четверту частину ціни останнього, якщо третину - третю частину, якщо половину то відповідно 50%, якщо перевищувало то - 75%: "Арифметичний" масштаб для оподаткування товарів митом був покладений в основу загального митного тарифу 1724 року. Наприклад, залізо, парусина, стрічки, голки, віск оподатковувалися митом у розмірі 75% ціни; полотнина і оксамит - 50% ціни; вовняні тканини і зброя - 25% ціни. З товарів, вироблених не в країні, стягувалося помірне мито - від 4 до 10%. Експортні товари оподатковувалися 3%-вим митом, крім промислової сировини і напівфабрикатів, необхідних для фабрик (наприклад, пряжа вовняна і льняна). Стосовно до них застосовувалося, по суп, заборонне мито.

В 1724 р. було прийнято за наказом Катерини І "Покровительський митний тариф", згідно з яким товари, що ввозилися іноземними купцями, обкладались митом, у свою чергу національні товари вивозилися без перешкод.

Мито на закордонні товари сплачувалось тільки золотом та сріблом. Воно було настільки велике, що інколи складало 3/4 від вартості виробів, які вироблялись в Російській імперії (парусина, залізо, віск, та ін.), а також на деякі предмети розкоші. В той же час товари, які не вироблятись на російському ринку, оподатковувались 25% імпортним митом. Імпортне мито також було диференційовано, наприклад, на необроблену шкіру мито становило 25%, а з обробленої 6%.