142499 (Соціальна політика та соціальне партнерство), страница 3

Слід констатувати, що до сьогоднішнього дня не знайдена єдина модель оцінки ефективної організації, не вироблений єдиний показник ефективності соціальної діяльності, але розроблена множина подібного роду моделей, пропонуються десятки критеріїв ефективної організації. [9]

Більшість учених вважає, що неефективність організації — це і є недосягнення мети. Проте її досягнення — досить складний критерій ефективності, тому що організація — багатоцільова сукупність, не всі цілі її можна виміряти. Вже через це мова повинна йти про множину критеріїв її ефективності, причому ряд із них не може бути виражений у кількісних показниках. Деякі критерії можуть мати неявний характер на фоні декількох цілей, для досягнення яких вони безумовно важливі, наприклад гнучкість, адаптивність. Серед множини критеріїв ефективності окремі можуть вступати в протиріччя, конкурувати між собою, наприклад стабільність і гнучкість.

Одне слово, у процесі вироблення соціальних нормативів соціальної діяльності важливо визначити, якими із множини критеріїв ефективності організації ми скористаємося і чому. Яку з моделей ефективності соціальної служби будемо використовувати в ролі підстави. Можливо, мало б сенс скористатися декількома моделями. Використання декількох, а не однієї моделі ефективної організації дозволяє: впорядкувати свої спостереження, знання про практику соціальної діяльності; скласти план дій; накреслити послідовність кроків у процесі вироблення соціальних нормативів. Ці нормативи періодично уточнюються з урахуванням впровадження нової техніки, технології, організації господарської діяльності в тій чи тій галузі соціальної сфери.

Так, при прогнозуванні природоохоронних заходів обґрунтовуються забезпеченість необхідними ресурсами, економічна доцільність (вигідність) та соціальні наслідки в разі здійснення згаданих заходів. Соціальний ефект природоохоронних кроків проявляється в запобіганні тій соціальній шкоді, яка могла б виникнути при відсутності природоохоронної діяльності. Така шкода виявляється в погіршенні екологічних умов життєдіяльності населення, зростанні захворюваності, збільшенні витрат на лікування, скорочення тривалості життя і т. ін.

Величина соціального ефекту (як і економічного) може бути виражена в грошовій формі, хоч окремі його елементи досить складно виразити в грошовому еквіваленті (наприклад, запобігання погіршенню здоров’я, передчасної смерті внаслідок погіршення екологічних умов). Соціальна ефективність природоохоронних інвестицій визначається за такою формулою:

,

де: Е_с — соціальна ефективність природоохоронних інвестицій;

Ш_с — запобігання соціальній шкоді в грн.;

К_п — природоохоронні інвестиції в грн.

Під час прогнозування розвитку освіти слід не забувати, що головна її мета — в задоволенні потреби людей в освітніх послугах, в успішному розвитку духовних та інших здібностей, розвитку творчого потенціалу людини та суспільства в цілому. З досягненням цієї мети одночасно забезпечується соціальний і економічний ефект. Під час з’ясування соціальної ефективності освіти в центрі уваги повинні перебувати якості особи та складові частини способу її життя. Соціальна ефективність оцінюється через такі показники, як: позитивний вплив освітнього процесу на розвиток кращих якостей особи та створення для неї комфортних умов життя, на покращення усіх сторін суспільних відносин, на формування відкритого громадського демократичного суспільства. Рівень освіти населення підсилює соціальну захищеність особи і підвищується престиж держави в світовому співтоваристві.

Тож можна розрахувати цілу низку важливих показників, що характеризують ефективність освіти. До таких показників передусім потрібно віднести макроекономічний показник під назвою «Народногосподарська віддача фонду освіти». Це кількість виробленого ВНП на одиницю освітнього фонду держави в грошовому виразі. Розрахувати цей показник можна за допомогою такої формули:

,

де: Е_оснг — ефективність народногосподарської освіти;

ВНП — валовий національний продукт;

Ф_ос — фонд освіти.

Другим показником може слугувати показник інтелектуалоємності виробництва. Він показує, скільки грошових одиниць, акумульованих в освітньому фонді, припадає на кожну одиницю виробленого продукту. Показник інтелектуалоємності розраховується як відношення фонду освіти до валового національного продукту за такою формулою:

,

де: І_є — інтелектуалоємність;

Ф_ос — фонд освіти;

ВНП — валовий національний продукт.

Кошти, які витрачаються на навчання в школі і на підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, економічно окупаються тим, що протягом ряду років функціонує праця більш високої продуктивності, яка забезпечує приріст національного доходу. Адже підвищення продуктивності праці, як відомо, — основний фактор росту національного доходу. [7]

5. Стисло проаналізувати стан добробуту в країнах світу

Соціальна політика за своєю суттю повинна бути спрямована на побудову держави загального добробуту.

«Держава загального добробуту» — широке поняття, і сутність його полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності згаданої держави входять такі соціальні сфери, як охорона здоров’я, освіта, соціальні служби і розгалужені програми соціального страхування, а також політика, що сприяє повній зайнятості чи допомагає найменш захищеним працівникам. В останні роки передові держави загального добробуту пропонують політику, що домагається рівності людей за популяційними групами та статтю. [8]

На сьогодні поняття «держава загального добробуту» ще академічно не визначене, але для його концептуального розкриття потрібно, за словами канадського вченого Теренса Ганслі, враховувати як мінімум чотири підстави, що включають програми, служби та заходи, які переслідують соціальні цілі. Сюди також можна включити програми, чиї первинні цілі інші — це, зокрема, оподаткування та фінансова політика, адже все економічне одночасно є соціальним.

Перша підстава полягає в пошуку альтернативи державному забезпеченню приватної діяльності, отриманню при цьому доходів та винагород і забезпечення цим самим її захисту й самозахисту. Такий варіант не виключається в теорії держави спільного добробуту, проте традиційна характеристика держави загального добробуту передбачає забезпечення громадських послуг та виключення прибутку при цьому.

У Північній Америці, наприклад, та в багатьох країнах Європи домінанта політичної діяльності скерована на суворе обмеження розростання урядового апарату. Переважає тенденція надавати перевагу приватному сектору, комерційним чи неприбутковим організаціям, бо їх механізм надання послуг — поза компетенцією державної бюрократії. Державний апарат часто вважається дорогим, неповоротким для змін і важкодоступним. Менші, приватні організації вважаються ефективнішими, оскільки послуги набагато легше звести до вдоволення найпекучіших потреб, персонал може бути не об’єднаним у профспілку і тому одержувати меншу платню, а відсутність довгострокових повноважень робить приватний сектор здатним до швидкої зміни потреб і політичних пріоритетів. Отже, функції надання громадських послуг, як і збільшення обсягу їх регулювання та планування, все більше передаються приватному сектору. Грані між громадським і приватним стираються. [5]

Крім того, виникає змога націлювати приватних роботодавців і приватну ініціативу на те, що може принести певні соціальні здобутки. Наприклад, сприяння впровадженню гнучких режимів праці та відпочинку з метою поєднання роботи із сімейними обов’язками.

Другою підставою такої концепції є важливість суспільної та добродійної діяльності. Ці ідеї поки що як слід не враховані теоретиками держави загального добробуту, мабуть тому, що представляють систему, яка була попередницею сучасної соціальної політики. Проте такі форми соціального захисту й соціального забезпечення все ще продовжують існувати у попередньому вигляді, з огляду на відчутний розрив між межами державного втручання та потребами людей. Навіть попри свою периферійність відносно великих систем соціального захисту, вони все ж таки відіграють важливу роль у розвитку нових і непередбачених послуг. Ці менш формалізовані системи можуть бути корисними для соціальної політики у країнах, які фінансово неспроможні підтримувати всебічну систему соціального захисту.

Третя підстава такої концепції — глобальна економічна трансформація, що протидіє ефективності та масштабам національних заходів урядів. Така трансформація включає падіння торговельних бар’єрів між країнами і поступову локалізацію кожного компонента виробництва та розподілу в країні, де найкраще поєднуються витрати та винагороди. Сюди також слід включити різку ескалацію розвитку й маркетингу технологій, що витісняють людську працю, і, як результат, трансформацію національних ринків праці. Означені процеси розвитку обмежують потенціал традиційної національної соціальної політики при визначенні природи й характеристик національних ринків праці.

Четвертою підставою такої концепції є наявна в багатьох зонах світу тенденція децентралізації до рівня місцевого уряду тих обов’язків, що так чи інакше можуть бути централізовані на національному чи субнаціональному адміністративних рівнях. У цілому ця тенденція означає, що місцеві рішення можуть не вимагати загальнонаціональної узгодженості, яка характеризує основний напрям соціальної політики, і що може статися чимала плутанина заходів і методів надання послуг.

Відтак застосовуваний підхід засвідчує чільне місце держави і визначає параметри сфери соціальної політики, але залишає відкритими межі дій та методів надання послуг.

Отже, соціальна політика є функцією державної діяльності й відповідальності:

• за використання громадських ресурсів;

• за регулювання приватної діяльності;

• за підтримку приватно-індивідуальної та колективної поведінки з метою максималізації соціальної вигоди та умов життя населення.

У рамках соціальної політики існує конкретна мета — надання особливого захисту й допомоги слабозахищеним групам населення. [5]

Висновки

Важливим чинником розвитку соціальної держави є трансформація соціальної політики в активну, яка не тільки усуває наслідки соціального дисбалансу, але й передбачає збалансований політичний перерозподіл суспільних благ. Така соціальна політика сприяє перетворенню всієї соціальної сфери у напрямі стабілізації та зростання рівня життя громадян, становлення збалансованої соціально-класової структури з чисельним середнім класом, формування стабільної та ефективної системи соціального захисту і соціального забезпечення.

Соціальне страхування на випадок безробіття здійснюється згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» і являє собою систему прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Соціальне партнерство як механізм регулювання соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин, включає державу, підприємців і профспілки. Воно спрямоване на укладення багатосторонніх угод, колективних договорів.

«Держава загального добробуту» — широке поняття, і сутність його полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності згаданої держави входять такі соціальні сфери, як охорона здоров’я, освіта, соціальні служби і розгалужені програми соціального страхування, а також політика, що сприяє повній зайнятості чи допомагає найменш захищеним працівникам.

Список використаних джерел

1. Конституція України Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року Із змінами від 8 грудня 2004 року

2. Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 № 1533-III

3. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 11.06.2009 №1505-VI

4. Закон України «Про колективні договори і угоди» Із змінами і доповненнями, від 17 грудня 1996 року N 607/96-ВР, від 23 січня 1997 року N 20/97-ВР, від 15 квітня 2008 року N 274-VI

5. Дікон Боб та ін. Глобальна соціальна політика / Міжнар. орг. й майбутнє соц. добробуту: Пер. з англ. Олійника та ін. — К.: Основи, 1999. — 346 с.

6. Ільчук Л.І.,к.політ.н.,доцент, Сивак А.В, старший науковий співробітник Центру, Супруненко А.П.,старший науковий співробітник Центру «Концепція соціальної політики України» 29.08.2004

7. Верба В.А., Загородніх О.А. Проектний аналіз: Підручник - К.: КНЕУ, 2000

8. Палій О.М. Сутність, система і напрямки здійснення соціального захисту: Лекція. — К.: Вид-во УАДУ, 1997.

9. Сергієнко О. Соціальна політика в сучасному світі та в Україні. — Україна: Аспекти праці. — 2002. — № 1.

10. Социальная политика: Учебник / Под общ. ред. Н. А. Волгина. — М.: Изд-во «Экзамен», 2002.

11. Теренс М. Ганслі. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки: Пер. з англ. О. Перепадя. К.: Основи. 1996;

12. Тижневик «Головбух» №18/2009 с.6

13. Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001;

14. Холостова Е.И. Социальная политика: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2001.

15. Ягодка А.Г. Соціальна інфраструктура і політика: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2000. — 212 с.