141966 (Розвиток соціології в Україні), страница 2

УСІ у Відні існує і діє до повернення М. Грушевського та його найближчих співробітників в Україні у березні 1924 р. Українські соціологічні студії в еміграції надалі жваво розвиваються у Чехословаччині, в Празі. Саме "празький період" української соціології можна вважати найбільш плідним в її історії. Він розпочинається зібранням кращих сил українських соціологів під егідою Соціологічного товариства, заснованого у Празі 1 жовтня 1923 р. з ініціативи голови Українського громадського комітету, колишнього міністра земельних справ в уряді УНР Микити Шаповала. Після річного організаційного етапу 1 листопада 1924 р. у Празі було засновано Український інститут громадознавства (УІГ), який упродовж восьми років свого існування очолюваний М. Шаповалом розгортає активну наукову діяльність у галузі соціології. І хоча після смерті свого керівника у 1932 р. його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти у Празі аж до 1945 р. Основними напрямками його діяльності виступають:

• Видрук 6 чисел першого і єдиного тоді українського соціологічного часопису "Суспільство" (1925-1927);

• Публікації книг українських соціологів, серед яких слід особливо відзначити наступні: М. Шаповал, "Українська соціологія", "Соціологія українського відродження" (1927), "Загальна соціологія" (1929), "Соціологія України" (1933), "Соціологія і політика: Підручник соціотехники"(без року видання) та ін., М. Мандрика, "Соціологія і проблема соціального виховання у Сп. Шт. Америки"(1925) та ін.;

• Читання лекцій і підготовка рефератів з найбільш актуальних проблем української та зарубіжної соціології.

Окремо слід зупинитися на першому українському підручнику з соціології М. Шаповала (1929) "Загальна соціологія". У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відносин між людьми. Інше визначення суспільства включає його опис у складі 4 основних складових елементів:

• прості скупчення,

• складні скупчення,

• агрегати (комбінація простих і складних скупчень),

громади (спільноти).

Отже, знайомство із "Загальною соціологією" М. Шалапова дозволяє побачити певну цілісну соціологічну концепцію у стилі структурного функціоналізму; вона може слугувати прикладом синтезу західних соціологічних вчень з українським соціологічним матеріалом, особливо коли мова йде про соціологічний аналіз суто українських соціальних феноменів.

Реальною спробою організації і розповсюдження соціологічної освіти і навичок соціологічних досліджень серед української молоді в еміграції виступає відкриття і діяльність спеціальних кафедр соціології в українських вищих навчальних закладах у Чехословаччині. У 1922 р. засновується Українська господарська академія у Подєбрадах, на економічно-кооперативному відділенні якої створюється кафедра соціології. Соціологію, а також соціологічну теорію нації викладає О.-І. Бочковський. У вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, відкритому у 1923 р. у Празі, також засновується кафедра соціології, яку очолює С.Ріпецький, а соціологію або суміжні з нею науки з використанням соціологічного матеріалу викладають О.Ейхельман, Л. Білецький, С.Русова. В Українському вільному університеті у Празі кафедрою соціології керує О.Ейхельман, пізніше В.Доманицький; її співробітником є також відомий український соціолог і правник проф. В. Старосольський. [4]

Серед найважливіших праць, які з’являються у цьому "празькому гурті" між двома світовими війнами, слід назвати: О.-І. Бочковський, "Націологія й націографія як спеціальні дисципліни для наукового досліду нації" (1927), "Національне пробудження, відродження, самоозначення" (1931); В.Доманицький, "Засади українського рурбанізму" (1940), "Напрямні упромисловлення українського села" (1942); В.Старосольський, "Внутрішня форма слова в соціологічній термінології"(1923); М. Шаповал, "Військо й революція: Соціологічний нарис" (1923), "Місто й село" (1926), "Суспільна будова" (1936). На жаль, переважна більшість цих првць була вилучена з бібліотек та архівів Чехословаччини у 1945 р. з приходом радянської армії та перевезена у спецхрани на території України. Лише тепер з’являється можливість ретельного ознайомлення з класичними творами українських соціологів в еміграції, творчого переосмислення їх багатющої теоретичної спадщини.

Після Другої світової війни соціологічні студії і еміграції не велися планово і зосереджено; досі систематичних соціологічних досліджень про українську західну діаспору майже немає. Зацікавлення українських вчених у діаспорі були більше спрямовані на соціальні процеси в радянській Україні, менше – на придатні для їх безпосереднього спостереження явища й соціальні факти життя діаспори, переоцінку цінностей громадянського життя, людських взаємин, динаміку соціальних груп, факторів, що впливають на їх еволюцію і нову класифікацію. Відчувається брак для цієї мети систематичного матеріалу, складність урахування при дослідженнях прикмет різних поколінь української еміграції, необхіднімть складання двомовних питальників-анкет(бо молодші генерації канадських та американських українців практично не володіють українською мовою), небажання представників молодшого покоління нових емігрантів давати відверті відповіді (бо за радянських часів така відвертість могла дорого коштувати).

Разом з тим у середовищі української наукової громади в еміграції зростає розуміння необхідності так званого "соціологічного дзеркала", в якому можна було б докладніше побачити себе, свій кількісний і якісний образ, стан і розвиток, тенденції в українській спільноті. Зараз вважається, що об’єктами соціологічних досліджень серед української діаспори могли б бути три основні сфери:

• процеси асиміляції, соціальної мобільності й процеси збереження етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;

• структура українських інститутцій, груп та громад і їх діяльності;

• типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспільствах. [4]

Так чи інакше ці питання та їх окремі аспекти вивчаються у повоєнні роки двома фаховими соціологами, професорами американських університетів С.Мамчуром та І.Задорожним, а також канадцями українського походження В.Кисілевським, П.Юзиком, О.Войценко, І.Теслею, М.Марунчаком. Свою соціологічну працю в давньому публіцистичному стилі продовжують Д.Донцов (проблема традицій та інстинкту боротьби в українців), М.Шлемкевич (роль інтелігенції в українському суспільному житті, спроби соціологічного дослідження психічної структури українського характеру на підставі методів, розроблених західною соціологічною думкою, та власних студій), Р.Рахманний (соціологічний аналіз основних вартостей українців під час національно-визвольних змагань та їх боротьба за збереження власної ідентичності і духовних цінностей в еміграції).

З молодшої генерації українських дослідників, схильних до студій українського матеріалу, слід згадати В.Нагірного (соціологія ідеологічних груп та етнічної ідентифікації емігрантів у США), В.Ісаїва (процеси асиміляції й акультурації українців у США та Канаді), І.Зелика, О.Симиренка, М.Савицьку, А.Винар та ін.

Існує велика група українських дослідників в еміграції, наукові інтереси яких тісно пов’язані з аналітичними розвідками соціологічного характеру тих процесів, що відбувалися й відбуваються в Україні. Серед дослідників соціально-економічних проблем та економічних відносин у сучасній Україні вирізняються Є.Гловінський, Є.Кованько-кованьківський, А.Поплюйко, Б.Винар, з молодших – В.Голубничий. Для соціології комуністичної партії в Україні важливі також праці Ю.Бориса, Б.Левицького, І.Майстренка, М.Стахова та інших. Матеріали до соціології культурних процесів є у працях Ю.Шевельова (Шереха), П.Ковалева, В.Чапленка; про розвиток літературних процесів і віддзеркалення в них суспільних відносин – у працях Ю.Луцького, Ю.Дивнича-Лавриненка, Г.Костюка, І.Кошелівця, Б.Кравцева. Широка тема національного питання в колишньому СРСР привертає увагу таких дослідників, як В.Маркусь, Я.Пеленський, Б.Кравченко, П.Потічний, Б.Чайківський. Знані в еміграції праці І.Лисяка-Рудницького, О.Мотиля, Р.Шпорлюка зараз знаходять свій шлях до українського читача в Україні. Багатобічні досліди соціологічного характеру проводять В. Янів ("Психологія в’язня", "Психологічні основи окцинденталізму"),

О. Кульчицький ("Світовідчування українця", "Геопсихічний аспект в характерології української людини", "Риси характерології українського народу", "Український персоналізм: філософська і етнографічна синтеза"), Є. Онацький ("Українська емоційність", "Імперіальзм духа", "Основи суспільного ладу"), Б. Цимбалістий ("Родина і душа народу"),

М. Шлемкевич ("Загублена українська людина", "Галичанство", "Фронт української правди") та багато інших.

Водночас слід зазначити, що в еміграції тепер не існує поважної соціологічної інституції, яка б об’єднувала українських дослідників старшого та молодшого покоління та впорядковувала їх студії. Немає й спеціального видання соціологічного характеру, а видруковані праці й джерельні матеріали у ділянці соціологічних студій доводиться шукати у багатьох напрямках. Сьогодні, коли відкриваються широкі можливості для навчання та наукового стажування української молоді за кордоном, така інформація може слугувати певним дороговказом у морі західної соціологічної літератури. Нарешті, вперше за довгі часи відкриваються відділи зарубіжної україністики у наших бібліотеках та фонди "репресованої" літератури, недоступні раніше для дослідників, що дозволить всім зацікавленим зазернути у світ наукових пошуків наших співвітчизників під час перебування в еміграції. [4]

Висновок

У висновку, слід підкреслити, що своєрідний шлях розвитку української соціологічної думки, на жаль, не завершився дотепер ні у краю, ні на чужині виробленням сучасного потужного, категоріально синтезованого компендіуму, з якого би починалась сучасна українська соціологія. У цьому плані ми значно відстали від інших народів, і малою втіхою для нас є згадка про штучне гальмування наукових досліджень у галузі соціології протягом останніх десятиліть історії України. Тому процеси національного відродження, які прокладають собі шлях у сучасній Україні, безпосередньо торкаються й соціології. На часі першочергове завдання – створення самобутньої і водночас модерної української соціологічної науки, здатної принести велику користь своєму народові у важкий і щасливий час державотворення.

Отже, після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства українська суспільно-політична думка стала перед переконанням відродження народу, як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики — куди і якими шляхами повинен іти народ — може знайти своє вирішення саме у соціології.

Список використаної літератури

1. Піча В.М.,Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української соціологічної думки. — Львів: 2005.

2. Соціологічна думка України: Навчальний посібник. — К.: 2003.

3. Черниш Н.Й. З історії розвитку соціології в Україні // Современное общество. — 1993. — № 1.

4. Черниш Н.Й. Соціологічні дослідження українських учених на еміграції // Современное общество. — 1994. — № 1.

5. Шаповал М. Українська соціологія. — Прага: 1927.