141321 (Деонтологія в соціальній роботі)

Контрольна робота

з предмету:

«Деонтологія в соціальній роботі»

План

1. Етичні погляди та благодійність Г.С. Сковороди 3

2. Соціальний працівник у конфліктній і екстремальній ситуаціях 7

Список використаної літератури 18

1. Етичні погляди та благодійність Г.С. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. Помер – 9 листопада 1794 року в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району) [1, c.11].

Широке звертання до проблем етики, всебічне осмислення її теоретичних засад та моральної практики, форма побудови занять — у вигляді диспутів — справили великий вплив на життєвий вибір першого професійного українського філософа — Григорія Сковороду. З нього, власне, і розпочинається історія української філософії, що стає поряд із філософією західноєвропейського Просвітництва.

Центральною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має виражений моральнісний зміст. У діалозі «Розмова про те: знай себе» він пише: Людиною є глибоке серце чи думка її» [7, с. 69]. У діалозі «Розмова 4-та про те ж: знай себе» говориться: «Серце, думки й душа — то все одне» [7, с. 80].

У характеристиці «серця», тобто якісних ознак моральної людини, Сковорода виявляє її двояку природу. Він має на увазі не традиційне для християнства протиставлення духовного і тілесного, а двоякість тілесного і духовного начал. Так само, як існує тіло «земляне» і тіло духовне, так можуть існувати і «два серця». Під тілом духовним мається на увазі «істинне тіло, приховане у Христі» [7, с. 82].

Людина, що любить сама себе, любить у собі тіло, «прах», а не духовне начало, що підносить до істини почувань. У п'ятому діалозі обґрунтовується поняття «двох натур»: видимої і невидимої. Міркуючи про духовне та тілесне, божественне та земне, вічне та минуще, філософ обґрунтовує, що основне в людині — «божественний дух».

Справді, щоб «знайти у собі людину», потрібно заглибитися всередину себе самого: серцем перелетіти від земного Адама до Павлової людини: до «невидимого, небесного, до нашого світу». Так ми «проникаємо у самий центр нашого серця й душі нашої». Таку людину філософ називає істинною. Через розуміння і взаємну любов уникають смерті, адже пізнають у собі нетлінну й істинну людину [4, c.121].

Вічність здобувається духовним подвигом. Актуальною є думка про духовну силу особистостей, здатних нести у собі істину та утверджувати її власною діяльністю. Звертаючись до образу старозавітного Мойсея, Сковорода бачить у ньому особистість, що об'єднала своєю волею єврейський народ. Він «зробив його щасливим і переможним», — говорить Сковорода.

Соціальні проблеми, що розв'язуються у працях філософа, мають виражене моральнісне забарвлення. Цінність людської діяльності пов'язується з спрямуванням її на інтереси ментального життя. У праці «Вхідні двері до християнського доброчестя», вдаючись до поняття «всезагальний розум», філософ обґрунтовує його зміст у системі цінностей народного життя. Організовані на засадах розумного стосунки в сім'ї, у державі дають життя, що буває «раєм, небом, божим домом».

Для самоорганізації народу на звільнення від соціального і духовного рабства важлива духовна єдність етносу, віра у власні сили і воля до досягнення мети [4, c.122].

Беручи відомий епізод зі Старого Завіту про вихід євреїв з єгипетського полону, філософ зосереджує увагу на питанні: чому «600 тисяч були викликані в обітовану землю піші, а чому лише два в неї увійшли». Він наголошує, що ті, хто повірив, дійшли. Саме вони заснували роди, їх нащадки народом стали: не лише кровно спорідненим, але і духовним цілим.

Розмірковуючи над питанням щастя, Сковорода протиставляє матеріальні чинники добробуту людини і душевний спокій. Досягнення у науках ще не роблять людину щасливою. Не дає їй щастя і ситість шлунку та інші тілесні задоволення. Справжнє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя — самопізнання. «Оце ж і є бути щасливим — пізнати, знайти самого себе» [7, с. 234].

В етиці Сковороди має місце певне протиставлення логічного пізнання на користь чуттєвого. На ґрунті останнього відкривається людині розуміння суті щастя. «Серце» у його філософії — це чуттєвий розум, на відміну від суто раціонального знання.

Велика увага в етиці Сковороди приділена питанням виховання особистості. Повчальна форма його діалогів має моральнісне спрямування. Філософ прагне шляхом діалогу героїв спонукати читача до внутрішнього діалогу, попередити можливі питання та дати на них вичерпні відповіді. Діалогова форма важлива як засіб пробудження інтересу до любомудрості.

Отже, епоха Просвітництва засвідчила про себе як час особливо великого інтересу до етичної проблематики.

На відміну від середньовіччя, людська особистість розглядається у цю епоху як суб'єкт морального вибору. Філософія зосереджує увагу на пошуку об'єктивних засад моралі, намагається відповісти на питання джерела існування добра і зла. Саме доба Просвітництва остаточно «реабілітує» людську природу, утверджуючи у полеміці з релігійною ортодоксією цінність людської чуттєвості для пізнання світу та для цілеспрямованої людської діяльності [1, c.81].

Людська природа бачиться моральнісною. Причини існування зла у світі філософи пояснюють не людською природою, а характером суспільних стосунків. Недосконалі державні закони, негуманні суспільні відносини — джерела соціального зла.

Шлях морального удосконалення життя бачиться у творенні добрих законів, у розумному державному управлінні, а також у моральному вихованні громадян. Етика Просвітництва підготувала ґрунт для етики німецького класичного ідеалізму.

У Сковороди визріває переконання, що справедливе суспільство виникає на ґрунті освіти, пізнання людьми себе. Матеріальні відносини та стосунки між людьми регулюються додержанням моральних принципів. Основою моральності і справедливості він вважає «споріднену» працю, яка є корисною для всього суспільства, оскільки вже сам процес виконання її приносить насолоду.

Сковорода належить до тих мислителів, вчення яких перебуває у повній гармонії з їхнім життям. Однак цієї гармонії не слід перебільшувати, бо його гаряче прагнення знайти «гармонійну рівновагу» духу в умовах панування зла і несправедливості залишилося недосяжною мрією.

Досягнення добра, блага є основою всіх людських вчинків, і тому те, що справді корисне для людини, є бажаним для неї, а отже, і прекрасним. Користь з красою, а краса з користю, на думку Сковороди, неподільні; їх єдність і є джерелом людського щастя. Краса органічно пов’язана з добротою, тому, твердить Сковорода, «доброта живе в одній красі». Це й зумовило ототожнення в його світогляді семантики добра і краси [1, c.74].

Розуміння мистецтва у нього закономірно випливає з теорії «сродності». Справжня цінність художніх творів, на думку Сковороди, полягає у тому ж, що й цінність життєвих явищ: «Опера, книга, песня и жизнь не от долготи, но от благолепия и доброт цену свою получает». Важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові.

На його переконання, ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорідненість вбиває будь-яке «художество». Для живопису і для музики, як і для всякого іншого мистецтва, необхідні природні здібності. Що ж до навчання і вправ, то вони здатні тільки вдосконалити талант. Якщо ж немає природної основи, покликання, то ніяке навчання не принесе бажаних і сподіваних результатів.

Визначаючи мистецтво з погляду спорідненої праці, Сковорода робить висновок, що справжньому митцеві насолоду приносить не слава, а сама праця над твором, яка солодша за славу.

Отже, Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Він писав пісні і музику до них, вправно грав на кількох музичних інструментах, малював, а головне — створив численні літературні і філософські твори. Його спадщина належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст., а його ім’я посідає помітне місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу України. У свідомість сучасників та нащадків він увійшов насамперед як народний вільний мислитель, мандрівний учитель життя, в якому висока освіченість поєднувалася з мудрістю трудящої людини. Мужність Сковороди, зневага до багатих, протест проти несправедливості і зла, засудження наживи, духовна незалежність створили йому в народі добру славу [4, c.123].

2. Соціальний працівник у конфліктній і екстремальній ситуаціях

Соціальна робота є одним з найбільш одухотворених видів професійної діяльності. Нинішній етап розвитку соціальної роботи в нашій країні можна охарактеризувати як перехідній до якісно нового розвитку соціальної педагогіки і соціальної роботи [2, c.25].

Вихід на професійний рівень постановки соціальної роботи в країні — явище значне. Від якості кадрів багато в чому залежить подальша доля професії, а значить, і рішення проблем виховання, освіти, виживання, розвитку дітей, а головне — соціального захисту кожної людини [6, c.47].

Вихід на професійний рівень постановки соціальної роботи вимагає, щоб цю професію вибрали люди особливих особових якостей. Діяльність соціального педагога — це зона довіри між людьми, шлях до їх взаєморозуміння, взаємодопомоги і взаємовідповідальності [11, c.231].

Якості соціального працівника, що забезпечують його професійну придатність:

• Емпатія — уміння бачити світ очима інших людей, розуміти його так само, як вони, сприймати їх вчинки з тих же позицій і в той же час мати здатність сказати іншим про своє розуміння і дати можливість підтвердити або спростувати ці уявлення іншим.

• Доброзичливість — здатність демонструвати своє відношення приязні, безумовно позитивного відношення, симпатії, готовність підтримати іншу людину.

• Делікатність — ввічливість, м'якість з іншими людьми.

• Автентичність — здатність бути природним у відносинах з людьми, бути самим собою в контактах з тими, що оточують.

• Відвертість — готовність відкрити іншим свій внутрішній світ, бути щирим, уміти говорити про свої відчуття і думки, транслювати їх співбесідникові.

• Конкретність — відмова від загальних міркувань, уміння конкретно відповідати на питання [5, c.62].

• Безпосередність — уміння говорити і діяти в обстановці «тут і тепер», мати чітке уявлення про людину і її ситуацію, а також демонструвати це.

• Комунікабельність — інтерес до інших людей, до спілкування з ними, легкість в спілкуванні.

Людина, що вибрала цю професію, повинна бути гуманістом, володіти високою духовною і загальною культурою, бути педагогом, психологом і соціальним робітником, що усвідомлює свою активну роль в захисті прав дитини на навчання, виховання, розвиток і гідне існування, мати тверді етичні принципи.

Найважливішою особливістю діяльності соціального працівника є уміння вести діалог, організовувати процес комунікації, управляти їм. Уміння вести діалог| передбачає|припускає| цілий ряд|низку| професійних навиків|навичок| і знань.

Професіонал повинен уміти вислухати і зрозуміти|, коректно запитати|спитати| і по-діловому точно відповісти, переконати, створити атмосферу довіри і невимушеності, знайти тонкий психологічний підхід| до клієнта, вирішити конфлікт і зняти напругу|напруження| [9, c.104].

В основі всього цього лежить комунікативна техніка спілкування. Володіння нею — найважливіша ознака професійної| придатності фахівців|спеціалістів| будь-якого профілю, чия діяльність пов'язана із спілкуванням.

Згідно з|згідно| цим можна виділити ряд|низку| характеристик, складових комунікативного портрету соціального працівника|, якого можна назвати|накликати| гуманітарієм практичної| дії. Ці характеристики назвемо|накликатимемо| комунікативною| професіограмою|, що, по суті, є|з'являється| системою| кваліфікаційних вимог, які пред'являються до фахівця|спеціаліста| в області соціальної роботи. Фахівець|спеціаліст| в цій області повинен [10, c.261]:

• знати мовний етикет і уміти його використовувати;

• організувати необхідний вид|вид| спілкування і управляти їм;

• аналізувати предмет спілкування, його мету|цілі| і завдання|задачі|;

• коректно ставити питання і точно на них відповідати;

• уміти вести бесіду, співбесіду, ділову розмову, суперечку, полеміку, дискусію, дебати, дебати, диспут, круглий| стіл, ділову нараду, командну ділову гру, переговори, торги;

• уміти аналізувати конфлікти, кризові|кризові| ситуації, конфронтації і вирішувати їх;

• мати навик|навичку| доводити і обґрунтовувати, критикувати і спростовувати, аргументувати і переконувати, досягати угод| і компромісів;

• володіти технікою мови|промови|, уміти використовувати риторичні| фігури і прийоми;

• уміти правильно будувати мову|промову| і інші прилюдні|публічні| виступи|вирушання|;

• знати службовий етикет і уміти його використовувати;

• уміти за допомогою слова здійснювати психотерапію в спілкуванні; знімати стрес, напругу|напруження|; адаптувати|пристосувати| клієнта| до відповідних умов, коректувати його поведінку| і оцінки.

Без опанування вищезгаданих знань і навичок| здійснення ділового спілкування, тобто такого спілкування, коли за допомогою слова може бути вирішена справа|річ|, неможливе|.

Компетентне спілкування є складною інтегральною умовою|утворенням|, вирішення його проблем можливе з різних позицій. Розглянемо|розглядуватимемо| деякі характеристики компетентного спілкування, або майстерність спілкування, |суттєві| в першу чергу в контексті практики його розвитку.

У багатообразних|різноманітних| випадках спілкування інваріантними складовими опиняються такі структурні компоненти|, як партнери-учасники, ситуація, завдання|задача|. Варіативна зазвичай|звично| обумовлена зміною характеристик цих компонентів і своєрідністю зв'язків між ними.

Багатство, складність спілкування і, відповідно, компетентність в спілкуванні пояснюються|тлумачать| різноманіттям його видів. Зазвичай|звично| виділяють службово-ділове (ролеве), інтимно-особове, ритуальне (у тому числі світське), маніпулятивне, діалогічне спілкування та ін. [3, c.121]