138972 (Релігія в сучасному житті), страница 2

3. У чому полягає, за Конфуцієм, ідеал досконалої людини і як він вплинув на формування китайського суспільства?

Конфуціанство — стародавня китайська філософська школа, згодом впливова філософсько-релігійна течія, основа китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства. Засновник — китайський філософ Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Вчення Конфуція, яке з’явилося на основі давньокитайських релігійних та філософських вчень, тим не менш сильно відрізняється від них, а в деяких питаннях навіть має суперечності з ними. Однією з таких суперечностей є думка про першорядність суспільних відносин та їх пріоритет над природою. Якщо давньокитайські вчення вважають досконалим природній порядок і, як наслідок, ідеальним все, що було створено не людською працею, то Конфуцій у першу чергу піддав це сумнівам та довів свої переконання тим, що природне начало в людині є зовсім не ідеальним. В противагу до тих східних вчень, що передували конфуціанству, воно несе думку про те, що є головним в житті, тобто те, до чого має прагнути людина – не замкнутися на досягненні особистої гармонії з природою, а досягнути гармонії з самим собою та гармонії з суспільством. Саме Конфуцій першим на Сході висловив думку про те, що головне для людини – гармонія з подібними. Виказавши це припущення, він пов’язав зовсім різні для нього області дослідницької діяльності людини – державу, суспільство і людину. Предметом першорядної важливості у Конфуція вважається суспільство людей, і його складова – конкретна жива людина. Одним із перших Конфуцій дав своє пояснення силам, що змушують людину діяти. І даючи це пояснення, він ввів ряд повністю нових понять. Деякі з них, на довгий час визначили не тільки параметри розвитку політичної культури, а в багато чому і долю духовної культури усього китайського народу. Вперше в історії культури була створена реальна модель ідеальної людини, яка спричинила великий вплив на форму національного характеру ті духовного життя китайців.

Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Етика конфуціанства спрямована на самопізнання і самовдосконалення, на відвертання людини від поганих вчинків. Конфуціанство соціалізовано, прив’язано до суспільного життя. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Основа соціального устрою - моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошення влади правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу. Етика конфуціанства побудована на засадах незавдання шкоди та помірності. Виховання при цьому спрямоване на розвиток моральності, зосередженості та мудрості. За порушення морально-етичних норм людину карають не боги, а вона сама себе, тобто погані, або добрі вчинки забезпечують щасливе чи злиденне подальше існування.

Конфуцій жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи, і коли питання стабільності держави вийшли на перший план. Як правильно керувати державою, щоб зберегти в ній незмінний порядок – питання, яке хвилює Конфуція в першу чергу. Людина цікавить його не сама по собі, а як частина ієрархії, де вона займає чітко визначене місце. Тому вчення про людину є невіддільним від вчення про керування державою. Ціль конфуціанського вчення про людину – показати, як повинна поводитися людина в різних ситуаціях, тобто це вчення має яскраво виражену практичну спрямованість, а теоретичний аспект є підлеглим: обґрунтувати вічність і незмінність правил поведінки, що рекомендуються, і відносин між людьми. Досить познайомитися з таким твором, як «Лунь юй», що усі дослідники вважають найбільш достовірним вираженням поглядів Конфуція, щоб переконатися, що для нього немає проблеми людини, а є набір практичних порад, які дає вчитель Кун. Світоглядну основу вчення про людину Конфуцій не обговорює. Кун - Цю пропонує свої рекомендації, виходячи з традиційних китайських поглядів на будову світу. З контексту його висловів стає зрозумілим те, що людину він розглядає як особливий предмет природи, що підкоряється їй, але й вміє їй протистояти. Це пояснюється серединним положенням людини щодо Неба і Землі: з одного боку, людина вкладається у світобудову, складаючи з нею єдине ціле і, виступаючи з’єднуючою ланкою між Небом і Землею, а з іншого боку – людина займає у світобудові унікальне місце, що дозволяє їй співвіднести себе як з Небом, так і Землею. Традиційні для китайських світоглядних систем категорії – дао («правильний шлях») і де («обдарованість») – також використовуються в «Лунь юй» без обговорення і додаткових коментарів. Взагалі Конфуцій волів за краще не займатися питаннями світобудови і світогляду, зокрема, відмовлявся висловлюватися про духів, зосередившись на вченні про правильну поведінку. Конфуцій відмовлявся обговорювати питання про природу людини, як свідчить «Лунь юй», обмежившись розпливчастим висловленням: «По своїй природі (люди) близькі один одному; по своїх звичках (люди) далекі один від одного».

Конфуцій чітко розмежовує людей, що мають різний соціальний статус, в залежності від моральних якостей, яким він приписує надлюдське, всесвітнє значення і тим самим затверджує неминучість і непорушність соціального розшарування. На його думку, небо стежить за справедливістю на землі, стоїть на сторожі соціальної нерівності.

Моральні якості складають 5 взаємозалежних начал, чи сталих: «жень» – гуманність, людинолюбство; «сінь» - щирість, прямота, довіра; «і» – обов’язок, справедливість; «лі» – ритуал, етикет; «чжи» – розум, знання. Основа людинолюбства – «жень» – «шанобливість до батьків і поважність до старших братів», «взаємність» чи «турбота про людей» - основна заповідь конфуціанства. «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». «Жень» - це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Обов’язок - «і» - це моральне зобов’язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов’язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками. Задача відтворення норм поведінки покладається на саму людину: «Стримувати себе для того, щоб в усьому відповідати вимогам ритуалу, - це і є людинолюбство… Здійснення людинолюбства залежить від самої людини, хіба воно залежить від інших людей?» Так гуманність зв'язується з ритуалом, причому людина повинна прикласти певні зусилля, щоб перебороти себе, включитися в систему відносин, регульованих правилами етикету, і домогтися того, щоб далі проявляти себе щонайкраще без додаткових зусиль, тобто стати «шляхетним мужем» (Цзюнь-цзи). Усе це вказує на необхідність виховання, що передбачає діяльну участь у ньому самої людини, її прагнення стати вихованою. Але це не означає відмову від відповідальності. Скоріше мова йде про урівноваженість і того і другого, тому що природність забезпечує прояв щирості: «Після того як вихованість і природність у людині врівноважать один одного, вона стає шляхетним мужем».

Варто підкреслити, що не будучи філософією і релігією в повному змісті цих слів, конфуціанство відіграє величезну роль в історії Китаю. Конфуціанство – це так само і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, словом, - це основа всього китайського способу життя. Протягом більше ніж двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на цих переконання, психологію поведінки, мислення, сприйняття, на їхній побут і уклад життя.

4. Чим православ’я відрізняється від католицизму?

Внаслідок поділу Римської імперії на Західну, де домінувала латинська мова і культурна спадщина та один церковний центр Рим та Східну (Візантію), де культурної та церковної домінанти не склалось утворилось дві церкви з специфічними рисами. Схизма 1054 року привела до остаточного поділу християнства на католицизм та православ'я. Католицизм і православ'я мають досить істотні відмінності на рівні догматики, культу та церковної організації. Для католицизму притаманна певна гнучкість, схильність до пристосування до соціального оточення. Православ'я міцно тримається догматичної закостенілості, що спирається на визнання тільки Нікео-Константинопольського Символу віри.

Православ’я (Вселенська Православна Церква, Кафолічна Православна Церква, Вселенське Православ’я) - друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота у світі.

Католицизм — один із напрямків християнства, яке в одинадцятому столітті розділилось на католицьку (західну) і православну (східну) церкви.

І католицизм, і православ'я визнають священними сім Святих Таїнств: Євхаристія, Покаяння, Миропомазання, Соборування, Священство, Хрещення та Вінчання. Проте головна розбіжність у християнських церков — це ставлення до догматів. Догмати католицької церкви відрізняються фундаментально від учення православ'я — та мають такі ознаки:

• догмат про походження Святого Духа (filioque) — від Бога-Отця і від Бога-Сина, на відміну від православ'я, де визнається походження святого Духа прямо від Бога-Отця;

• вчення про чистилище — проміжне місце між раєм та пеклом, у якому душі грішників очищуються перш ніж отримати вічне щастя в раю. У чистилищі тимчасово попадають душі людей, які не розкаялись в повсякденних гріхах або спокутують смертні;

• догмат про непорочне зачаття Діви Марії. Догмат існує з 1870 року;

• догмат про непогрішність Папи — у справах віри з питань віри й моралі папа римський, як Найвищий Пастир Церкви не може, зобов'язуючи всіх віруючих, помилятися. У 1870 був прийнятий догмат про непогрішність Папи в питаннях віри і моралі. У православ'ї немає земних намісників Бога.

Інші канонічні відмінності, що вирізняють католицизм та інші християнські течії:

• безшлюбність усього духовенства в римському католицизмі. У православ'ї духівництво ділиться на чорне (що чернечить) і біле(одружене);

• перманентність священства — священик, раз посвячений, не може залишити духовного сану;

• почесний титул кардинала, якого немає в інших християнських церквах;

• заборона розірвання шлюбу.

Православні і католики визнають права світських властей (у православ'ї концепція симфонії духовних і світських властей). У католицизмі існує догмат про верховенство церковної влади над світською (the Bull "Unam Sanctam"), який на сьогоднішній день розглядується лише з історичної точки зору.

Православні не визнають явища Діви Марії в Лурді і Фатіме достойменними, Ватикан же визначає їх як «гідні віри». Православні вважають украй підозрілими католицькі містичні практики, пов'язані з посиленими фантазіями (медитаціями) щодо страждань Христа. У православ'ї вважають стигмати проявом самогіпнозу. Західні католики вважають підозрілими православні містичні практики.

Православ'я негативно відноситься до руху харизматичного оновлення, підтриманого деякими Папами.

Православ'я критикує надмірно юридичний, схематичний і «торгашеський» стиль католицьких богословів. Середньовічна торгівля індульгенціями в наші дні набула формальний характер.

Православні засуджують католицьку практику, коли до конфірмації (приблизно до 12 років) дітей і підлітків не причащають.

Спільна молитва православних з розкольниками по канонічному праву допускається, хоча і не рекомендується; але не всі православні, що вважають католиків розкольниками, будуть з ними разом молитися.

Взаємодія православних і греко-католиків (уніатів, католиків східного обряду) на Україні породила безліч проблем в стосунках російської православної Церкви та Ватикану.

Католицькі ієрархії нерідко стверджують, що Православна і Католицька Церкви рівні в тому або іншому сенсі, наприклад, в засобах спасіння, при цьому Католицизм не визнає єдиної Православної Церкви і веде діалог з помісними православними церквами поодинці.

5. Вкажіть основні причини виникнення і масового поширення неорелігій

Неорелігії або новітні релігійні рухи (НРР) – релігійні течії, чиє віровчення та організаційні структури виникли у другій половині ХІХ-ХХ ст.

Справжній вибух неорелігій спостерігався у другій половині ХХ ст. Єдиної точки зору щодо того, який релігійний рух називати новітнім немає. Одні дослідники пропонують вважати НРР ті рухи, які зародилися у 1960-1970-ті рр., другі – у 1940-1950-ті рр. Нарешті, треті наполягають віднести до неорелігій течії, які з’явилися за останні 150-200 років. Це дозволить, на їхню думку, занести до НРР Свідків Єгови і мормонів.

Зростанню НРР сприяє загальна орієнтаційна криза західної цивілізації, криза традиційних інститутів, синтез західних і східних духовних традицій, втома від раціональності й утилітаризму, незадоволеність відповідями на животрепетні питання, отриманими у традиційних суспільних рамках. НРР поширені по світу неоднаково. Деякі з них не виходять за межі ареалу їх виникнення, як, наприклад, різні незалежні, месіанські, хіліастичні, синкретичні церкви й секти тубільців Тропічної і Південної Африки, Латинської Америки, Океанії. Більшість з них називає себе християнськими. Хоча через те, що у їх віровченні й обрядах багато запозичених елементів з тубільних культів, вони радше належать до традиційних вірувань, ніж до християнства. Інші НРР не визнають державних кордонів і поширюють свої віровчення по всім континентам і відтак перетворюються на новітні світові релігії.

Існують різні види класифікації неорелігій. Найбільш поширеним є поділ новітніх релігійних рухів на

• неохристиянство;

• орієнталістські релігійні рухи;

• синкретичні релігійні рухи;

• неоязичництво.

До НРР можна також додати сайєнтологічні (Церква сайєнтології Л. Рон Хаббарда); психотерапевтичні та психо-спирітуальні рухи (різні практики йоги, послідовники Порфирія Іванова).