138962 (Релігієзнавство як галузь науки), страница 2

Свого часу Ф. Аквітанський, використовуючи вчення Аристотеля, розробив п’ять доказів буття Бога засобами людського розуму і на основі вивчення природних явищ.

• У світі усе рухається, тому повинен існувати “першодвигун”, яким і є Бог.

• Одна природна річ обумовлює іншу; у світі існує загальна природна обумовленість. Такою “першопричиною” є Бог.

• Світ також складається з випадкових явищ. Ці явища не можуть існувати самі по собі, вони повинні породжуватися необхідною причиною, тобто Богом.

• Різні речі містять у собі й різні “ступені вдосконаленості”. Про них можна говорити лише в порівнянні з чимось найбільш досконалим. Такою абсолютною досконалістю є Бог.

• Розвиток світу підпорядкований якійсь певній меті. Отже, повинен існувати початок, що визначає напрям розвитку світу до означеної мети. Таким початком є Бог.

Перелічені “докази” ґрунтуються на обмеженій метафізичній інтерпретації загальнофілософських проблем, що є характерним в епосі середньовіччя.

Сучасний неотомізм на об’єктивно-доктринальному рівні прагне синтезувати у цілісну гармонійну систему прямо протилежні принципи – віру і розум, релігію і науку. Неотомізм трактує світ як “реальне створіння Бога”, який необхідно прийняти відповідно до його внутрішніх законів. Наука – це нижчий вид знання, релігія – вищий. Наука, філософія та релігія вивчають одну й ту саму проблему, тільки на різних рівнях: розум, наука охоплюють лише сферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною.

Ірраціоналістичне “обґрунтування” віри у Бога є важливою тенденцією у сучасній теології і релігійній філософії. Її представлено протестантською “неортодоксальною” школою, що нерідко називають “діалектичною теологією” і “теологією кризи”. Значним представником цієї школи був Карл Барт.

Протиставивши своє вчення томізму, К. Барт доводив, що існування Бога не можна виявити за допомогою розуму. Барт також заперечував можливість “природного одкровення”, тобто “одкровення” Бога у природі та суспільстві. Відповідно заперечувалась і можливість “природної теології”, “християнської філософії”. “...Бог християнства, - заявляв Барт, - не може бути присутнім у будь-якій можливій концепції світу”.

Раціоналізму Барт протиставив сліпу віру: в акті віри народжується пізнання. Віра – не суб’єктивний стан людини, а те, що йде від Бога і надається людині через “одкровення”.

Точка зору Барта розвивається іншими представниками християнсько-протестанської неоортодоксії – існування Бога не може бути досліджено за допомогою розуму. Тому наука протиставляється вірі. Протестантський теолог Е. Бруннер, наприклад, вважає, що віру можна зрозуміти лише через “одкровення”. Раціональне мислення можна інтерпретувати, лише виходячи з його засад у людському розумі.

Аналогічні ірраціоналістичні тенденції присутні й у сучасному православ’ї. Віра характеризується як внутрішній психологічний акт. По відношенню до неї аргументація буття Бога є щось зовнішнє, від чого сама віра не залежить. Тому віра – це засіб ірраціоналстичного, містичного “залучення до Бога”. Віра відмежовується від знання про Бога. Бог недоступний людському розуму. Разом з тим православні ідеологи, на відміну від протестантських, не обмежують різницю між Богом і світом, Богом і людиною, навпаки, вони прагнуть побудувати антропологію, тобто вчення про людину як частину християнської філософії.

Спроби ірраціоналістичного обґрунтування надістотного джерела релігії властиві сучасній західній ідеалістичній філософії, яка тісно пов’язана з теологією. Прикладом такого синтезу є праця німецького теолога і релігієзнавця Р. Отто “Святе”, що має певний вплив на сучасне західне релігієзнавство.

Р. Отто прагне поєднати психологізм і суб’єктивізм з теологією. Він наводить такі принципові положення власної концепції:

а) реально існують об’єкти релігійного поклоніння – “святе”, трансцендентне, “зовсім інше”. Вони не мають нічого спільного з реальними об’єктами, що оточують людину;

б) релігія – це зустріч людини зі “святим”, що породжує у його психіці особливі відчуття і переживання, головні з яких – страх і захоплення. Таким чином, на грунті психологічного аналізу релігійних емоцій Отто намагається побудувати концепцію сутності релігії.

Початок суб’єктивістської традиції у теології пов’язується з вченням німецького протестантського богослова Фрідріха Шлейєрмахера. Він не заперечував існування надприродного джерела релігії. Однак центр релігійної проблеми він переніс у сферу окремого індивіда і передусім у галузь його почуттів. Шлейєрмахер започаткував вивчення релігії як індивідуально-психологічного феномену, як певного стану людської свідомості та людських переживань. Найбільш послідовно ця суб’єктивістська й ірраціоналістична лінія провадилася американським філософом-прагматистом У. Джемсом. Він доводив, що релігія є істиною по відношенню до індивіда, оскільки вона є “корисною” для нього. Корисність релігії Джемс вбачав у тому, що вона нейтралізує психологічні конфлікти, перетворює негативні емоції у позитивні. На цій підставі релігійний досвід індивіда ототожнювався з науковим досвідом. Кожний індивід, виходячи з власних почуттів, вибирає той чи інший світогляд. Тому світогляд людини визначається його емоційним станом. Таким чином, Джем дійшов висновку, що основою релігії є почуття, а релігію необхідно визначати як породження людської свідомості, результат суб’єктивних переживань людини.

Сучасний американський психолог Гордон Олнорт абсолютизує суб’єктивні особливості релігійних переживань, притаманних окремій людині. Він твердить: “З самого початку і до кінця шлях релігійних пошуків є ізольованим.” Концепція Олнорта доводить суб’єктивізм у розумінні релігії до крайності. Її сенс полягає в тому, що кожний віруючий має власну релігію. Отже, релігій стільки, скільки віруючих.

Така послідовна форма суб’єктивізму з точки зору теології має ряд істотних недоліків. По-перше, релігія розглядається як породження людської свідомості, а не як продукт божого одкровення. Понадприродне джерело релігії або відсовується на задній план і має риси “філософського”, а не християнського бога, або зовсім ігнорується. По-друге, абсолютизація ролі почуттів як основи релігії веде до розгляду догматики як чогось вторинного. Таким чином руйнується концепція “істинної” церкви, належність до неї віруючого перестає бути обов’язковою.

Подальший розвиток суб’єктивізму фактично призводить до руйнування релігійної ідеології. Тому сучасна західна філософія релігії прагне подолати крайності суб’єктивізму, а саме – прагне обґрунтувати єдність суб’єктивного ідеалізму з теологією. Суб’єктивно-ідеалістична концепція релігії розглядає людську свідомість як особливу духовну сутність, що сама виробляє релігійні ідеї та уявлення, але не дає відповіді на головне питання: звідки виникає зміст індивідуальної свідомості.

Згідно з натуралістичною концепцією релігії, релігія породжується внутрішніми проблемами людського організму, його фізіологічними процесами. У такій інтерпретації релігія стає атрибутом біологічної природи людини. Коротко розглянемо дві концепції.

Фрейдизм створив один з варіантів натуралістичного пояснення релігії. З. Фрейд у праці “Тотем та табу. Психологія первісної культури і релігії” намагався застосувати власний психологічний метод, щоб пояснити виникнення тотемізму – найдавнішньої форми релігії. Всі соціальні явища, культура розглядаються як система забобонів, за допомогою яких суспільство стримує ворожі йому сексуальні потяги людини (“лібідо”). Завдяки культурним нормам поведінки природні інстинкти і потяги людини або змішуються у сферу безсвідомого, або “сублімізуються”, тобто перетворюються на форми соціальної творчості, до яких Фрейд відносив і релігію. Таємницю виникнення тотемізму він вбачав у перенесенні первісною людиною свого подвійного відношення до батька, обумовленого так званим едиповим комплексом, на “замісника” батька – тотем.

У праці “Майбутнє однієї ілюзії” Фрейд розширює свої ідеї відносно існування релігії у сучасному суспільстві. Релігійні уявлення – це ілюзії, що випливають з бажань людини. Релігія визначається як загальнолюдський “нав’язливий невроз”. Якщо первісним “замісником” батька був тотем, то у сучасному суспільстві таким “замісником” є Бог. Таким чином, Фрейд прагне пояснити релігію на рівні окремої людини з її імпульсами і нахилами. Невроз як стан окремої людини переноситься на все суспільство.

Е. Фром – представник сучасного неофрейдизму, в основу якого покладено принцип соціологічного підходу з психоаналітичним. У праці “Психоаналіз і релігія” Фром пояснює потребу людини у релігії “екзистенціанальним” конфліктом між душею і тілом. Тіло є часткою природи, а розум підіймається над природою. Людина постійно прагне вирішити проблему розколу між тілом і душею, але ніколи не зможе її вирішити. На цьому грунті у людини виникає потреба у вірі та релігії. Фром пропагує релігію без Бога, у центрі якої людина. З його точки зору, “немає жодної людини, у якої не було б потреби у релігії”, тобто обрунтовуєтьсяіснування релігії у будь-якому суспільстві.

Соціологічна концепція релігії Дюркгейма полягає в тому, що на його думку, розуміння людської природи принципово неможливе без вивчення суспільства, у якому діє людина. Інтегруючою основою суспільства він визначає суспільну свідомість – загальні вірування, почуття, цінності, норми. За Дюркгеймом, послаблення загальних вірувань і почуттів призводить до послаблення соціальних зв’язків між людьми і в перспективі погрожує дезінтеграцією суспільства, його розпадом.

Релігія у Дюркгейма – соціальне явище. Однак релігія ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Для Дюркгейма релігійними є всі колективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обов’язковий для всіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність індивіда.

У даній концепції в релігійних уявленнях та ритуалах персоніфікуються і символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить висновку, що існування релігії має вічний характер, вона є необхідним елементом в кожному суспільстві.

В даний час, в релігієзнавстві виділяються два важливі напрямки: - теоретичний та історичний.

Теоретичне релігієзнавство складається з філософських, соціологічних і психологічних аспектів.

Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюцію окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому взаємозв`язку, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів.

Обидва напрями складають цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні і історичні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає об`єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну сутність релігії та її функції.

Отже, одним з предметів релігієзнавчої теорії виступають релігійні вчення – складова частина релігійного комплексу. Тобто, релігієзнавство – це галузь науки, релігійні вчення відносяться до системи богослов`я, теоретично обґрунтовують релігійні цінності.

Однак крім рис цих протилежностей, які протиставляють наукові принципи релігієзнавчої теорії і богословських концепцій релігієзнавство і богослов`я мають деякі спільні риси, оскільки вивчають відповідно з наукової та релігійної точок зору одне й те саме явище – релігію та її церковні інституції.

Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знання досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з економічними, політичними і духовними структурами суспільства, впливу на особистість віруючих у контексті конкретно-історичних умов. На цьому рівні релігія вивчається не як “залишок минулого”, а як об’єктивний процес, що спирається на відповідні соціальні передумови і фактори, відображаючи їх в своїх догматах. Отже, релігієзнавство визначає релігію як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.

Богослов’я у будь-якій формі виступає системою релігійно-догматичних доказів і обґрунтуванням надприродних, “абсолютних” істин, що випливають з необмеженої, надчасової природи Бога. Релігійні вчення також існують у формі апології (захисту) віровчення і культу від інших релігійних (конфесійних) впливів, руйнування з боку наукового світогляду. Разом з тим богослов’я не ізолюється повністю від суспільства. За допомогою своєї соціальної доктрини релігійні авторитети формують суспільну позицію церкви, вимагаючи від віруючих здійснення конкретних соціально корисних дій, залучаючи до церковних організацій нових членів з різних прошарків суспільства.

У порівнянні з релігієзнавством – системою наукових знань – релігійні теорії не виводять релігію з глибинних надр суспільної історії та практики, а, навпаки, стверджують богопоходження суспільства. Суспільство в релігійно-доктринальній інтерпретації виступає лише як момент результату “еманації” (прояву) сутності Бога, його творчої потенції. Виходячи з цих принципових положень релігійна думка ставить суспільний процес у пряму залежність від кінцевої реалізації релігійних істин, що викладені в різних церковних документах і канонічних книгах.

Таким чином, релігієзнавство і богослов’я – це протилежні, хоча і зв’язані єдиним предметом дослідження, типи світогляду і світосприйняття, різні системи духовних і культурних цінностей. Тому їх не слід ототожнювати.

На відміну від атеїстичних поглядів, релігієзнавство вивчає релігійні явища як складний комплекс соціально-історичних, філософських і психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на конкретні галузі релігієзнавчої науки.