138889 (Психологічні аспекти осягнення феномену релігійної віри), страница 2

На відміну від раціонального наукового ірраціональне релігійне знання ґрунтується на вірі, яка, за В. Джемсом, наділена емоційністю і інтуїтивністю. Наукове знання відрізняється від релігійного також за ступенем образності. Релігійна істина приходить до віруючого не через розум, а через почуття як динамічне, процесуальне релігійне "переживання, як "життя в істині"". Для того щоб вірити, слід знати предмет своєї віри, уявляти його властивості, безпредметної віри не існує. Однак віра не вичерпується знанням, до нього повинен приєднатися ірраціональний елемент, здатний дати живий колорит дійсності. Цей елемент перебуває за межами мислення і логічних співвідношень.

1. Форми вияву релігійної віри

Інтенсивність, живість релігійної віри виявляється в екстазі. Релігійний екстаз (грецьк. extasis — зміщення, несамовитість) — "особливий тимчасовий стан свідомості віруючої людини, що виникає під впливом виконання релігійних обрядів, молитов, участі в колективних ритуалах тощо чи застосування особливих психотехнічних прийомів (самозосередження, медитація)" [10, с. 107]. Екстаз супроводжується запамороченням свідомості, втратою просторово-часових координат. У цьому психологічному стані людина немовби виходить за межі свого Я.

Особливо великий вплив на віру мають образи і видіння. Деякі містики визнавали їх необхідним елементом своєї психології. Так, св. Тереза зазначала, що запорукою релігійного споглядання є конкретні уявлення, які допомагають сприймати живіше образ Ісуса Христа. Коли ж вона переживала "душевну посуху", то в цей час "не могла, всупереч всім своїм зусиллям, уявити всередині себе людського Ісуса Христа" [12, с. 1323]. Для того щоб досягнути екстазу, потрібно усамітнитись і поринути в роздуми про страждання Ісуса Христа. У цьому стані образи виникають самі собою, набуваючи форми видінь. Душа, охоплена ними, поринає, за словами св. Терези, "в щасливе божевілля", Бог сходить "в надра душі": "Світло, що виходило від Нього було так відмінне від нашого, що навіть світло сонця здавалось нечистим порівняно з ним; воно стосувалось до земного світла, як чиста, осяяна сонцем вода в кришталевій посудині до брудної води калюжі, або як справжнє світло до намальованого ... За деякими ознаками мені здавалось, що це немовби образ Господа; але за багатьма іншими, це був Він сам" [12, с. 1324—1325].

Змістове наповнення таких станів може різнитися. Засновник ордена Ігнатій Лойола також випробував видіння та екстази. Як зазначав П. Соколов, Лойола був містиком з гарячою головою та холодним серцем. Його теорія споглядання ґрунтується на впливі уяви на віру. Дисциплінуючи уяву, потрібно спрямувати її в русло служіння і підпорядкування одній великій ідеї; при цьому слід навчити уяву споглядати цю ідею як реальний предмет, огортаючи її найяскравішими фарбами конкретної дійсності. Щоб виховати в собі віру, за методом Лойоли слід протягом тридцяти днів розмірковувати про Бога, про свої гріхи, життєвий шлях Ісуса Христа, долю християнської церкви, споглядати Святу Трійцю. їх потрібно сприймати всіма своїми почуттями (бачити, чути, пробувати, відчувати пристрасті Христові) і переживати так, як переживаються реальні факти. Чим яскравіші, реальніші ці образи, тим глибше і переконливіше вони закарбовуються в свідомості. Такі вправи необхідно невпинно повторювати. Отже, "Духовні вправи" Лойоли є своєрідним підручником з психології віри, своєрідним керівництвом з "оживлення" релігійної свідомості завдяки силі уяви та її переживання.

Д. Мережковський окреслював основні ступені сходження до екстазу св. Терези [8, с. 46—60]. На першому етапі — самозаглиблення, зосередження всіх душевних сил "Повільно душа занурюється немовби в солодкувате запаморочення". Далі наступає захоплення, нестяма. Іноді людина буквально за декілька секунд набагато більше переживає і відчуває, ніж за все життя. Тому, як зазначає св. Тереза, душа занурюється в блаженство, в "почуття вічної гармонії". У цей же момент відбувається "підняття в повітрі", знайоме святим. Третій ступінь — мука бажань, "душа вмирає від бажання вмерти". Наступає бачення Христа. Ці внутрішні бачення доволі миттєві, проте залишають вражаючий слід в душі. Саме полум'яна любов до Бога давала можливість св. Терезі долучитись до Божественного єства. Ці видіння посилюють її любов до Христа. Наступним етапом є пронизення, під час якого насолода була настільки сильною, що монахиня навіть не бажала б, щоб закінчивсь біль. Бог дає св. Терезі можливість випробувати любов "возвеличеної плоті", а "шлюбне поєднання людини з Богом для св. Терези... є дещо не тільки духовне, але й плотське, тому що є величне явлення людської Особистості, а Особистість — вся людина, з духом і плоттю" [8, с. 56]. Найвищого апогею особистість досягає в єднанні з Богом. І ця сила екстазу, як вказувала св. Тереза, стає рушієм і перетворювачем не лише окремої людини, а й всього людства на шляху до Богошлюбності.

Св. Тереза вважала, що для досягнення екстазу потрібно усамітнитись, роздумуючи про страждання Христа. Коли розум цілком зосереджується на уявленні Його страждання, єство наповнюється бажанням єднання з Ним. Образи набувають форми бачень, душу охоплює агонія. Криза розв'язується могутнім емоційним поривом. Бог сходить в надра душі, коли відбувається єднання з Ним. Під час сходження до стану екстазу емоційно-вольовий компонент повністю підкорює інтелект.

Важливу роль релігійної віри у формуванні своєрідних психологічних епідемій можна відстежити на прикладі бісоодержимості, демономанії, які були поширені в середньовіччі, їх спричиняли віра в потойбічний світ, страх перед "вселенням" біса. За бісоодержимості думки і вчинки людини цілковито залежать від надчуттєвого об'єкта як вселеного біса, ототожнюються з ним.

Це "захворювання" яскраво виявилося у Франції, в монастирі урсулінок. Спершу одна, а згодом ще три уявили, що в них вселився бісівський дух; вони кричали, дрижали в болісних припадках, втративши больову чутливість. Бі-соодержимість миттєво охопила декілька монастирів Франції, почала набувати характеру епідемії. Засіб лікування тоді бачили лише у вигнанні біса з одержимих. Французький психіатр і невропатолог Ріше так описував стан бісоодержимих: "їх крики подібні були на нестямне виття, рик грішників в пеклі, на виття вовків чи інших жахливих звірів... В них не було нічого людського. Іноді конвульсії змінювались станом екстазу, каталепсією чи симптомами, що нагадують сомнамбулізм..." [Цит. за 11, с. 33—34]. Винуватцем було визначено священика І. Грандьє, красномовного і пристрасного проповідника, якого спалили заживо.

Нагадує бісоодержимість крикливство, що було поширене серед селян Росії. Припадки в крикливиць (кликали чи вказували на тих, хто наслав причинну) виникали на людях, частіше всього в церкві, оскільки хворі вірили, що в них сидить біс, котрий не любить всього святого. Хвора починала кричати не своїм голосом, битись у судомах, обличчя ставало смертельно-блідим. їх також лікували молитвами. Були спроби ліквідувати бісоодержимість, так, Петро І в 1715 р. видав указ про викорінення крикливства.

При крикливстві спостерігаються різноманітні психосоматичні розлади — загальне нездужання, безперервне позіхання, судоми, конвульсивні рухи, депресія. У релігієзнавчій літературі цьому феномену приділяється мало уваги. Його намагаються пояснити священики та лікарі. Перші вважають, що в крикливицю вселяється біс, позбутися якого можна лише за допомогою священика чи старця, які спеціалізуються на "відчитуванні" біснуватих. Лікарі ж вважають крикливство видом нервового розладу (істеричний невроз, патологічне наслідування), спричиненого побутовими і соціально-психологічними умовами селянського життя, що посилюється народними марновірствами.

Микола Країнський (1869—1951р.р.) в 1890—1899 p.p. вивчав причини поширення епідемії крикливства в Смоленській губернії, відомої в історії як ащепківська (с. Ащепкове) епідемія. Селянка Василиса звинуватила напівбожевільного Захара в тому, що він злодій, збурила натовп, який кинувся на нього і вбив. За це кількох селян засудили; серед них був чоловік сусідки Сиклитиньї, яка, у свою чергу, в усьому звинувачувала Василису. Василиса шукала розраду в молитві, вона почала ходити в монастир, в якому завжди було багато крикливиць, де трапився з нею нервовий припадок. Хвороба Василиси прогресувала: її почали возити по монастирях, а в селі почали "кричати" інші жінки. Тим часом Василиса подорожувала по монастирях з метою зцілення. Фанатизм і злість згодом охопили майже все населення. Щоб полегшити страждання крикливиць, М. Країнський застосовував гіпноз, який дав позитивні результати.

Стійкість лікувального ефекту М. Країнський вирішив випробувати, замовивши в Ащепковому урочисту службу. "Перенесення в Ащепкове ікон з села Мокрого завжди було для крикливиць пробним каменем і при цьому дійстві найбільш різко проявлялись їх припадки. Забобонні люди говорили, що крикливиці не зможуть витримати дії святині, що припадки в них знову повторяться. Ці запевнення сильно діяли на самих крикливиць, і всі вони стали чекати молебень в стані сильного збудження" [7, с. 165].

Народні марновірства пересилили лікувальне навіювання, як згадував М. Країнський, "гіпноз, що виявився могутнім засобом в окремих випадках крикливства, виявився безсилим зупинити епідемію" [7, с. 169]. Однак лікування гіпнозом не було даремним. Епідемія почала спадати.

Побутові умови сільської жінки, глибока релігійність і забобонна боязнь причини можуть сприяти розвитку крикливства. Важливе значення мала психологія натовпу. Чим більш релігійною і забобонною була епідемія, тим різкіше були виражені наслідки. "Наелектризована забобонним страхом і прихованим доти побоюванням уява швидко уражається думкою про те, чи не причинна вона" [7, с. 217]. У хворій уяві формується глибоке переконання, що вона причинна. Уява захворілої крикливиці постійно готується до майбутніх страждань; поступово і послідовно розвивається страх перед святинями, церквою, на які жінка реагує криком, падінням, збудженням. У крикливиці настільки вкорінена думка, що в ній сидить біс, що вона на будь-які запитання відповідає від його імені.

М. Країнський зазначав, що на розвиток епідемії крикливства впливає психологія натовпу, загальна екзальтація всього населення, надзвичайна легковірність, входження в стан екстазу деяких осіб. Натовп, охоплений фанатичним марновірством, посилює таку епідемію. У розвитку крикливства значущу роль відігравав елемент наслідування. Картини біснування крикливиць під час публічних відчитувань зміцнювали віру простого народу в бісоодержимість.

Отже, навіть релігійні епідемії підтверджують силу релігійної віри.

Релігійна епідемія на індивідуальному рівні проявляється як процес самоідентифікації людини, що характеризується посиленням емоційно-чуттєвої сфери, її домінуванням над раціональним компонентом і ґрунтується на вірі, наслідуванні, навіюванні, само- і взаємонавіюванні.

Саме в екстазі, бісоодержимості, крикливстві найяскравіше розкривається сутність релігійної віри, роль та вплив її структурних компонентів — емоційного, вольового, когнітивного — на моральнісно-духовний світ людини, її психічне здоров'я.

1. Зміст та вияви релігійного фанатизму

Емоційно-вольовий компонент віри яскраво проявляється в релігійному фанатизмі, який втілюється в цілковитій відданості ідеям і неухильному їх дотримуванні, нав'язуванні своєї парадигми іншим. Він охоплює все єство людини. Саме в релігійному фанатизмі спостерігається високий ступінь ідентифікації людини з ідеями чи доктриною. Фанатик не здатний до компромісу і діалогу, готовий боротися за свої переконання будь-якими доступними йому засобами.

Яскраво ілюструє феномен фанатизму епідемія самоспалення, пов'язана з розкольництвом. Для зміцнення самодержавства цар Олексій Михайлович через посередництво патріарха Никона в 1653 р. провів реформу церкви, яка була спрямована на її підпорядкування монархії. З'явилася величезна кількість незгодних з реформою. Опозицію очолив протопоп Аввакум. Тисячі старообрядців були охоплені релігійним фанатизмом, який набув форми масових самоспалювань. До опозиції пристали церковні ієрархи, бояри, князі, селяни, юродиві. Самоспалювалися сім'ї та цілі села. Як свідчать історики, згоріло до двадцяти тисяч фанатичних прихильників "старої віри". У 80-ті роки XX ст. група геологів у сибірській тайзі знайшла поселення старовірів — сім'ю Ликових. Саме фанатична віра підштовхнула їх до відлюдництва, до драматичної безвиході. "Але та ж нестямність у вірі допомогла вижити, вистояти, винести все, що накреслено було долею" [9, с. 195].