132952 (Різніця між закоханістю і коханням)

9

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття любові, основні її прояви

Розділ 2. Різніця між закоханістю і коханням

Висновки

Список літератури

Вступ

Із точки зору психологічних фаз любов характеризують як закоханість (або сексуальний тип), любов-пристрасть (або еротичний тип) і любов-прихильність (або духовний тип). Цікава класифікація типів любові та різних її рівнів запропонована К. С. Льюїсом, котрий розрізняє любов-потребу, прихильність; любов-оцінку, закоханість; любов-дар, милосердя.

Любов, як і інші етичні поняття та норми, пройшла певні етапи свого становлення не лише у зв’язку зі зміною епох, але й протягом самої доби античності та її періодів. У ліриці давньогрецьких поетів вона не виступає абстрактним почуттям, а пов’язана з певною особою, до якої виникає інтимна прихильність. Любов – не образ споглядання, а конкретна дія стосовно конкретної людини. У класичний період любовне почуття абстрагується, його починають цінувати як окрему морально-естетичну категорію, що цінна сама по собі, незалежно від об’єкта, стосовно якого вона виникла. З часом підкреслюється значення любові у сфері соціальних зв’язків, її роль, як основи сімейно-шлюбної моралі.

Спробую в даній роботі розглянути основні риси любові, її складові, як співвідносяться любов і закоханність з точки зору етичних поглядів.

Розділ 1. Поняття любові, основні її прояви

Найунікальнішою форм спілкування, яка дає найбільше міжособистісне єднання, є любов. Упродовж багатовікового існування людської культури вона вважалася однією з основних моральних цінностей. Любов фокусує етичний вимір людського існування й може, на думку В.Г.Бєлінського, «слугувати пробним каменем моральності».

Істинний розгляд любові можливий лише у світлі найвищого сенсу людського спілкування. Тільки в такому масштабі може бути поясненою та обгрунтованою всепро-никна сила любові, котру вже в давнину ототожнювали із загальною космічною силою, що діє скрізь і всюди. Людське існування потребує одухотвореності любов'ю, бо без неї людина може не відбутися. Справжня творчість існує тільки там, де є любов. Давно підмічено, що й пізнає людина настільки, наскільки любить. «Немає істини, де немає любові».

За всієї очевидної важливості та цінності любові для людини в її існуванні важливіше, чи осягнула вона істинну сутність цього почуття? Сказане ще в давнину про любов, що «таїна ця велика є», актуалізується щоразу в кожній новій спробі раціонального осягнення такого інтимного і всеохоплюючого явища культури. Проте людина вперто продовжує спроби розкриття цієї великої таємниці, бо «любов є сила життя» (Л. М. Толстой).

Відкидаючи всі більш чи менш туманні міркування про любов і розглядаючи її в світлі сенсу людського існування, можна стверджувати, що любов — це інтимне, глибоке почуття, котре характеризується високою емоційно-духовною напруженістю, це галузь реалізації цінності «переживання» іншого в усій його своєрідності й неповторності, це піднесення предмета «до сутності й, таким чином, предмет лише як сутність стає об'єктом любові».

У своєму устремлінні любов може бути спрямована на людську сутність, ідею, іншу людину і т. д. Однак її сутність найповніше проявляється у стосунках між людьми, відкритті та визнанні максимальної цінності іншої конкретної людини. Любов — одна з форм подолання відчуження людини від людини і завдяки цьому вона визнається вершиною морального ставлення до особистості. Як така вона, наприклад, є суттєвим елементом дружби як форми морального спілкування.

Однак у сутності любові «є щось зовсім унікальне, що виводить її з ряду вище розглянутих форм міжлюдського спілкування і що з максимальною яскравістю, і з усією мірою притаманної їй загадковості й неповторності розкривається в індивідуальному статевому коханні. Саме тут з усією невідворотністю постає вільне й остільки «непередбачуване» вираження глибини особистості. Тут осягається сутність іншої статі, а коханий в усій його особистісній незамінності та своєрідності дарує люблячому ту завершеність цілого, котра долає окремість і самотність людського існування. «Любов — це . сила, котра руйнує стіни, що відділяють людину від її ближніх; котра єднає її з іншими».

Водночас це й відкриття нового бачення людиною світу, чарівне перетворення людського ставлення до світу. «Врата у світ цінностей немовби ро-їчиняються . Для того, хто. кохає, коханнялакладає чари на увесь світ, огортаючи світ додатковими цінностями»,— підкреслював В. Франкл3. Той, хто кохав по-справжньому якусь одну людину, говорив Е. Фромм, любить увесь світ. І в цьому процесі здійснюється творчий перегляд усієї системи цінностей, зміна способу її існування. Часто це прорив крізь конкретно-історичну обмеженість панівної моральної свідомості до загальнолюдських моральних ідеалів як шлях присвоєння людиною своєї людської сутності всебічним способом.

Заслуга любові не тільки в творчому перегляді світовідчуття, посиленні морально-ціннісного виміру своєї життедіяльності. Значною мірою істинна її заслуга в творенні людини.

Є в народній мудрості твердження, що любов зла. Однак тут більшою мірою підкреслюється «непередбачу-ваність» кохання: його не можна примусово ні викликати, ні здолати. «Кохання — емоційно перетворююче ставлення, в якому інший сприймається сповна, незалежно від його якостей та їх оцінки, приймається як даність, в усьому багатстві й незводимості до власних уявлень та ідеалів». Більш того, трапляється й так, що і достоїнства коханої людини гіпертрофуються силою почуття люблячого. І в цьому часом витоки багатьох розчарувань. Та все ж поряд із цим «обманом зору» в коханні є така прозорливість, яка недоступна іншому почуттю. Очі кохання бачать у людині такі її глибини, про які -ш од і не знає й вона сама.

Любов висвічує в коханому його можливості. В існуючому образі коханої людини їй удається розгледіти її потенційний образ. Цю загадку любові, її унікальну здатність у людському творенні влучно підмітив М. М. При-швін: « .та людина, яку ти любиш у мені, звичайно, краща за мене: я не такий. Але ти люби і я постараюся бути кращим за себе».

Розкриваючи духовну сутність коханої людини, її неповторність, зачаєні в ній потенційні цінності, люблячий стикається з особистістю іншої людини як із цілим унікальним світом, що в свою чергу розширює його власний світ. Вказані процеси поглиблюють особистість, роблять її душевно тонкою, «видющою», творчою. «Благодіяння любові не тільки в тому, що вона навіює нам віру в іншу людину, а й у тому, що ми знаходимо віру в себе» (Р. Рол-лан).

Унікальний творчий потенціал любові виявляє в кінцевому підсумку прагнення людини до цілісності, осягнення світу в усьому його багатстві. Однак реалізація, відстоювання цієї творчої могуті любові, а отже істинного її здійснення, вимагає в свою чергу тієї висоти морального ставлення, морального способу існування людини, котра зобов'язує її інтелектуально-емоційно-вольову систему до гра-.нично високого напруження. Любов — величезна сила, вона може бути творчою, але може бути й руйнівною, призводити до морального падіння. Все залежить від моральної спроможності людини, міри її особистісного розвитку.

Важливість і складність любові багато в чому визначається тим, що в ній, як у фокусі, перетинаються протилежності біологічного й духовного, особистісного й соціального, інтимного й загальнозначущого. В любові як у жодній іншій галузі необхідно відрізняти вище від нижчого, прекрасне від потворного, справжнє людське почуття від його викривлених, спотворених форм, бо втрати тут — це втрати людського начала, людської сутності. Так, статевий потяг не є простим уподібненням тваринному з характерним для нього диктатом статевого інстинкту. й хоч останній не може зрівнюватися зі свідомими діями людини, йому все ж притаманна своя «мудрість». Людина ж у втраті свого людського начала може впасти й значно нижче від «природної мудрості». Тому вже у давнину було прийнято розрізняти типи кохання, його психологічно-емоційні стани. Наприклад, давні греки чітко розрізняли пристрасне кохання («ерос») і ніжну, жертовну любов («агапе»).

«Ерос» — це стихійна й палка жага володіння улюбленою істотою, що не лишає місця для жалості чи милостивості. «Агапе» — це потреба в самовіддачі, милостива любов до «ближнього», жадання люблячого розчинитися в коханому. Поряд із цими типами любові виокремлюється ще «філія» — любов-дружба, любов-приязнь індивіда до індивіда, зумовлена соціальними зв'язками й особистим вибором, і «сторге» — любов-прихильність, особливо сімейна.

Із точки зору психологічних фаз любов характеризують як закоханість (або сексуальний тип), любов-пристрасть (або еротичний тип) і любов-прихильність (або духовний тип). Цікава класифікація типів любові та різних її рівнів запропонована К. С. Льюїсом, котрий розрізняє любов-потребу, прихильність; любов-оцінку, закоханість; любов-дар, милосердя.

У спеціальній психологічній літературі наводяться й ще детальніші класифікації любові. В нашому випадку типологія любові — не самоціль. Та водночас звернення до результатів такого аналізу дає можливість простежити сутнісно закономірне в цьому явищі через з'ясування об'єднуючого, схожого в цих класифікаціях.

Таким є осягнення того, що найвищою, найзначущішою для людини формою любові виступає цілісна під егідою духовності спрямованість суті однієї людини до іншої. «Це сміливе занурення в переживання єдності» (Е. Фромм) в усій багатоманітності сторін, але передусім у духовній.

І тому це насамперед здатність любити, що виступає як ставлення людини до світу взагалі, людини взагалі. « .Якщо я справді люблю якусь людину, я люблю всіх людей, я люблю світ, я люблю життя. Якщо я можу сказати комусь «я люблю тебе», я мушу бути здатним сказати «я люблю в тобі все», «я люблю завдяки тобі увесь світ, я люблю в тобі самого себе» '.

Таким чином, любов постає як глибоко моральне ставлення, що підноситься до субстанційних основ людського буття. Крім того, любов є діяльна, активна заінтересованість у житті та розвитку коханого, високе почуття відповідальності та обов'язку. Це буття як самовіддача, як утвердження іншого. «Любов до когось це не просто сильне почуття — це рішимість, це розумний вибір, це обіцянка». І, нарешті, не можна зазнати справжньої любові, якщо головною цінністю стала вона сама, а не той, когр любиш. Насолоджуватися справжнім коханням, прагнучи тільки любовних утіх, неможливо. «Природна любов, ставши богом, не залишається любов'ю» (К- С. Льюїс).

Проілюструвати сказане можна, звернувшися до еволюції культури «пристрасті» в її культурно-історичному втіленні. Зведена свого часу на п'єдестал романтизму (XVII—XIX ст.) як ідеал, що дарує захист від ницості й жорстокості довколишнього світу, в своїй абсолютизації пристрасть призвела в підсумку до девальвації кохання (стихія «сексуальної революції» в XX ст.).

Ця закономірність проявляється не тільки у сфері інтимних міжособистісних стосунків. Такий же підсумок і для любові як спрямованості на ідею, людську сутність, Батьківщину, Бога. І тут любов як самоціль плодить і множить зло. Наприклад, у своїй крайній, безумній формі патріотизм стає расизмом натовпу, служіння ідеї чревате фанатизмом і т. п.

Таким чином, істинна любов завжди моральна як активне проникнення в іншому, як виходження за себе самого сьогоднішнього, обмеженого, до нових висот людського виміру, де «в акті віддавання себе, в акті проникнення вглиб іншої людини, я знаходжу себе, я відкриваю себе, я відкриваю нас обох, я відкриваю людину»3. Любов — одна з найвищих моральних цінностей. Саме такою вона спроможна в людській життєдіяльності, постає як глибинне джерело і моральна основа шлюбних відносин і сім'ї.

У любові і закоханості три витікаючих прояви: пристрасть, близькість і надзвичайні емоції.

Любов приходить поступово, закоханість - швидко. Любов росте, а зростання вимагає часу. Закоханість же, як завжди, немов звалюється на голову. Дійсно, дізнатися людину, зустрівшись з нею всього лише кілька разів, неможливо.

Багато людей носять маску і, відразу не можна дізнатися, що під нею приховують. Деякі вмудряються приховати справжню особу до самого весілля, а після вже предстають в дійсному світлі. Знайте, щоб добре дізнатися людину потрібний час - місяці, а може і роки. Багато хто з вас чув вираз “Любов з першого погляду”. Але такого не буває. Можна випробовувати сильне ваблення до людини, яку тільки що зустріли, але, не дивлячись на свою силу, це ваблення поверхневе. Це закоханість очима в зовнішність, у вчинки, в реакцію. Але щоб людину дійсно любити, вам належить пройти величезний шлях.

Любов йде поволі. Закоханість - відлітає. Переконатися в цьому можуть тільки ті, хто вже пережив роман. Ми можемо запитати: “Як довго він продовжувався? І скільки часу знадобилося, щоб його припинити?” Якщо для зміцнення дійсної любові потрібний час, закоханість закінчується, практично, так само як і починалася - швидко, але з одним виключенням. Вона не зникає миттєво, якщо ви підтримуєте сексуальні відносини. Секс ускладнює емоційну реакцію. Ті, хто закоханий, не можуть розлучитися не із-за загальних інтересів, а із-за сексу. Про любов тоді не можна говорити.