118849 (Типологія політичних партій. Поняття політико-ідеологічних доктрин та їх види), страница 3

Український комунізм став відгалуженням національної революції 1917 року і з перших кроків своєї організаційної та політичної діяльності поєднав два елементи: самостійність як умову комуністичної революції та те, що соціальні перетворення мусять іти в контексті національних. Маємо підстави говорити про кілька течій українського комунізму.

Одна з них народилася в українській соціал-демократичній робітничій партії. Ця ліва течія в УСДРП, відійшовши від своєї партії, певний період брала участь у радянському уряді, а потім ввійшла в Комуністичну партію України на першому з'їзді КПУ в Москві (5 - 15 липня 1918 року)- Всі представники цієї групи - Є. Неронович, П. Слинько. Є. Касяненко - обстоювали українську лінію й усіляко боролися за зміну нейтралістської політики КПУ. Є. Касяненко, для прикладу, брав участь у самостійницьких опозиціях в КПУ, проте організаційно ця течія нічого не змогла створити.

Другою важливою складовою українського комунізму стала течія всередині КПУ, що виникла на початку 1918 року при створенні першої радянської республіки. Микола Скрипник, Василь Шахрай, Сергій Мазлах І цілий шерег інших організаторів комуністичної партії в Україні бачили її самостійною структурою, яка на рівних правах входить до Ш Інтернаціоналу. Саме вони відіграли провідну роль на Таганрозькій нараді (19 - 20 квітня 1918 року)-, яка обговорювала перспективи пролетарської революції в Україні та засади комуністичної партії. Після дискусії на нараді було запропоновано два проекти резолюції:

• перший (Є. Квірінга): "Створити автономну партію зі своїм Центральним Комітетом та своїми з'їздами, але який підлягає загальному Центральному Комітету і з'їздам Російської комуністичної партії";

• другий (М. Скрипника та інших): "Створити самостійну комуністичну партію, яка має свій Центральний Комітет і свої партійні з'їзди та зв'язана з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (Інтернаціонал)".

Після поіменного голосування за пропозицію Скрипника висловилося 35, проти - 21, утримався - 1. Була запропонована й назва - Українська комуністична партія, що більше відповідало її самостійному характеру (пропозиція Василя Шахрая та інших), але вона не була підтримана.

Проте навіть таке рішення спричинило активне втручання ЦК РКП(б). який наполегливо рекомендував своїм колегам в Україні лише з тактичних міркувань оголосити в пресі про створення незалежної комуністичної партії України, але чітко йти, щоб на з'їзді було прийнято рішення про створення КПУ як складової частини РКП(б), Відповідна підготовка до з'їзду в Москві фактично спричинила орієнтацію більшості делегатів на рішення про статус КПУ, проте ціла група, очолювана Миколою Скринником, проводила лінію Таганрозької конференції.

Під час дискусії навколо проблеми можливості самостійного статусу КГІУ і ставлення до цього ЦК РКП(б) Є. Квірінг пояснив: "Негласна постанова ЦК, згідно з якою повинен бути офіційно український ЦК, а неофіційно він існує як обласний центр". У результаті обміну поглядами й, зокрема, під тиском справжньої точки зору ЦК РКП(б) Микола Скрипник знімає свій варіант резолюції і з'їзд більшістю приймає рішення про об'єднання партійних комуністичних організацій України зі своїм ЦК і зі своїми з'їздами для входження в єдину Російську компартію з підпорядкуванням у питаннях Програми загальним з'їздам РКП і загальнополітичних питаннях ЦКРКП.

Таким чином, уже на момент створення КПУ фактично не була українською ні за метою своєї діяльності, ні за організаційним типом засад, ні за етнічним складом. На час проведення першого з'їзду компартія України нараховувала чотири тисячі чотириста членів, з них лише 7 відсотків українців - це триста вісім членів партії.

Частина комуністів, що продовжувала обстоювати ідею самостійної української комуністичної партії, спробувала аргументувати слушність своєї позиції. Саме такою працею стала книга Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною", яка вийшла в Саратові наприкінці 1918 - на початку 1919 року й пізніше стала платформою самостійницьких поглядів у комуністичних течіях КПУ та поза нею. Василь Шахрай вважав за недоцільне працювати в після з'їздівській КПУ і пропонував створити іншу партію. Вгорі, на обкладинці книги "До хвилі...", він зазначає видавця: "Українська Комуністична партія (більшовиків)", якої насправді на той час не існувало.

У подальшому ця праця залишилася як програма боротьби за повне національне й соціальне визволення українського народу. Василю Шахраю не вдалося її реалізувати, бо він був розстріляний денікінцями 1919 року, на Кубані. Співавтор - Сергій Мазлах - на себе ініціативи не взяв.

Ще як на одну течію слід дивитися на Українську комуністичну партію (боротьбістів) - УКП(б), яка свій родовід веде з березня 1919 року. Саме тоді частина українських соціал - революціонерів перейменувалася в Українську партію соціал-революціонерів комуністів-боротьбістів, а в серпні того ж року злилася з групою українських незалежних (лівих) ініціал-демократів і разом з ними утворила Українську комуністичну партію боротьбістів - УКП(б). Керівники боротьбістів - Гнат Михайличенко, Василь Елан Блакитний, Андрій Заливчий та інші - вимагали визнання себе в Комінтерні як незалежної і єдиної української секції. Проте така політика не могла довго протриматися і партія самоліквідувалася та злилася з КХ1(б)У навесні 1920 року.

До 1925 року діяла ще й Українська комуністична партія (УКП), що з січня 1920 року стала фактично легальною опозицією до більшовицького уряду в Україні. На відміну від боротьбістів, які походили від есерів, УКП була марксистською партією (походила від УСДРП), але стояла на засадах нової самостійної УРСР (лідери Андрій Річицький, Михайло Ткаченко).

З ліквідацією останньої опозиційної партії в Україні, якою була УКП (1925 рік), фактично на терені України не залишається організованої сили, яка б репрезентувала ідеї українського комунізму.

Комуністична партія України як територіальна, організаційна й політична складова Російської комуністичної партії більшовиків не була виразником Ідей українського комунізму. Політично КПУ чи КП(б)У в різні періоди ставили за мету створення пролетарської світової держави шляхом світової комуністичної революції, як зазначалося у Конституції РСФСР, УРСР до 1936 року, - організаційно, згідно з визнаним принципом демократичного централізму - повністю підпорядковувалися ЦК РКП(б), фактично на засадах територіальної організації. Крім того, до кінця 30-х років українці становили меншість у Комуністичній партії України. Так, за з'їздівською статистикою в липні 1918 року із 4,4 тисячі членів і кандидатів відсоток українців не перевищував семи. Така кількість українці в-комуністі в, можливо, вплинула на те, що на 11-му «жовтні і II 1-му в березні 1919 р. з'їздах етнічні дані не публікувалися.

З кінця 30-х років частка комушетів-українців у компартії України швидко зростає. Але на гой час партійність стає вже необхідним; додатком для отримання доброї освіти, призначення на посаду.

Слід сказати, що після ліквідації УКП ідеї українського комунізму залишилися на рівні поглядів поодиноких державних та громадських діячів. Серед таких найбільш відомими були Микола Скрипник, Микола Хвильовий, що обстоювали ідеї прав українського суверенітету і спромоглися на певний розвій національної культури, освіти, науки в хвилини політики українізації України. Дуже цікавими виглядають статті Михайла Волобуєва про необхідність самостійності української республіки. Він вважав, що "економічне питання --центральна частина національної проблеми сучасності". Так, у праці "До проблеми української економіки" він па статистичному матеріалі доводив, що лише в 1924 - 1925 роках. близько третини всіх прибутків України було витрачено поза її межами.

Таким чином, остання спроба поодиноких апеляцій керівними діячами КПУ чи інших державних органів щодо порушення елементарних прав суверенітету України завершилася па початку 30-х років.

Ідея українського комунізму була похована до 90-х років XX сторіччя, коли комуністи України поставили за мету створення самостійної української комуністичної партії. Проте й цей план не було реалізовано. На час заборони її діяльності КПУ залишилася організаційно та політично у системі КПРС. Адже згідно з останнім статутом КГТУ, який прийнято в програмі на II етапі XXVIII з'їзду КПУ (13 - 14 грудня 1990 року), "Компартія України у своїх принципових політичних і практичних діях керується програмними і нормативними документами КПРС, рішеннями Ті вищих органів, що стосуються загальнопартійних справ".

Головні принципи українського комунізму закладені у розумінні ролі понять соціальної та національної ідеї, української революції, а також проблеми стосунків України та Росії.

Соціальна і національна ідея. Лише за умов розв'язання питання національно-державного відродження України, ліквідації її національного поневолення можливий і реальний поступ економічного, соціального і культурного життя України. До цього національне будівництво для українського робітника і селянина є не лише історичним правом, але й історичною повинністю.

Українська революція.. Революція розглядається представниками цієї політичної течії як необхідна передумова створення власної держави. Василь Шахрай пише: "Раніше чи пізніше, чи трудним і кровавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою, шляхом демократичного вирішення спірних питань з сусідніми країнами, а Україна буде самостійною і незалежною не на словах тільки, а й на ділі". Поза тим національна революція повинна продовжитися й розвинутися у комуністичну революцію.

Україна та Росія. Підтримуючи російський пролетаріат, який йде шляхом соціальної революції, репрезентанти українського комунізму застерігають його від імперіалістичних впливів. До речі, цікаво, що під час дискусії з російськими більшовиками українські комуністи наголошували увагу на повному розходженні з їхньою теорією принципу Володимира Леніна про те, що "в кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст проти гноблення й саме цей зміст ми безумовно підтримуємо", який виглядає, на думку теоретиків українського комунізму, гаслом політичної доцільності. Ця теоретична конструкція більшовиків руйнується вже першими кроками їхньої практики. З огляду на це, ідея об'єднання радянських республік в єдину державу можлива лише за умови утворення незалежних держав, які добровільно визначать принципи функціювання майбутнього союзу.

Націоналізм в українській та світовій термінології XIX сторіччя однозначно сприймався як національна свідомість та патріотизм. За своїм змістом він базувався на засадах гуманістичної філософії та поєднував національну ідею та демократичні цінності.

З огляду на такий стан речей відомий український політолог Ольгерд Бочковський запропонував вирізняти націоналізм XIX та XX сторіччя як "націоналізм та всенаціоналізм", а В’ячеслав Липинський - як "патріотизм та націоналізм". Є всі підстави розрізняти світоглядний - демократичний націоналізм та більш партійно-ідеологічний інтегральний націоналізм - як різні школи у цій течії.

Демократичний націоналізм ми ще можемо означити як національно-державний напрямок, де його репрезентанти подають модель формування національної держави європейського зразка. До представників демократичної концепції слід віднести Станіслава Дністрянського, Володимира Старосольського, Ольгерда Бочковського, Степана Рудницького.

Необхідність розрізнення двох підходів до націоналізму запропонували саме представники національно-державницького напрямку. Ольгерд Бочковський у "Науці про націю та її життя" (Нью-Йорк, 1958) писав, що націоналізм XIX сторіччя формувався передусім на гуманістичній філософії Й.Г. Гердера та був дитиною новітньої демократії, засвоївши ідеологію Великої Французької революції: свобода, рівність, братерство. Цей старий націоналізм визнавав і зважав на етичні норми у громадсько-політичному житті.

Націоналізм же XX сторіччя зі своєю програмою є антидемократичним, антигуманним та антиморальним. Ідеї Д. Донцова та його прихильників правильніше називати не націоналізмом, вважав О. Бочковський, а новонаціоналізмом або всенаціоналізмом.

Станіслав Дністрянський у "Самовизначенні народів" робить застереження щодо новітнього націоналізму як такого, що змагається до влади не лише на своїй національній території, а й над іншими народами, позбавляючи їх політичних прав.

Націоналізм (Інтегральний націоналізм) веде свій родовід від ідей Миколи Міхновського. Його промова, а згодом брошура "Самостійна Україна", крім обґрунтування права українського народу на власну державу, закладає й деякі ідеї етнічного принципу її організації. Поза тим, остаточно інтерналізм в Європі та зокрема в Україні дедалі виразніше набирає забарвлення партійної програми, що базується на принципах революційності, моно-партійності тощо. Після обґрунтування цих ідей інтегральний націоналізм як теорію було сформовано Дмитром Донцовим у "Націоналізмі".

Головними підставами чинного націоналізму (термін Д. Донцова) є:

• зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії;

• прагнення до боротьби та свідомість її конечності;

• фанатизм та неморальність;

• піднесення ідеології до рівня державної політики імперіалізму;

• вождизм (творче насилля провідної верстви). Незважаючи нате, що Дмитро Донцов не був членом ОУН, ця організація взяла на озброєння його ідеї. Ідеологічні та організаційні засади ОУН від 1929 та щонайменше до 1943 року ґрунтувалися на засадах інтегрального націоналізму.

Один із лідерів ОУН Микола Сціборський у своїй праці "Націократія" (Париж, 1935) пропонує більш окреслену модель суспільно-політичної організації української держави. Ця модель "націократії" грунтується на:

• необхідності встановлення диктатури перехідного характеру;

• забороні участі політичних партій у державному управлінні;

• тому, що українській націоналізм - державна ідеологія;

• визнанні важливої ролі синдикатів як органів місцевого самоврядування у державній організації України;

• відведенні центральної ролі голові держави як керівнику нації та держави.

Зазначений вище підхід був значною мірою відредагований рішеннями Третього Надзвичайного Збору ОУН, який відбувся 1943 року. Проте після повернення до керівництва організацією Степана Бандери та у період Ярослава Стецька ідеї інтегрального націоналізму посідали певне місце в ідеологи та діяльності ОУН (б).

1. Дати визначення поняттям

Конституція – це закон, який розв’язує засадове питання державного життя, закладає правові підвалини суспільного буття й має найвищу юридичну чинність у країні; це сукупність правових норм найвищої юридичної сили, які відрізняються від звичайних законів тим, що формулюють і стверджують найзагальніші принципи утворення, оновлення й здійснення державної влади.