118849 (Типологія політичних партій. Поняття політико-ідеологічних доктрин та їх види)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИВАТНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ІНСТИТУТ ДІЛОВОГО АДМІНІСТРУВАННЯ»

Кафедра суспільно-гуманітарних наук

Контрольна робота

з дисципліни «Політологія»

Варіант №30

м. Кривий Ріг

2008 рік

Зміст

1. Типологія політичних партій

2. Поняття політико – ідеологічних доктрин та їх види

3. Дати визначення поняттям

4. Які терміни відповідають визначенням

5. Вибрати і обґрунтувати правильну відповідь

6. Творче завдання

Список використаної літератури

2. Типологія політичних партій

Однією з головних у політичних науках є проблема "політичного темпераменту" партій або загальновідомий поділ на лівих та правих, що особливо характерно для європейської політики. У сучасних системах політичного плюралізму ліві та праві вже не пояснюються лише ідеологічними принципами. Хоча досі існує певний набір цінностей, характерних для лівих. Вони традиційно є пацифістами, антирасистами, антикапіталістами, виступають проти "дикого ринку", за пріоритет акціонерної, колективної, групової власності, - у цьому розумінні вони є завжди соціальні або соціалістичні. Праві, у свою чергу, обстоюють усталені порядки, повагу до них, культ влади ієрархії, приватну власність як засаду господарювання та функціювання суспільства. Проте в історії були випадки, коли певні ідеологічні доктрини бралися на озброєння представниками протилежних політичних течій.

Так, Жан-Луї Керманн у своїй книзі "Західні політичні режими" наводить як приклад французький націоналізм. Під час Великої Французької революції його сповідували ліві; за часів Бонапарта - праві; у період комуни - ліві; після справи Дрейфуса - праві; за доби буланжизму - ліві; у міжвоєнний період - праві; в роки руху Опору - ліві; за часів де Голля - праві; а після перемоги соціалістів на виборах 1981 року й дотепер - знову ліві.

Тому деякі політологи вважають, що продуктивнішим є врахування лише ставлення партії до теперішньої соціальної системи й суспільного устрою. Так, Ф.Гогель (Франція) називає лівих партією руху, а правих - партією порядку, причому орієнтація на порядок ідентифікується з опором змінам, а рух витлумачується (залежно від доби та країни) від реформи до революції. Але ця й попередня схеми не заперечують, а доповнюють одна одну.

Крім того, йде процес певного об'єднання цих течій, що спричинило появу як центристського напрямку, так і напрямків нових правих та нових лівих.

У світових політологічних школах є ще низка підходів до класифікації партій. Класичну типологію партій розробив М.Дюверже у своїй праці "Політичні партії". Він установив бінарну класифікацію - кадрові та масові партії. Кадрові партії, згідно з М.Дюверже, є продуктом еволюції (від початку - середини XX сторіччя) електоральних комісій "в низах" і парламентських групах "у верхах". Відповідно до цього маємо партії нотаблей (людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Масові партії, навпаки, вважаються створеними у "другій генерації", продуктом загального виборчого права. Пізніше М.Дюверже виокремив третій тип партій - непрямі партії, наприклад, лейбористи Великобританії, до лав яких автоматично вступають усі бажаючі члени профспілок.

Венер (США), Паламбара (США) та інші політологи виводять ще один тип партій - "партію виборців", тобто таку, що мобілізує значну частину своєї діяльності для розв'язання головної проблеми поточного моменту, об'єднуючи навколо популярних гасел велику кількість населення. Підсумовуючи попередні класифікації, Ж.Шарль і Дж.Сарторі запропонували трикомпонентну типологію партій: партії нотаблей (кадрові), масові партії та партії виборців. Цей трикомпонентний поділ є дуже популярним у сучасних західних політологічних школах. Прикладом кадрових партій називають республіканську та демократичну партію США, масових - німецьку ХДС-ХСС, соціалістів Франції та Італії тощо, партій виборців - здебільшого партії країн Східної Європи. Можливий поділ згідно з організаційною розбудовою або внутрішньою субординацією партії. Польський політолог Артур Боднар виокремлює згідно з цим критерієм централізовані та децентралізовані партії. По суті, це те саме, що Ж.-Л. Керманн та інші вкладають у поняття партій з сильною та слабою структурою.

2. Поняття політико-ідеологічних доктрин та їх види

Проте при цьому не уникнути упередженого, тенденційного викладення фактів, довільного їх тлумачення, розстановки наголосів відповідно до чиїхось окремих, партикулярних пріоритетів, групових інтересів. Політичні (вони ж партійні) пропаганда й просвіта здійснюються, виходячи з установки на досягнення мети якоїсь однієї партії, певної політичної сили, на ставлення до ситуації у площині якоїсь ідеологічної доктрини. Одним із засадових принципів викладання політичних знань у демократичному суспільстві є розрізнення політичної пропаганди та політологічної просвіти мас.

Метою політико-пропагандистського, ідеологічного впливу є захист інтересів якоїсь частини суспільства, культивування окремих групових, класових цінностей. Така діяльність є чи не найголовнішою у функціюванні будь-якої політичної партії. Використовуючи різні засоби впливу та канали масової інформації, політики прагнуть переконати громадськість у переважності своєї позиції, схилити її на свій бік, спрямувати перебіг подій на свою користь, досягти мети, визначеної виключно їхніми міркуваннями про політичну доцільність.

Наслідком політико-ідеологічного впливу, зміст якого складають виправдання й теоретичне обґрунтування курсу якоїсь партії, формування у слухачів підтримки та готовності включитися в його здійснення, є політизація суспільства, розшарування нації на непримиренні верстви. Такий вплив є окремою, власною справою самих партій та політичних сил і не може бути обов'язковим для всіх громадян, а тим паче не повинен здійснюватися з використанням державних освітянських структур та коштів.

Домінування самого тільки партійно-упередженого впливу на громадянську свідомість характеризує тоталітарні порядки й призводить до них. Наочним прикладом тут може бути функціювання радянської системи партійно-політичної просвіти, якій була властива претензія на всеохопне й обов'язкове засвоєння населенням ідеологічної доктрини однієї партії, піднесення її до загальнодержавного рівня. Тоталітаризм, крім іншого, вирізняється ще й ототожненням, неприродним поєднанням двох різних засад політичного процесу - державного й партійного. Згубність тоталітаризму полягає в тому, що крім розгулу беззаконня й репресій, і вочевидь завдяки цьому, вдавалося примусити майже весь народ перебувати в такому стані світосприйняття, в якому він, згідно з формулою Карла Клаузевіца, тільки й заслуговує на такий режим. Сформована внаслідок цього "радянська людина", на думку визначного філософа нещодавнього минулого Мераба Мамардашвілі, це "людина нігілістичного моралізму й розподільчої етики, це людина, яка обожнює ідею, що держава є молохом, перед яким жодні людські проблеми не мають жодного значення. Ми весь час перебуваємо у вічних пошуках, кому б "сказати спасибі, що живі". А щойно це питання оволодіває душею, воно губить громадянина, перетворює людину на раба"(«Основи теорії політики» за ред. М.В. Томенка, стр.10).

Існують різні види доктрин. Народницька концепція, через специфіку історичного розвитку та певних етнопсихологічних характеристик українського народу, посідала одне з головних місць у політологічній школі. Ставлення до народу (в соціальному контексті) як до визначної цінності було передумовою у формуванні майбутньої народницької концепції.

Важлива роль у створенні концепції належить Михайлу Грушевському. Саме його історичні погляди стали стрижнем подальшої політико-економічної та державотворчої моделі. "Я був вихований, - писав М. Грушевський, - в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило - Мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина завжди лежить на стороні власті. Бо інтерес трудового народу - це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею".

Цей підхід історичного народництва та визначення його як головного принципу організації державної влади стверджується, крім Михайла Грушевського, Сергієм Шелухіним, Ростиславом Лащенко та Отто Ейхельманом.

Форма державного правління. Висока оцінка ефективності історичного та сучасного народоправства стала передумовою для визначення для України репрезентантами цієї концепції народної демократичної республіки - як оптимальної форми державного правління. Михайло Грушевський, як Голова Центральної Ради, спробував практично реалізувати цю модель. Згідно з Конституцією УНР (29 квітня 1918 року) Всенародні збори УНР є вищим органом УНР, що здійснює законодавчу та формує виконавчу і судову владу. Повноваження українського парламенту є надзвичайно великі. Найвищою посадовою особою є Голова зборів. Ця парламентська модель закладала Й значну роль інституцій прямої демократії - зокрема право законодавчої ініціативи мали органи самоврядування та гурт виборців (не менш ніж 100 тисяч осіб).

Модель форми державного правління за Отто Ейхельманом (у його "Проекті Конституції основ державних, законів УНР") с теж парламентська модель з більшою мірою залучення принципів прямої демократії. Так, для розв'язання низки принципових питань необхідне проведення всеукраїнського або земського референдуму. Цікаво, що за часів УНР ЇЇ керівники пішли на заміну форми державного правління від парламентської до президентської - обравши Президентом Михайла Грушевського та намагаючись перенести центр влади від законодавчої до виконавчої влади.

Форма державного устрою. Ідея безпосереднього залучення народу до прийняття державного рішення стала визначальною у необхідності творення федеративного устрою га організації найширшого місцевого самоврядування. Історичне підґрунтя цієї моделі Ростислав Лащенко вбачає в добі Київської Русі, а згодом, за часів Хмельниччини, - у формі Переяславської угоди. Кожний з представників народницької теорії дещо по-різному вбачає зміст федералізму. Так, для Ростислава Лащенка та Сергія Шелухіна федералізм - це форма політичної організації влади. На думку Шелухіна, федеральні зв'язки України з країнами були б бажаними, що ж стосується Росії - то певні союзи можливі лише па засадах рівності самостійних держав у системі конфедерації. Позиція Р.Лащенка полягає у чіткому розмежуванні функцій між Росією та Україною, після чого можливе таке федеративно-конфедеративне об'єднання.

Федералістичну модель Михайла Грушевського та Отто Ейхельмана слід розглядати як концепцію більш глибокого змістовного навантаження, ніж просто огляд принципів державного устрою. їхні теоретичні напрацювання є радше концепцією суспільного устрою держави. Саме тому обидва вчених викладають модель реорганізації влади і суспільних відносин від громадянина до держави, де центральні органи влади виконують функції добровільно передані органами місцевого самоврядування.

Проблема власності. Для репрезентантів народницької концепції є характерним історико-політичне обгрунтування колективістського начала українського (як і російського) народу. Саме це, на думку вчених, є підставою до критичного ставлення до приватної власності, оскільки виробництво мусить базуватися, зокрема сільське господарство, на громадських, колективних формах. Правник Сергій Лащенко вирізняється з-поміж своїх колег обґрунтуванням іншої тези: індивідуалізм українця виступив проти общинної (російської) форми землекористування. У своїй праці "Ідея права власності на землю в Україні" Лащенко стверджує, що ідея приватної власності на землю в Україні має сталу історичну традицію і є органічною, невід'ємною сутністю українського народу.

Загалом ідеї народницької концепції в українському суспільно-політичному житті відігравали визначальну роль. Ідея народоправства, пріоритет соціальної ідеї - не принципи, що вирізняли значну кількість партій доби УНР, радянського періоду та сучасної України.

Нині стала модною сентенція, що була сформульована Фукіямою та відповідно звучала близько до того, що "лібералізм як світоглядна та політична концепція приречений на перемогу". З огляду на значний вплив лібералізму у західному світі (особливо в системі американського впливу) та відповідної популяризації цих ідей в сучасній Україні, ця теза стала близькою до аксіоми серед українських науковців та політиків. Поза тим, особливість появи теоретичної концепції лібералізму в українській політичній думці пов'язана з формуванням організацій та партій ліберальної орієнтації. Перші роботи та статті з цієї тематики були оприлюднені саме представниками зазначених структур. З огляду на це становлення ліберальної течії в сучасній Україні було пов'язане з неадекватною трансформацією історичних традицій лібералізму в українській політичній думці. Так, у праці Центру соціально-економічного і політичного аналізу Ліберальної партії України визначними представниками ліберальної течії названо М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, представників Кирило-Мефодіївського братства. Очевидно, що такі висновки не зовсім коректні. З огляду на такий стан речей доцільно визначитися з приводу термінів. На пашу думку, необхідно розрізняти щонайменше три поняття, які послуговуватимуть адекватному сприйняттю українського лібералізму. Це ліберальні ідеї, лібералізм - як світоглядна та політико-економічна концепції.

Під ліберальними ідеями доцільно розглядати прагнення до свободи, демократії, гуманізму. Лібералізм як світоглядна концепція ґрунтується на визнанні пріоритетності прав особистості, яка є вищою цінністю з-поміж колективу, суспільства чи держави. Цей принцип закріплює визнання святості та недоторканності приватної власності, гарантії прав та свобод особистості. Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність поділу влад, відповідної організації економічного господарювання, яка ставить на перше місце свободу та природні здібності особистості тощо.

З огляду на це можемо стверджувати, що лідерами Кирило-Мефодіївського братства та репрезентантами народницької концепції підтримувалися певні ліберальні Ідеї. Поза тим, зараховувати їх до представників ліберальної концепції було б науково некоректним.

Український лібералізм як світоглядна концепція формується Михайлом Драгомановим. Під впливом декабристів та представників англійського лібералізму М.Драгоманов створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу - федералізм з максимального децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. Підхід Михайла Драгоманова полягав у необхідності пов'язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Проте значною мірою його світобачення мало виразне соціал-демократичне забарвлення.

Певні ідеї М. Драгоманова перейняв Іван Франко, котрий на початку своєї політичної діяльності спробував об'єднати соціалістичні ідеї з ліберальними підходами. З 1895 року світогляд (Франка еволюціонує і вже до 1905 року він формулює власну концепцію українського демократичного націоналізму.