Індекс групи ___________________

Орловський Олександр Володимирович

м. Бровари Київської області

вул. Київська 300в кв. 51

Приватний підприємець

Контрольна робота

з Історії зарубіжних політичних вчень «Політичні ідеї в Стародавньому Китаї

Викладач: професор Бовтрук Анатолій Петрович

Київ 2006р.

Зміст:

Вступ 3

Політичні ідеї даосизму 4

Політико-правові ідеї Конфуція 5

Політико-правові ідеї легізму 7

Висновок 11

Перелік використаної літератури: 12

Вступ

Розквіт суспільно-політичної думки Стародавнього Китаю відноситься до VI - III ст. до н.е. В цей період в країні відбуваються глибокі економічні і політичні зміни, обумовлені появою приватної власності на землю. Зростання майнової диференціації всередині общин спричинило піднесення заможних шарів; ослаблення патріархальних кланових зв'язків; поглиблення соціальних суперечностей.

Йде боротьба між майновою і спадковою аристократією. В країні - затяжна політична криза.

У пошуках виходу з кризи, в суспільно-політичній думці складаються різні школи і напрями. Найвпливовішими політичними напрямками в Стародавньому Китаї були конфуціанство, даосизм, легізм.

Політичні ідеї даосизму

Даосизм - європомовний термін, що вживається в науці, подібно терміну «конфуціанство», для позначення як власне вчення і школи. Водночас даоське вчення і традиція володіюсь складнішою, ніж конфуціанство, внутрішньою композицією, наближаючись по цьому показнику до максимально розвинених ідеологічних систем, що кваліфікуються як світові релігії. Таким системам властива поліморфна структура, що складається з трьох смислових рівнів.

Космолого-онтологічні та антропологічні переконання повністю розповсюджуються на даоські соціально політичні концепції. Дана проблематика займає настільки значне місце в теоретичних побудовах ранніх даоських мислителів, що в науці висловлюється точка зору про можливе виникнення даосизму як альтернативного варіанту вчення про державність. Бачивши в людському суспільстві органічну і невід'ємну частину дао всесвіту, даоси вважали, що його буття і розвиток підкоряється тим же самим універсальним і знаходяться зовні їх пізнання людьми процесам. Тому будь-які спроби організаційної діяльності вели, на їх думку, лише до порушень «природності» соціальних процесів. Соціальний ідеал «Дао де цзін» - маленька патріархальна країна, максимально відособлена від інших аналогічних утворень і позбавлена матеріальних і духовних прикмет цивілізації як результату творчої антропогенної діяльності. Звідси мета і єство істинно правильного правління полягає в повній стриманості верховних властей від активних діянь. Теорія «управління бездіяльнісю» при всій її уявній парадоксальності і утопічності ефективно використовувалася в політичній практиці для ідейного обґрунтовування реформаторської політики, коли відхід від звичних засад, ломка господарських і культурних стереотипів мотивувалися необхідністю проходження «природним» соціально економічним процесам. Є історичні прецеденти використання даосизму як офіційне вчення.

Політико-правові ідеї Конфуція

У Стародавньому Китаї народження політико-правової думки і її характер мали істотну специфіку. Над нею не височіли священні писання, як в Індії, хоча, зрозуміло, воля Неба признається в якості визначаючого першопочатку - дао (шлях, закон). В центрі уваги китайських мудреців і філософів знаходилися проблеми організації держави, управління нею, відносин людини і суспільства.

Це виразно проявляється у Конфуція - найбільшого китайського філософа, творця етико-політичної доктрини, через декілька століть зведеної в ранг офіційної ідеології. Головна праця Конфуція - «Лунь-юй». Його вчення, що одержало назву конфуціанство, виконувало в історії Китаю роль специфічного еквівалента релігії. Крім того, його ім'ям названа одна з сучасних цивілізації, Конфуцій народився і велику частину життя прожив в царстві Лу. Внутрішньополітична ситуація в якому була складною. Правитель царства був номінальною фігурою, реальна влада знаходилася в руках одного впливового клану. Не кращою була обстановка у всьому Китаї. Єдиної країни не було. Завойована в кінці XII в. до н. э. плем'ям гуна-чжоу, країна розпалася на декілька крупних царств і князівств, що знаходилися в стані безперервних міжусобних воєн. Чжоуській правитель (ван), що вважався сином неба, формально володів мандатом на вищу владу в Китаї, але фактично остання не розповсюджувалася за межі його домену. Постійні війни між царствами і князівствами, інтриги в боротьбі за владу, важке життя простих людей - городян і сільських жителів - істотно підривали ту цивілізованість, культуру (вень), яка була створена китайцями впродовж багатьох століть і відрізняла їх від варварів.

От чому все вчення Конфуція пронизано споминами по золоті стародавні часи, коли государ-правитель, що почитався народом як найдобродійніша і мудра людина, мав звичай обирати собі в наступники найдобродійнішого і мудрого з своїх підлеглих. Все, про що писав і чому учив Конфуцій, спиралося на мудрість стародавніх китайських звичаїв. «Передаю, а не створюю, - говорив він. - Вірю в старовину і люблю це».

Конфуції інтерпретував норми старовини творчо, вельми продумано, з урахуванням реальності, в якій він жив. Приблизно так слідують вченню Конфуція сучасні китайці, для яких він, - старовина і традиція.

Визнаючи божественну і природну сторони походження власті, вчитель Кун свій головний інтерес бачив в тому, як облаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок в державі.

Цей порядок припускає п'ять різнорідних відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого брата і молодшого, друзів. По-перше повинно повне верховенство, з одного боку, і повне підкорення - з іншою. Володарювати слід справедливо і з благоволінням, підкорятися ж правдиво і щиро. В дружбі ж повинна бути обопільна чеснота.

У основі політичного вчення Конфуція лежить принцип чесноти, людяності. На питання, що таке людяність, він відповідав: «Тримати себе з шанобливістю вдома, благоговійно відноситися до справи і чесно поступати з іншими». Вищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури в суспільстві і державі.

Досягти справедливого устрою можна лише дотримуючи певні правила і норми, які торкаються всіх людей і перш за все тих, хто управляє. Чи - це правила поведінки людей в ієрархічній системі управління, правила, які оберігають від догоджання одних, від свавілля інших, дозволяючи кожному зберегти гідність.

Біля Конфуція є ще одна важлива норма не тільки поведінки людини, але і його якісних характеристик - жень, яка не перекладається українською мовою яким-небудь одним словом. Але суть її можна зрозуміти з наступного міркування: «Якщо ви чемні, до вас не звертатимуться неповажно, якщо ви чесні, вам віритимуть; якщо серйозні, досягнете успіху; якщо добрі, зможете використовувати послуги інших». Володіння всіма цими якостями і постійна реалізація їх - це і є жень.

Можна, звичайно, сказати, що вчення Конфуція благородне, але нереалістичне, що його можна використовувати як ідеологічне виправдання східної деспотії. Засновник легізму - течії китайської політичної думки, що змагалася з конфуціанством, Шан Ян (390- 338 до н.е.), говорив, що заклики до чесноти в конфуціанському стилі - порожнє базікання, а конфуціанці - паразити, що сидять на шиї народу. І, проте, факт залишається фактом: мільярдний Китай і понині залишається, не дивлячись на всі революції XX в., приголомшуючі цю країну, в основі своїй конфуціанським по ціннісних орієнтаціях, звичним стереотипам культури, способі життя, характері взаємостосунків в суспільстві. В цьому і полягає історичне значення конфуціанства.

Політико-правові ідеї легізму

Легізм, або "школа закону", є тим теоретичним обґрунтуванням тоталітарно-деспотичного управляння державою і суспільством, що сформувалося в 4-3 ст. до н.е., яке першим в китайській теорії добилося статусу єдиної офіційної ідеології в першій централізованій імперії Цинь. Легістське вчення виражено в автентичних трактатах 4-3 ст. до н.е. Гуань-цзи, Шан цзюнь шу, Шень-цзи, Хань Фей-цзи, а також менш значущих через сумніви в автентичності і змістовній недиференційованій щодо "школи імен" і даосизму Ден Си-цзи і Шень-цзи.

У латентний період 7-5 ст. до н.е. протолегістські принципи вироблялися на практиці. Гуань Чжун, радник правителя царства Ци, мабуть, першим в історії Китаю висунув концепцію управління країною на основі "закону", визначеного їм як "батько і мати народу", що раніше застосовувалося тільки як визначення володапря. Гуань Чжун протиставив закон не тільки правителю, над яким він повинен підноситися і якого повинен обмежувати, щоб захищати від його неприборканого народу, але також мудрості і знанням, які відволікають людей від їх обов'язків. Щоб протидіяти порочним тенденціям, Гуань Чжун, також, мабуть, перший, запропонував використовувати покарання як головний метод управління: "коли бояться покарань, управляти легко".

Цю лінію продовжив Цзи Чань, перший радник правителя царства Чжен, згідно Цзо чжуані, вважаючий, що "шлях Неба далекий, а шлях людини близький і до нього не доходить". Він порушив традицію "суду по совісті" і вперше в Китаї в 536 до н.е. кодифікував кримінальні закони, відливши в металі "закон про покарання".

Його сучасник і також сановник царства Чжен, Ден Сі розвинув і демократизував даний почин, опублікувавши "бамбуковий закон про покарання" (чжу син). Згідно Ден Сі-цзи, він висловлював вчення про державну владу як здійснення правителем за допомогою "законів" правильної відповідності між "іменами" і "реаліями". Правитель повинен оволодіти особливою "технікою" управління, яка припускає здатність "бачити очима Піднебесної", "слухати вухами Піднебесної", "міркувати розумом Піднебесної". Подібно Небу, він не може бути "великодушним" до людей: Небо допускає стихійні біди, правитель не обходиться без вживання покарань. Йому належить бути "безтурботним" і "замкнутим в собі", але одночасно "велично-владним" і "просвітленим" щодо законодоцільної відповідності "імен" і "реалій".

У період з четвертого по першу половину третього ст. до н.е. на основі окремих ідей, сформульованих попередниками, практиками державного управління, і під впливом деяких положень даосизму, моїзму і "школи імен" відбулося складання легізму в цілісне самостійне вчення, що стало в найрізкішу опозицію конфуціанству. Гуманізму, народолюбству, пацифізму і этико-ритуальному традиціоналізму конфуціанства легізм протиставив деспотизм, шанування влади, мілітаризм і законотворче новаторство. З даосизму легісти черпнули уявлення про світовий процес як про природній шлях - дао, в якому природа вагоміше культури, з моїзму - утилітаристський підхід до людських цінностей, принцип рівних можливостей і обожнювання влади, а зі "школи імен" - прагнення до правильного балансу "імен" і "реалій".

Ці загальні установки були конкретизовані в творчості класиків легізму Шень Дао, Шень Бухаю, Шан Яна і Хань.

Шень Дао, первинно близький до даосизму, згодом став проповідувати "шанування до закону" і "пошану до владної сили", оскільки "народ об'єднується правителем, а справи розв'язуються законом". З ім'ям Шень Дао зв'язується висунення на перший план категорії "ши" ("владна сила"), що суміщає в собі поняття "влада" і "сила" і надає змістовного наповнення формальному "закону". Згідно Шень Дао, "недостатньо бути гідним, щоб підпорядковувати народ, але достатньо володіти владною силою, щоб підпорядковувати гідного".

Свого апогею легістська ідеологія досягла в теорії і практиці правителя області Шан в царстві Цинь, Гунсунь Яна, який вважається автором шедевра макіавеллізму Шан цзюнь шу. Сприйнявши моїстську ідею машиноподібної будови держави, Шан Ян, проте, дійшов протилежного висновку про те, що воно повинне перемагати і, як радив Лао-цзи, робити дурним народ, а не приносити йому користь, бо, "коли народ дурний, їм легко управляти" за допомогою закону. Самі ж закони зовсім не богодухновенні і підлягають змінам, оскільки "розумний творить закони, а дурний підкоряється їм, гідний змінює правила благопристойності, а нікчемний приборкується ними". "Коли народ перемагає закон, в країні запанує смута; коли закон перемагає народ, посилюється армія", тому владі слід бути сильніше за свій народ і піклуватися про могутність армії. Народ же треба спонукати займатися двоєдиною найважливішою справою - землеробством і війною, позбавляючи його тим самим від незліченних бажань.