118541 (Політична влада), страница 2

На думку М. Вебера, харизматичний момент мав місце в усі історичні епохи і в усіх регіонах. Спочатку безособистісна харизма приписувалася родові, оскільки вважалося, що видатні, незвичайні якості можуть передаватися через кровну спорідненість, але з часом вона інституціоналізувалася: божественні якості почали передаватися через магічні процедури (що характерне для церкви), а не кровноспорідвеними зв'язками. З часом дедалі більшого значення набували знання. Саме в цьому процесі приховується основна відмінність між інституціональною та родовою харизмами. Остання мало впливає на функціонування організації, а інституціональна — навпаки. Вся історія Європи у тлумаченні М. Вебера — це боротьба родової харизми (влади світської знаті) з інституціональною (представленою церквою), в перебігові якої обидві сторони були змушені піти на компроміс.

М. Вебер розглядав традиційне й харизматичне панування як тло для аналізу раціонально-правового панування, що існувало на той час у країнах Західної Європи та Сполучених Штатах Америки. Він вважав, що раціонально-легальна влада розвивалася протягом багатьох століть у процесі раціоналізації права. Немає, жодної значної вимоги моралі, що у будь-який історичний період або за будь-якої ситуації не функціонувала б як правова норма. Функціонування, як моральних, так і правових норм базується на можливому використанні психологічних або фізичних засобів примусу. Часто їх дотримувалися через особисту зацікавленість індивідів, а також боячись кари за непокору. В ранній період розвитку суспільства були поширені правові пророцтва. Припускали, що закон можна пізнати тільки відвертістю. З послабленням традицій кривавої помсти і розв'язанням правових суперечок із допомогою віщування зростала соціальна роль пророків, які проголошували закони і, формулюючи відповіді на запитання, задані Богом, оголошували вирок. Цей процес був пов'язаний з певним ритуалом. Спочатку роль пророків виконували жерці, згодом ці функції перейшли до нотаблів, із середовища яких з'явилися перші чиновники, обрані або призначені. Якщо їхньому родові приписувалася харизма, то судова посада ставала спадковою. Так правовий пророк перетворювався на чиновника. У той час вважалося, що всі правові норми освячені традицією, а суперечки про неї були справою спеціалістів. Доки правові норми створювались подібним чином, вони залишались ірраціональними. Наступний етап розвитку права як основи раціонально-легальної влади був пов'язаний з насаджуванням суспільству законів світською та релігійною владою.

Згідно з поглядами марксистів, родовому ладові була властива неполітична влада, яка поступово трансформувалася в політичну одночасно з утворенням і розвитком антагоністичних класів, спочатку не існувало приватної власності, члени суспільства не поділялися на управителів і тих, ким управляють, суб'єкт і об'єкт влади існували в одній особі. Навіть члени ради старійшин не були суб'єктами влади, а тільки представниками органів влади. Оскільки існувала єдність основних інтересів, воля органів влади реалізувалась як єдина воля всіх членів суспільства, і як таку її сприймав і кожний окремий індивід. Реалізацію влади гарантували мораль і традиції, що несли в собі соціально корисні норми поведінки. Вимога дотримуватися соціальних наказів збігалася з особистим переконанням кожного члена суспільства у процесі розвитку приватної власності, суб'єкт і об'єкт економічної влади конституювалися як класи. Усі частини ланцюга: приватна власність — клас — класові інтереси — держава — політична влада розвивалися паралельно протягом сотень і тисяч років.

2. Суб'єкти й носії політичної влади

Характеристика політичної влади буде неповною без розгляду питання про її суб'єкт. Під суб'єктом розуміється джерело активної, цілеспрямованої, предметно-практичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Марксисти вважають: оскільки політична влада є атрибутом приватної власності, то в антагоністичному класовому суспільстві суб'єктом політичної влади може бути тільки клас-власник засобів виробництва, а в соціалістичному — народні маси. Одним із найістотніших питань за такого трактування суб'єкта політичної влади є питання про необхідність диференціювати суб'єкт влади і його носія — ті державні політичні організації та установи, що утворені для забезпечення реалізації інтересів політично панівних класів. Одначе повноваження суб'єкта влади та її носія різняться. Існує думка, що суб'єкт у цьому разі не ділить влади з її носіями, а тільки користується організаціями влади як механізмом її реалізації.

Успішний розвиток суспільства на демократичній основі може здійснюватися лише за участі широких мас в управлінні, у схваленні важливих політичних рішень. Але водночас, якщо поставити питання про те, якою мірою народні маси є суб'єктом політичної дії та якою мірою політичні дії такого суспільства відображають інтереси мас та їхні потреби, то виявиться, що знайти відповідь не просто. Якщо маси є тільки об'єктом маніпуляцій якогось політичного угруповання, то функціонування реальної демократії бути не може. Навіть тоді, коли політичний режим підтримується широкими масами, він ще не гарантує наявності демократії; і авторитарний, і тоталітарний, і будь-який інший антидемократичні режими можуть успішно функціонувати, впливати на свідомість мас із допомогою витонченої демагогії. В такому разі йдеться (по суті справи) не про «народні маси» (в розумінні структурованої, диференційованої єдності, дії якої сприяють прогресивному розвиткові суспільства), а про маси як про численну спільність ізольованих, відчужених людських індивідів. Таку масу можна назвати абстрактною, тому що індивіди, стаючи частками маси, втрачають свої соціальні та професійні характеристики влади. Способи їхньої взаємодії виявляються зовсім іншими, ніж демократичної політики.

Відомі вчені XIX—XX ст. (Г. Лебон, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, X. Арендт) присвятили свої твори аналізові політичної поведінки представників абстрактної маси. Так, X. Ортега-і-Гассет у праці «Повстання мас» дав детальну характеристику масової людини порівняно з індивідом-особистістю. Він вважав, що людина маси — це посередність, яка внаслідок економічного, технічного і соціального розвитку суспільства звільнилася від багатьох незгод і труднощів, пов'язаних із тяжкою фізичною працею, але не зуміла освоїти глибші шари культури, не навчилася дисциплінувати себе. Нездатність масової людини підкорити свої спонтанні суб'єктивні бажання інтересам суспільства викликає насилля і культ сили в сучасному суспільстві XX ст., котре само значною мірою є витвором мас. Він був упевнений, що реалізація справжньої демократії передбачає бажання кожної людини рахуватися з іншою. Неприпустимо, коли моральні норми, що формувалися впродовж довгих століть розвитку людства і згідно з якими найсуворіші моральні вимоги людина висуває насамперед до самої себе, втрачають силу свого впливу. Появу маси як суб'єкта влади X. Ортега безпосередньо пов'язував з утворенням і розвитком тоталітерних режимів XX ст.. — фашизму і сталінізму, за яких уперше з'явився тип людини, що не вважав за необхідне виправдовувати свої претензії та вчинки ні перед іншими, ні навіть перед самим собою; прагнув за будь-яку ціну досягти мети.

Протиставлення «маси» і «еліти» та інші концепції «масового суспільства», що з'явилися після другої світової війни, неприйнятні для деяких сучасних західних соціологів (найвідоміший із них Д. Белл), які вважають, що завдяки масовому виробництву і споживанню, впливові засобів масової комунікації розвивається економічна, політична і соціальна одноманітність суспільства, тобто формується середній клас. Він служить основою для соціального консенсусу в широкому розумінні цього слова і одночасно є гарантом стабільного політичного демократичного режиму.

Принципова відмінність у поглядах марксистів і немарксистів на конкретні форми реалізації влади полягає ось у чому: марксисти керуються класовий характером суспільства, тим, що діяльність та інтереси окремих індивідів підпорядковані інтересам певного класу; немарксисти не надають цій обставині істотного значення Марксистська концепція панівного класу спирається на визнання того, що політична влада — це тільки продовження економічної клади Іншими словами, власники засобів виробництва — економічно панівний клас — є й політично панівним класом, тобто суб'єктом політичної влади. Але на практиці цей зв'язок рідко реалізується так однозначно. Це визнають і самі марксисти. В розпорядженні економічно домінуючого класу може й не бути досить ефективного механізму реалізації влади і навпаки: клас, у розпорядження якого цей механізм потрапив, може виявитися нездатним здійснити вплив на процеси економічного розвитку. Це протиріччя — одне з основних джерел соціальних конфліктів.

Панівний клас — це соціальна група, яка посідає певні позиції не лише в системі економічних відносин, а й у політичній та соціальній сферах.

Та досить рідко трапляються ситуації, коли будь-яка соціальна група однаковою мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній та ідеологічній сферах Домінує той клас, який у конкретній історичній ситуації представляє прогресивні сили; своєю чергою, застарілі політичні інститути контролюються представниками регресивного класу (але й тут можливі варіанти). Марксистське трактування панівного класу не виключає, що такий клас — це соціальна група з цілком складною внутрішньою структурою, яка аж ніяк не є якимось соціальним монолітом: всередині одного панівного класу можуть бути диференційовані соціальні групи з різними, навіть протилежними, інтересами, що борються за політичну владу між собою. Коли в таких випадках влада переходить із рук однієї фракції до рук іншої, можливе навіть насилля, але в будь-якому випадку залишається в силі головна умова — панівний клас не повинен втрачати своїх політичних позицій. Західні політологи вважають, що у марксистів невірне уявлення про механізм реалізації влади, що вони нездатні визначити, хто саме володіє владою і як відбувається боротьба за владу всередині класу.

Процес диференціації суспільства значною мірою вплинув на розвиток різних концепцій, згідно з якими в центрі реалізації політичної влади стають представники «нового класу» — менеджери, технократи, експерти. Вже від початку XX ст. вчені виявляли підвищений інтерес до групи як базису політичної активності Відтак виникла й набула розвитку теорія груп, яка нині має як завзятих прихильників, так і не менш переконаних критиків. Але думка про те, що соціалізація, комунікація людини багато в чому базується на відносинах у групі, одержала широке визнання. Група, що об'єднана політичними інтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади, -це спільність індивідів, головна мета яких - вплинути на схвалення урядових рішень відповідно до групових інтересів.

Асоційовані групи — це високоорганізовані специфічні групи, які уособлюють інтереси своїх членів. Їхнім завданням є агітація, скажімо, серед членів Конгресу США на користь того спеціального інституту, який сам безпосередньо не може здійснити таку агітацію, наприклад, профспілки або комерційні асоціації.

Інституціональні групи — це підгрупи таких інститутів, як церква, армія, корпорація, політичні партії. Вони піклуються про політичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію на їхню користь серед окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під час слухань у Конгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в пресі, щоби збуджувати інтерес аудиторії до різних проблем. Неасоційовані групи не мають певної структури або процедури формування інтересів. Вони контактують із членами уряду з метою надання допомоги представникам слабоорганізованих соціально-демографічних, етнічних груп. Аномічні групи — спонтанні, короткотермінові, у складі яких неорганізовані індивіди, котрі виражають свою незадоволеність під час демонстрацій і заворушень. Якщо група цього типу швидко не розпадається, вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючи для досягнення своїх цілей насильницькі методи.

Вчені, аналізуючи групу як суб'єкт політичної влади, вважають, що включення людей у діяльність групи обумовлене трьома чинниками: матеріальною зацікавленістю; солідаризацією у спільних інтересах; боротьбою за досягнення будь-якої мети (захист прав людини, природи, інтересів покупців та ін). Щоби вплинути на уряд, групи користуються таким засобом, як лобізм. Цей засіб використовується в різних формах. Найбільшого успіху можна досягти, скажімо, жертвуючи гроші на виборчу кампанію якогось законодавця чи партії. Ефективний лобізм у наші дні полягає в готуванні матеріалів і документів, які могли б допомогти відповідному представникові уряду домогтися необхідної угоди з іншими членами уряду. В розпорядженні груп «за інтересами» є ще й інші методи: демонстрації, бойкоти, страйки, реклами і навіть видання книжок. Всі засоби використовуються для того, щоби привернути увагу мас та офіційних кіл до будь-якої актуальної проблеми. Групи, які досягають значних результатів, мають надійні контакти з працівниками апарату законодавчих органів.