118051 (Політологія Київської Русі)

Зміст

Вступ

І. Політична думка Київської Русі

2. Ідеї політичного й національного відродження України наприкінці XVI - на початку XVII ст.

3. Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина XVII - кінець XVIII ст.) Конституція П. Орлика як втілення української державницької ідеї

4. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства

5. Політична думка наприкінці XIX - на початку XX ст.

6. Українська політична думка в першій половині XX ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Так само як людина - істота і біологічна - не може існувати без повітря, вона як істота суспільна не може жити без політики. Це твердження, на перший погляд, може здатися безпідставно перебільшеним, оскільки є чимало людей, які ставляться до політики зневажливо, вважають її брудною справою. Проте це зовсім не означає, що такі люди стоять поза політикою. Не цікавлячись політикою, не виступаючи її суб'єктом, вони за будь-яких умов залишаються об'єктом політики, зазнають впливу політичних інститутів: держави, політичних партій, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації тощо та осіб, які їх представляють. Політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади, її соціальне призначення полягає в узгодженні багатоманітних і суперечливих інтересів і потреб індивідів та людських спільнот, забезпеченні їх співіснування в межах єдиного суспільства, в організації суспільного життя. Виконує це призначення передусім держава як головний політичний інститут. Якби не було держави зі встановленими нею загальнообов'язковими правилами суспільної поведінки (правовими нормами), дотримання яких забезпечується силою державного примусу, в суспільстві запанували б анархія і хаос, сила й насильство, "війна всіх проти всіх", як визначав додержавний стан людства видатний англійський філософ XVII ст. Т, Гоббс. Саме держава надає суспільству організованості, об'єднує людей на основі спільних інтересів та цінностей у цілісне утворення, надає суспільному життю цілеспрямованого характеру.

Жити в суспільстві й бути вільним від політики, впливу держави неможливо. Але залежність індивідів, суспільства в цілому від держави може бути різною. Б одному разі суспільство змогло підпорядкувати собі державу, поставити її на службу суспільному благові, досягти завдяки мудрому державному керівництву країни висот у своєму розвитку, в іншому - держава вивищувалася над суспільством, чинила над ним насильство, а можновладці використовували державну владу насамперед у власних інтересах. Характер відносин між суспільством і державою вирішальною мірою залежить від політичної культури членів суспільства як сукупності їхніх знань про політику, ціннісних орієнтацій і поведінки стосовно неї. У кінцевому підсумку політика, влада завжди роблять з людьми те, що вони їй дозволяють, а держава і правителі є такими, яким є саме суспільство. Недарма кажуть, що кожен народ має таких правителів, яких заслуговує. Формування політичної культури членів суспільства, набуття ними політичних знань і навичок політичної поведінки є важливою умовою функціонування політики, насамперед держави, в інтересах суспільства.

Природа створила людину так, що вона дбає передусім про власні інтереси. Політики як люди, чия діяльність пов'язана з використанням публічної влади, також не є винятком. Для того щоб політики якомога більше дбали про суспільні інтереси і якнайменше використовували владу у власних інтересах, потрібний постійний і пильний контроль громадськості за здійсненням влади, діями політиків. А це також: вимагає від громадян політичних знань.

Оволодівати політичною наукою, отже, потрібно для того, щоб не бути лише пасивним об'єктом політики, об'єктом політичного маніпулювання з боку охочих до влади людей, а впливати на здійснення влади як у суспільних, так і у власних інтересах. Роль і значення політики та наукових знань про неї особливо зростають у переломні історичні періоди, коли зазнають докорінних перетворень самі основи суспільного життя,ідеали, цінності, світоглядні орієнтації людей. Саме такий період кардинальних змін переживає нині українське суспільство. Необхідність політологічних знань в сучасних умовах актуалізується й тим, що сучасні політичні технології, особливо ті, що пов'язані з проведенням виборчих кампаній і формуванням іміджу політичних лідерів та реалізуються за допомогою електронних засобів масової інформації, створюють широкі можливості для маніпулювання масовою та індивідуальною політичною свідомістю. Протистояти такому маніпулятивному впливу можна тільки на основі глибоких наукових знань про політику.

І. Політична думка Київської Русі

Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII - IX століть, стало політичним осередком величезної країни - Руської (Київської) держави східних слов'ян - пращурів українців.

У IX-XII століттях у Київській Русі сформувалося феодальне суспільство. Почали розвиватися держава й право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. Важливу роль у цьому процесі, як і в усьому житті, відігравало християнство, що сприяло розвиткові економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. Суттєве суспільно-політичне значення в Київській Русі мали погляди на походження держави та князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми цілісності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, на самостійність і незалежність Русі тощо. У X-XII століттях з'явилися перші оригінальні літературні твори: "слова", "повчання", "казання" (проповіді). Один із найдавніших документів руської писемності, в якому зроблено спробу обґрунтувати ідеї об'єднання удільних князівств Навколо престолу великого Київського князя, - "Слово про закон і благодать" (XI ст.) київського митрополита Іларіона. Автор цього твору виступив за мир і злагоду між народами, що всі є рівні, за політичну самостійність Київської Русі й закликав підпорядковуватися благодаті, тобто євангельським істинам, що заперечують рабство, возвеличують свободу людини, чинять церкву вірною служницею держави та релігії. Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління: тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності й сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який пам'ятає, що відповідальний за підданих перед Богом, здійснює владу на підставі закону й справедливості, а не сваволі, є милостивий до підданих.

Суспільно-політичні ідеї здобули відображення й у літописах. У "Повісті временних літ" (XII ст.) ченця Києво-Печерської лаври Нестора подаються відомості про діяльність князів, боротьбу із зовнішніми ворогами, народні повстання в Київській Русі. Одним із найважливіших питань політичного характеру у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами.

Надзвичайну вагу мала поява "Руської Правди" Ярослава Мудрого (1019 - 1054), сина Володимира Великого, хрестителя Київської Русі, - перше вітчизняне зведення законів, яке слугувало становленню й дотриманню відповідного ладу в суспільстві. Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, засуджували злодіїв і вбивць. Головною метою співжиття проголошувались особиста безпека. "Руська Правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Запроваджені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі та, як

вважають, де в чому були гуманніші за сучасне законодавство. У "Правді Ярославичів", складеній уже після смерті Ярослава в 1072 році у Вишгороді, на думку Михайла Грушевського, віддзеркалилася юридична практика, яка склалася ще за життя великого князя.

Талановитим світським письменником у Київській Русі був онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1053-1125), який залишив нащадкам один із найвизначніших літературних творів того часу - "Повчання дітям" (XII ст.). Автор не тільки застерігав своїх синів-князів не чинити беззаконня самим, а й закликав заборонити "служивим" робити це. Князь як державний муж є носій закону й законності. На цьому ґрунтується його діяльність, у цьому сила його князівської влади. Мономах повчав, що князь повинен бути для своїх підданців не лише справедливим згідно з законом, а й гуманним, милосердним, тож він має зобов'язати й своїх "служивих отроків" дотримуватися закону, вимог милосердя, щоб вони не злодіяли, не кривдили людей, бо це підриває авторитет держави, князя й самих "служивих". Тоді на них чекає прокляття народу й небесна кара. Автор "Повчання" також наголошував, що князь як воєначальник має розумітися на військовій справі. Великий князь закликав своїх синів бути мужніми в усіх життєвих випадках, не боятися смерті, якщо йдеться про захист правди й справедливості.

Отже, поряд із моральними думками в "Повчанні" містилися і практичні настанови щодо управління державою, керівництва підданими, ведення війни. Політичний зміст твору Мономаха полягає в ідеї єднання Руських земель.

Помер Володимир Мономах у віці 72 років 19 травня 1125 року й похований у Софійському соборі у Києві.

Важливе значення в розвитку державно-політичної думки в Київській Русі мало "Слово о полку Ігоровим" (XII ст.). Провідною в ньому була ідея політичного об'єднання руських земель і припинення князівських міжусобиць. Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його поразку, невідомий автор "Слова..." в поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальню вальних висновків. Головна помилка Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що він пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Так само чинили й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. А тим часом Київська Русь зазнавала щоразу відчутніших нападів половців, монголо-татар, що її істотно ослаблювали. У процесі усвідомлення великої небезпеки зовнішньої навали й необхідності об'єднання для боротьби з нею всіх сил формувалась ідея єдності руських земель.

2. Ідеї політичного й національного відродження України наприкінці XVI - на початку XVII ст.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період наприкінці XVI - на початку XVII ст. характеризувався ідейно-політичним рухом за визволення українського народу проти польських магнатів.

За тогочасних історичних умов польсько-шляхетського панування в Україні українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю, була ворожою та чужою українському народові. Серед літературних пам'яток того часу вирізняється "Апокрисис" (від грецького - відповідь) Христофора Філалета - людини світської, дрібного шляхтича. Його твір перейнятий ідеями соціального договору та природних прав, обмеження влади монарха законом, визначення прав і свобод підданих, згідно з вимогами права Божого й природного. За Філалетом, влада монарха не поширюється на душу людини й не є абсолютною щодо "тіла", тобто в земних справах. Основою справедливих відносин між монархом і підданими має бути договір, відповідно до якого піддані присягаються королю виконувати свої обов'язки, а король присягається підданим діяти згідно із законом, поважати їхні права та свободи. Дотримання монархом закону, повага до прав і свобод підданих є джерелом сили й могутності держави. Ідеї "Апокрисиса" спрямовувалися проти соціального й релігійного гноблення українського народу як польсько-шляхетськими, так і власними магнатами.

Визначне місце в розвитку суспільно-політичної думки в Україні наприкінці XVI - на початку XVII ст. посідає Іван Вишенський (1545-1620) - мислитель, гуманіст, український письменник, високоосвічена людина свого часу. Народився він у містечку Судова Вишня (Львівщина), жив у Луцьку, а потім понад 40 років у Греції. Серед його творів найвідоміший - "Обличеніє діавола миродержца".

Іван Вишенський висунув концепцію соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей, суть якої полягає в тому, щоб жити "соборно, один одного ісправляючи, а не одному над усіма володіти", сі церкви рівні між собою, будують свої відносини й управляються соборно, а верховним владикою над ними є лише Христос. Мислитель відкидав як безпідставну теорію І абсолютного централізму, централізм духовної та світської влади Папи Римського. У контексті концепції соборності І. Вишенський піддав критиці й світську владу, далеку від ідеалу раннього християнства. Бог дав владу, вважав І. Вишенський, не для того, щоб чинити сваволю, насильство, а для того, щоб утверджувати закон, справедливість. Оскільки володарі залежні від Бога, то вони не можуть бути абсолютними можновладцями й діяти незалежно від волі Божої. Навпаки, вони повинні виконувати цю волю, спрямовувати на це працю.1. Вишенський звернув увагу на роль правосуддя в житті суспільства: суд має охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищати громадянські права і свободи.

Вагомий внесок у формування світосприйняття, розуміння та осмислення суспільного життя зробила Києво-Могилянська академія - перший вищий навчальний заклад і видатний просвітницький та культурний центр України. Сама Академія виникла через багато років після смерті П. Могили на основі Києво-Могилянської колегії, створеної 1632 року шляхом об'єднання школи Києво-Печерської Лаври та школи Київського братства. Митрополит Київський і Галицький Петро Могила обстоював ідею верховенства влади православної церкви, силу якої за польсько-шляхетського панування можна було протиставити польському королеві. Він домігся від уніатів передання Софійського собору та Видубицького монастиря православній церкві. Звертаючи свій погляд до православної Росії, П. Могила вважав, що ідеальний володар - це сильний православний цар, який повинен бути вірний православ'ю, вірі в Бога, від якого отримав владу й перед яким відповідає за свої вчинки. Виходячи з того, що в Росії верховенство церкви ніколи не було реальним, П. Могила рекомендував цареві звертатися до мудрих духовних радників, а церкві відводив роль радника, а не верховного правителя.

Погляди П. Могили на співвідношення церкви й держави по-різному сприймали й розвивали пізніші діячі Києво-Могилянської Академії, зокрема Семен (Стефан) Яворський (1658-1722), письменник, філософ церковно-політичний діяч. Підтримуючи державницькі реформи Петра 1 щодо розвитку армії, флоту, економіки, освіти, С. Яворський був незадоволений церковною реформою, захищав інтереси церкви, її владу в духовному житті суспільства, виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Церковні справи - компетенція церкви, світські - царської влади. Зрештою С. Яворський обстоював думку про те, що церква підноситься над державою й повинна мати не лише церковну, а й світську владу.