118045 (Політичні погляди С. Дністрянського, М. Драгоманова та В. Кучабського)

План

1. Державно-правові погляди академіка Станіслава Дністрянського (1870-1936)

2. Михайло Драгоманов (1841-1895) — Політико-правові погляди

3. Василь Кучабський — від національної ідеї до державності (1895-1945)

Список використаної літератури

1. Державно-правові погляди академіка Станіслава Дністрянського (1870-1936)

Народився в Тернополі, в родині професора Тернопільської гімназії Северина Дністрянського. Освіту здобував у Тернопільській гімназії, а пізніше у Віденському, Берлінському та Лейпцизькому університетах, де набув ґрунтовних знань з методології юридичної та політичної наук.

Працював у Львівському університеті приват-доцентом (1898—1901), надзвичайним професором (1901—1907) і звичайним професором (1907— 1918) юридичного факультету. До 1917 р. очолював кафедру.

Як видатний правник брав участь у роботі міжнародних з'їздів і конференцій юристів. Працював головою комісії з питань реформи цивільного права в Австрії (1918), підготував проект Конституції ЗУНР, організував три з'їзди українських правників у Львові (1914) і Празі (1926 і 1933 рр.), заснував Товариство українсько-руських правників у Львові (1909). Академік УАН (з 1928 р.).

Чимало праці доклав як редактор і видавець. Працював редактором правничих видань НТШ ("Правничої бібліотеки" і "Часопису правничого і економічного") та видавцем "Правничого вісника" — органу Товариства українсько-руських юристів у Львові [1].

Опинившись в еміграції у 1919 р., продовжував викладацьку діяльність як професор Німецького університету та Вільної школи політичних наук у Празі. Водночас показав себе талановитим організатором науки і вищої школи. Один із засновників Українського Вільного Університету за кордоном. Працював деканом факультету права і політичних наук (1921), а пізніше його ректором (1923—1924, 1933—1934), проректором (1934—1935). Фундатор національно-державницького напряму в українській політичній науці. Методологічні основи своєї наукової концепції розробив вже у праці "Звичаєве право та соціальні зв'язки", яка 1902 р. була надрукована в «Часописі правничім і економічнім". Над її обґрунтуванням вчений працював у період еміграції, спираючись на найновіші досягнення методології правової та політичної наук. Помер 1936 р. в Ужгороді [1].

Загальна наука права і політики

Під поняттям „наука” С.Дністрянський розуміє систему знань про навколишній світ, а саме про природу, суспільство та всі явища, які в них відбуваються. За цим критерієм усі науки він ділить на „природні” та „суспільні”, які залишаються інтегральними частинами єдиної науки. Юриспруденцію С.Дністрянський розуміє як найважливішу серед усіх суспільних наук, бо вона досліджує й розробляє регулятивні закони для співіснування людей та різних форм їх організації у суспільстві. Особливу увагу він звертає на взаємозв’язки різних наук між собою. Через відкритість та взаємозв’язок знань юриспруденції з іншими суспільними та природними науками учений обґрунтовує появу таких нових наук як філософія права, соціологія права, судова медицина та ряду інших. Такий підхід С.Дністрянського до розуміння науки та її структури дозволив йому передбачити подальший процес розвитку науки в цілому та правознавства зокрема.

С.Дністрянський одним із перших виступив проти „позитивістського” трактування правознавства як відокремленої науки. Його основні ідеї на цю проблему викладені у працях „Границі науки права”, „Загальна наука права та політики”, „Погляд на теорію права та держави”. Він наголошував: правознавство охоплює не тільки знання про позитивне право, але й повинно з’ясовувати співвідношення права і суспільства, права й економіки, а також з'ясовувати, в чому полягає суть права в історії людства, народів та держав.

У праці „Звичаєве право — а соціяльні зв’язки. Причини до пояснення § 10 австрійської книги законів цивільних” (1902) аналіз суспільно-економічних відносин допоміг С.Дністрянському зробити висновок про вирішальну роль норм звичаєвого права в економічних або цивільно-правових відносинах суспільства. У ній уперше визначено засади, на яких функціонує та співіснує між різними соціальними групами „звичаєве право”. Учений підкреслював, що суспільство виступає фактичним джерелом права, яке, на його думку, виступає як чинник найважливіших соціальних, етичних та моральних норм, які „авторитарною” силою тої чи іншої соціальної групи визнаються правовими. На них, стверджував С.Дністрянський, новоутворена держава повинна звертати найважливішу увагу і відповідно визнавати їх на державному рівні як джерело права. Учений з’ясував різницю між звичаєм, етичними нормами й правом, встановлював відношення права до держави та звичаєвого права до закону [17, 32].

Первинні норми суспільного життя, на думку С.Дністрянського, мали релігійно-етичний характер. Лише після них з’являються норми економічного та правового характеру. Різниця між нормами релігійно-етичного та правового характеру полягає у способі забезпечення цих норм, перших — лише через переконання, других — через примус. Саме потреби людей у межах різних форм організації суспільства обумовлюють згодом появу прав людини. Первинні регулятивні норми в суспільстві, в яких зосереджений і релігійно-етичний, і економічний, і правовий характер, С.Дністрянський називає звичаями. Вони виникали для задоволення потреб членів суспільства та безпосередньо впливали на формування правових норм. Як наслідок, в таких умовах право первинно виникає у найелементарніших соціальних групах із релігійно-етичних норм. Найважливіші релігійно-етичні норми окремих соціальних груп перетворюються на право, коли авторитетна влада тої чи іншої групи (чоловік, батько, родоначальник, вождь племені) визнає ту чи іншу соціально-етичну норму як правову, тобто загальнообов’язкову.

Отже, первинна система правових норм у концепції С.Дністрянського — це „звичаєве право”. Така система права виникла до появи перших державних утворень. Навіть після виникнення держав, на думку С.Дністрянського, звичай зберігає свою регулятивну функцію. Саме йому повинно відповідати, або принаймні не суперечити, новостворене та діюче державне (позитивне) право.

Порівнюючи юридичну силу правової норми, встановленої у державі, із силою норм звичаєвого права, С.Дністрянський підкреслює, що через нестабільність, плинність та недосконалість норм позитивного права, норми звичаєвого права користуються більшим авторитетом у членів суспільства.

В розумінні С.Дністрянського право — це універсальне явище і природне, і соціальне, і економічне, і політичне, яке існує як у державі, так і поза нею. Право поза державою відрізняється від права в державі лише тим, що державне право забезпечується державним примусом, а природне, соціальне та економічне право — суспільним примусом. Критерієм розмежування права й інших соціальних норм є наявність примусу, при цьому примус може бути як фізичним, так і психологічним чи моральним. З розвитком цивілізації та правової держави, на думку С.Дністрянського, роль морального, а не фізичного примусу постійно зростатиме. Право — це обов’язковий атрибут життя суспільства, який завжди виконував регулятивну функцію. У зв’язку з цим учений виділив потреби окремих суспільних груп та індивідів як безпосередні джерела права. Вони зумовлюють, на його переконання, такі форми права — „звичаєве право”, „закони” та „право юристів”. С.Дністрянський наголошував, що „право юристів” (як практиків так і теоретиків) виступає посередником між „звичаєвим правом” та „законами”. Така точка зору ученого є новаторською, перспективною як для того часу, так і для сьогодення. Вона передбачає розширення меж поняття, видів та форм права, а також перспективу зближення романо-германської з англо-саксонською системою права, зокрема щодо визнання доктрини та судового прецеденту як джерел права [17, 37].

Значну увагу С.Дністрянський приділяв питанням поділу права на публічне й приватне. За ним, критерієм такого поділу є інтерес приватної особи або держави чи суспільства в цілому. Під цим оглядом він підкреслює подвійний характер єдиного права, яке водночас є й абстрактним, і конкретним, і публічним, і приватним.

Розглядаючи природні, соціальні та економічні основи суспільного ладу, український учений дійшов висновку, що подружжя, родина, рід, плем’я, держава, а також народ — це „органічні суспільні зв’язки”, а класи, партії, церква, трудові колективи, а також різного роду громадські об’єднання — це „організаційні суспільні зв’язки”. Треба зазначити, що, дослідивши процеси розвитку суспільства, видатний український правознавець з’ясував форми співіснування та способи розв’язання складніших відносин між органічними та організаційними групами.

Проаналізувавши процес зародження держав, С.Дністрянський звернув увагу на те, що часто одна і та ж сама людина виступає членом декількох суспільних груп, а тому може мати різні соціальні статуси. Варто наголосити, що держава, за С.Дністрянським, утворюється як результат органічної потреби суспільства. Завдання, яке покладається на державу в момент її виникнення, — це утворення правового ладу, який був відсутній на попередніх етапах розвитку людства. Отже, держава повинна була об’єднати у своїх межах соціальні групи нижчого рівня та визнати їх органічне (природне) існування. Крім того, держава, визнавши їхнє існування і після власного виникнення, повинна була зберегти соціальне життя цих груп і визнати створені ними соціально-етичні норми. Державні закони, на думку С.Дністрянського, за своїм статусом не можуть скасовувати правові норми соціальних груп, а навпаки, вони повинні базуватись на цих нормах і якомога більше їм відповідати. Тобто держава, як окреме соціальне об’єднання, отримує право на життя з правом створення нових (власних) правових норм. З появою держави суспільний лад змінюється на правовий.

Держава не скасовує правових норм первісних суспільних об’єднань, а, базуючись на них, створює норми для врегулювання відносин між державою та іншими соціальними об’єднаннями. Оскільки норми первісних соціальних об’єднань часто суперечили між собою, то держава з метою забезпечення правової охорони членів суспільства, узгодження інтересів соціальних об’єднань та подальшого їхнього існування та розвитку, створює власну систему правових норм. Іншими словами, держава створює власну правову систему як механізм узгодження різних правових норм.

На думку С.Дністрянського, завдання, яке стоїть перед державою, полягає у створенні стабільності та узгодженості інтересів у суспільстві. Державне право лише тоді зможе досягти поставленого перед державою завдання, коли воно буде базуватись на звичаєвому праві. Тільки в такому випадку держава може стати правовою державою.

Отже, розглядаючи питання походження держави як найвищої соціальної організації у суспільстві, С.Дністрянський був прихильником концепції Аристотеля про природне походження держави [17, 34].

У процесі природного розвитку суспільства, на думку С.Дністрянського, з’являється і народ. Етнічна територія народу збігається первинно з територією держав. Через завойовницьку політику держав їхня територія різко збільшувалась. Часто в історії можна побачити приклади, коли територія однієї держави охоплює етнічні території двох чи більше народів, або етнічну територію певного народу займають дві держави або більше. Така ситуація впливала на боротьбу підкорених народів за власну національну державу. Народ, на думку С.Дністрянського, як свідома, культурна та вища організація суспільства, виникає наприкінці ХVIII ст. Зважаючи на закріплені в кінці ХІХ— на початку ХХ ст. конституційні права народів на самовизначення, народ, як і держава, на думку вченого, є важливими соціальними об’єднаннями вищого рівня. Держава, за С.Дністрянським, не може нехтувати проблемами та потребами того чи іншого народу.

До ознак народу С.Дністрянський зараховував його природне походження, наявність власної етнічної території та власної культури. Власна культура, стверджував учений, відкрила шлях до цивілізації, тобто до утворення на своїй національній території державної організації. На переконання С.Дністрянського, кордонами національної держави мають бути кордони етнічної території народу. Дослідник підкреслював, що держава і народ мають такі спільні елементи, як „територія” і „люди”, але для держави важливішою є „територія”, а для народу — „люди”. Крім того, кордони держави завжди мають політичний статус, а народу —етнічний чи культурний.

Серед форм міждержавних відносин учений виділяв „особову унію”, „реальну унію”, „зв’язкову державу” та „зв’язок держав”. Оскільки жодна з таких форм держав не задовольняла потреби народів, які прагнули до утворення власної національної держави, С.Дністрянський запропонував власний погляд на вирішення міждержавних та міжнародних конфліктів через досягнення миру на землі, а також гармонійного життя суспільства.

Так, у праці „Зв'язок та сполука народів” він висловив ідею одномоментної ліквідації політичних кордонів держав. За таких умов кожен народ повинен визначитись чи створити на власній етнічній території національну державу, чи долучитись за згодою іншого народу до його національної держави. Усе це повинно відбуватись демократичним шляхом, виключаючи будь-яке насильство в процесах утворення національних держав.

Отже, те, що у „зв’язкових державах” (федераціях) було основою їхньої сили та існування, а саме: створення спільної влади, армії та ведення закордонної політики, — не могло стати вихідною точкою для об’єднання різних національних держав. Мета останніх — зберегти народний суверенітет. Об’єднання народів надає їм можливість не лише мати у повноті суверенітет своєї території, а й — культурну та економічну свободу на землях своїх сусідів. На нашу думку, такі ідеї С.Дністрянського носили водночас і новаторський і утопічний характер [17, 44].

Історію походження української державності С.С. Дністрянський об’єктивно пов’язує з соціально-економічним розвитком українського народу, його культури, мови, права. У питанні виникнення держави вчений дотримувався так званої договірної теорії (складової частини теорії природного права). Основою українського права, С.Дністрянський вважає народне право, що твориться стихійно в суспільних зв’язках.

При аналізі етапів розвитку української державності С.С.Дністрянським допущена певна ідеалізація княжої старовини, яка ототожнювалася з народоправством, запереченням існування на східнослов’янських землях феодалізму сеньорно-вассального типу.

С.С. Дністрянський спробував дослідити питання обмеження княжої (центральної) влади, оскільки він вважав, що “принцип поділу начальної влади” був основною причиною розпаду Київської держави.

Аналізуючи подані С.С. Дністрянським історичні етапи розвитку української державності, можна відзначити, що ним зосереджена увага не на історії народних рухів, а на проблемах державного будівництва, що було нове в дослідах над добою Хмельниччини.