117675 (Державна політика в Україні), страница 2

Підтримуючи ідею об'єднання католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки, формування політичної думки в Україні.

У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі "Про єдність Божої церкви" доводив вищість католицизму щодо православ'я, виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб слов'янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та проголошував спасіння православних через унію.

Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі "Апокрисис" (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К. Острозький у творі "Пересторога" (1804) висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства Ю. Рогатинця. Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана родом з Вишні. Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, "що живуть у лядській землі", пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності. У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею про "папу-антихриста". Уніатський собор виніс йому смертний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно. Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму "Треносі" (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями, а діти зрадили свій народ і віру, спольщилися й окатоличились.

Полемічна література дала поштовх розвитку української державності і культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.

Київська Русь - своєрідний міст між Заходом і Сходом. Вона стала природним бар'єром між кочовими племенами Азії і європейською цивілізацією. Київська Русь, козацька держава - Запорізька Січ стали символом українства. Запозичуючи наукові знання з античності, інших держав, прогресивні діячі Київської Русі прагнули заснувати власні філософські та соціально-політичні школи. Історія суспільно-політичних ідей в Україні має особливості, зв'язані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, національно-територіальною роздрібненістю (частина земель починаючи з XIV ст. захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізніше Росією і Австрією), національним і релігійним пригніченням, безперервними національно-визвольними рухами. Особливо інтенсивно процес становлення козацтва і їх державності триває в XV- першій половині XVII ст., що приводить до формування демократичних принципів соціального ладу, обумовлює утворення української державності - Запорізької Січі. «Пакти й Конституції», написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його співробітниками Г. Герциком, А. Войнаровським, були прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, і є першою європейською;конституцією в сучасному її розумінні. «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму, закладали головні принципи республіканської форм правління. Пізніше, в XVI ст. розгортається рух за утворення української державності в ході визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Соціально-економічний, політичний і духовний прогрес, що почався в другій половині XV ст. тривав і сприяв культурному і духовному розвитку українського народу.

Забезпечити втілення цієї підвалини національного розвитку була покликана Центральна Рада, утворена українською національною демократією 4 березня 1917 р. В її створені брали участь майже всі демократично налаштовані сили України: інженери, вчителі, кооператори, науковці, студенти, робітники, православне духовенство. Саме на основі програмних документів цих партій були визначені головні напрямки діяльності Центральної Ради в галузі економіки, політики, культури, національних відносин. Обраний головою Центральної Ради історик М.С. Грушевський цілеспрямовано відстоював національно-територіальну автономію, як базовий принцип державотворення. Його позицію підтримали 1500 делегатів Всеукраїнського національного Конгресу, в рішеннях якого наголошувалось: “…тільки національно-територіальна автономія України в змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”. Враховуючи такі думки українського населення Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду з проханням схвалення автономістського курсу.

29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний переворот. Центральна Рада була розпущена, до влади прийшов талановитий царський генерал українського походження П. Скоропадський. На політичній карті появилося нове утворення – Гетьманат “Українська держава”. Суть перевороту полягала в заміні безмежної демократичної форми державного управління більш жорсткою, авторитарною, здатною зупинити дезорганізацію суспільства, стабілізувати його на основі приватної власності та права.

Пізніше Україною прокотились кілька хвиль масових репресій: (1929-1931 рр.) пов’язана з колективізацією; (1932-1934 рр.) викликана голодом, правлінням Постишева, вбивством Кірова; (1936-1938 рр.) породжена політичним недовір’ям; (1939-1940 рр.) обвинуваченням західноукраїнського населення в націоналізмі.

Після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно скомпрометовані прихильники тоталітарного режиму. Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України. Процес дезінтеграції СРСР набрав незворотного характеру. 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум – 90,34% виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України. Незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно. Вона живе повноцінно і повнокровно, в усіх властивих суверенним державам вимірах і параметрах.

3. Політична система суспільства та політичний режим

Політична система — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичною та національною традиціями політичного устрою. Елементами системи вважаються її невід'ємні і взаємозв'язані складові, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін «елементи системи».

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів:

1) політичні інститути;

2) політичні відносини;

3) політичні норми;

4) політичну свідомість і політичну культуру.

Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему політичної системи складають політичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд, тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування. Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять лише ті громадські організації, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади розрізняють три види організацій: власне політичні, невласне політичні і неполітичні.

Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсистема. Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права. Норми права — це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягуються до кримінальної або адміністративної відповідальності. За допомогою норм права регулюються суспільні відносини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв'язку зі здійсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузі права — державним, або конституційним, правом. Саме йому належить провідна роль у національній системі права. Поряд із нормами права як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлені різними громадськими організаціями. Норми моралі надають змогу формувати моральну свідомість і оцінювати вчинки людей, забезпечуючи рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотримання спільних інтересів. Моральні норми більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулювання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив на політичну поведінку справляють норми політичної етики, які стосуються саме політичного спілкування.

Політична система суспільства є неперервно функціонуючим соціальним утворенням. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі. У загальному вигляді політичний процес визначається як «форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі». Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Найважливішими показниками політичного режиму є рівень і ступінь демократії та реальний політико-правовий статус особи.

Політична свідомість і політична культура складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи. Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбувається у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки. За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

У науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належить також легітимізація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм. Та хоч би яким широким не був перелік функцій політичної системи, але головними серед них є політичне керівництво суспільством, інтеграція суспільства та регулювання суспільно-політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є похідними від них.

Політичний режим — сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображує характер взаємовідносин громадян і держави. Визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні, ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші політичні режими. В сучасних умовах в типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, що складають суть основи їх відмінності один від одного.

Тоталітаризм - державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленого в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму.

Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство. В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 p.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку); монархії, де монарху належить вся повнота влади (Марокко, Йорданія, Саудівська Аравія та ін.). Авторитарний режим може орієнтуватися не тільки на демократію, але й на тоталітаризм. Авторитарний політичний режим, допускає і культивує окремі демократичні інститути - необхідний етап суспільної еволюції від тоталітаризму до демократії.

У тих же випадках, коли суспільство охоплюють політичні пристрасті, що не дозволяють утвердитися режиму авторитаризму, коли еволюційні процеси порушують лише верховні політичні аспекти суспільного ладу, тоді формується політичний режим - ліберальний. В умовах ліберального політичного режиму при різноманітності форм власності зберігається пріоритет за суспільною власністю на засоби виробництва. Але на відміну від тоталітарного суспільства, допускається діяльність політичних партій, що становлять весь спектр групових інтересів. Влада постійно веде діалог з представниками політичних партій у владних структурах. Ліберальний режим мав місце в країнах Західної Європи, де до влади приходили соціалісти (Швеція, Фінляндія, Франція). Але виникав ліберальний режим в умовах економіки, яка ефективно розвивається, і суспільства, що вже йде по демократичному шляху.