113603 (Проблема самовиховання)

Зміст

1. Психолого-педагогічні особливості самовиховання молодших школярів

2. Методичні основи організації самовиховання школярів

3. Розробити правила керівництва самовиховання молодших школярів

4. Дібрати матеріал з досвіду роботи вчителів з організації самовиховання учнів початкових класів

Список використаної літератури

1. Психолого-педагогічні особливості самовиховання молодших школярів

Виховання й самовиховання - дві сторони єдиного процесу формування особистості.

Під самовихованням розуміється свідома, цілеспрямована й самостійна діяльність, що виникає в результаті активної взаємодії особистості із середовищем, що впливає на розвиток і вдосконалювання особистості. Дослідження, проведені радянськими психологами й педагогами, переконливо довели, що особистість є активною силою не тільки в перетворенні навколишнього світу, але й у власному її формуванні (А. А. Арет, А. Г. Ковальов, А. И. Кочетов, Л. И. Рувинский і ін.) [10, 24].

У молодшому шкільному віці в порівнянні з дошкільним, у виховному впливі примус набагато зменшується. Тому вмілі педагоги, разом з вимогливістю до дітей, піклуються про розвиток у них самосвідомості, допомагають учням самостійно розбиратися в поганих вчинках і діях.

Корисними щодо цього будуть індивідуальні бесіди, під час яких педагог спонукає дитину задуматися над собою, учить стримувати себе, виправляти свої помилки та свої недоліки.

Важливу роль у самовихованні молодших школярів грає трудова діяльність. Самостійне виконання першого, навіть найпростішого доручення, викликає в учня впевненість у собі, сприяє подальшому, розвитку самостійності.

У процесі праці виробляється відповідальність за доручену справу і її результати, змінюється відношення до неї.

З обліком фізіологічних і психологічних особливостей дітей молодшого шкільного віку, елементи самовиховання доцільно з'єднувати з рухливими іграми. Ні в якому іншому виді діяльності не проявляється стільки самостійності, невтомності, товариства й самовизначення, як у грі.

Для формування елементарних навичок самовиховання в учнів молодшого шкільного гра має неоціненне значення. Неухильна відповідність правилам гри вже і є самовихованням. Для самовиховання молодшим школярам менш важливим є емоційність гри. У більшості справ, якими вони займаються, завжди присутній елемент гри, і це цілком природно, адже в цьому знаходить висвітлення особливість психіки дітей цього віку.

У стимулюванні молодших школярів до самовдосконалення, діючим засобом є змагання: “хто краще? хто веселіше? хто швидше?” Таке змагання повинне сприяти вихованню загальної взаємодопомоги, колективізму, розвитку почуття відповідальність за честь колективу.

У молодших школярів дуже розвинене прагнення до особистої перемоги, що негативно позначається в їхньому характері, тому педагогові, підсумовуючи ігри або змагання, треба до оцінювати весь колектив, а не вибраних (хто краще змагався) дітей. Важливо, зокрема, оцінювати колектив за суспільно корисну працю.

Всі види діяльності молодших школярів - навчання, праця, ігри, виконання суспільних доручень, спостереження за природними явищами, ведення календаря погоди й т.д. - при вмілому педагогічному керівництві стають засобами самовиховання дітей [5, 95-96].

Знаючи позитивні якості й недоліки кожного учня, учитель допомагає учням відповідно розподіляти свої суспільні доручення. Разом з тим направляє діяльність кожного учня для виховання в себе тих якостей, яких йому не вистачає, спостерігає за самовихованням, дає поради.

Для дітей молодшого шкільного віку важливим є те, щоб самовиховання не обмежувалося школою, але й продовжувалося вдома. Тому батьки повинні додержуватися кількох педагогічних порад:

Чітко спланований робочий день дитини допомагає заощаджувати час, додержуватися прийнятого розпорядку. Допомагає самовихованню складання зобов'язань членами родини. Наприклад, батько пропонує синові щодня, незважаючи на погоду, бігати й приймати душ. Можна рекомендувати складання зобов'язань до сімейних свят. Наприклад, до дня народження бабусі батько обіцяє виконати робочий план на 110%, син — закінчити навчальну чверть без зауважень учителя, відмінно виконувати суспільні доручення.

Стимулює самовиховання дитини педагогічний зразок, коли дорослі говорять дитині про те, над чим йому варто попрацювати, щоб виховати в собі потрібні якості характеру, домагаються усвідомленого прагнення дитини до зразка. Допомагає в цій роботі звертання до розумної книги, історичних героїв, позитивних персонажів телепостановок, кінокартин [1, 47].

Діючим засобом самовиховання є самозвіт школяра. Його можна проводити в умовах родини. Наприклад, Першого травня або в Новий рік за сімейним святковим столом можна розповісти, яких успіхів домігся кожний зі членів родини, як виконані особисті зобов'язання батьком, матір'ю й дітьми. Можна зробити сімейний фотомонтаж про успіхи всієї родини.

Уже молодшому школяру варто рекомендувати брати нескладні особисті зобов'язання (наприклад, читати молодшому братові книжки, навчити його грати в шахи, шашки), формулювати правила особистої поведінки, віддавати собі подумки наказ, пред'являти до себе строгу вимогу й ін. Безперечно, ці засоби самовиховання ефективні лише в родині, де дружний колектив і всі члени його активно працюють над собою, батьки являють приклад відношення до справи, де упор ставитися на в досягненні поставленої мети [1, 53].

Учитель повинен добре знати функції родини в суспільстві, психолого-педагогічні основи успішного виховання дітей, знати причини, які можуть викликати труднощі у вихованні дітей у родині, вміти допомогти батькам у здійсненні індивідуального підходу до дітей.

Результат виховання дітей залежить від того, як школа здійснює єдиний підхід до дітей, від уміння колективу, учителів підтримувати авторитет батьків, допомагати їм у становленні й зміцненні справжнього авторитету.

Учитель - це своєрідний диригент, в оркестрі якого - діти, їхні батьки, дідусі й бабусі, громадськість. Від уміння диригувати цим складним «оркестром» залежить вихованість і освіченість учня.

2. Методичні основи організації самовиховання школярів

Самовиховання - це вищий етап навчально-виховного процесу, що здійснюється в цілеспрямованій роботі людини над власним розвитком і самовдосконаленням. Справжнім вихованням, є те, що спонукає школярів до самовиховання. Тому ефективність педагогічної системи пов’язують з тим, наскільки зовнішній виховний вплив і самовиховання стають невід’ємними частинами єдиного процесу формування особистості.

Досліджуючи процес самовиховання, можна виділити найважливіші його складові компоненти: самопізнання, самооцінка, самоконтроль, воля, самоповага.

Самопізнання - це одна з найнеобхідніших психологічних компонентів процесу самовихованння. Завдяки йому людина здатна орієнтуватися в навколишній дійсності, співвідносити свої дії з реальними обставинами, з діями інших людей і, відповідно до цього, окреслювати план свого вдосконалення.

Наприклад, процес самопізнання спонукав вихованців В.О.Сухомлинського до формування адекватної, постійної, критичної самооцінки свого темпераменту і характеру, своїх сил і можливостей [6, 118]. Вирішальну роль у формуванні цього вміння відіграє рівень домагань людини, тобто ставлення до самого себе, до своїх сил, можливостей, здібностей. Чим вищим є цей рівень, тим сильніше прагнення особистості до вдосконалення. Основними вимогами до підвищення рівня домагань у школярів мають бути:

кожний педагог має піклуватися про те, щоб у колективі вихованців не виникало переконання, що хтось в усьому сильний, або слабкий;

на заняттях учителі мають намагатися, щоб учні творчо застосовували набуті знання, усвідомлюючи, що вони здатні творити і в цьому нічим не обмежені;

учні повинні вважати, що досягнутий успіх став наслідком наполегливої праці.

Здатність людини об’єктивно оцінювати хід розвитку власних сил і можливостей є своєрідним психічним підгрунтям для наступного, більш складного акту самовиховання – самоконтролю. Самоконтроль - це здатність особистості перевірити себе, порівнюючи свою свідомість і діяльність із загальноприйнятими критеріями поведінки. Надзвичайно великого значення у формуванні цього вміння у школярів вчені надають порівнянню чи зіставленню себе з іншими людьми, поведінка яких є своєрідним ідеалом.

Найважливішим детермінантом самоконтролю є совість. Зміст справжнього виховання, полягає в тому, щоб навчити школяра бачити оточуючий світ, самого себе не тільки очима, а й душею. Процес формування у вихованців совісті цілком залежить від педагогічної майстерності педагогів, від їхнього вміння засоромити і присоромити дітей, не вдаючись до покарань і образ.

Великого значення у самовихованні педагоги надають умінню людини виявити вольову силу в подоланні труднощів, примусити себе робити те, що є складнішим. Виділено основні правила з виховання волі, яких школярі мають намагатися дотримуватись.

Перше правило містить вимогу до боротьби з небезпечним “ворогом” – “не хочеться”. Друге – закликає школярів пробуджувати в собі почуття настороженості, коли їм щось здається нездійсненим, неможливим. Третє правило – вчить зневажати негідне, підле. Четверте – спонукає школярів до владарювання духом, волею над слабкостями свого тіла [4, 37-39].

У самовихованні дитячої волі вихователі повинні вміти правильно визначати ступінь вольового напруження для кожного учня у будь-якій його справі. Це не тільки дасть дітям змогу досягти поставленої мети, пережити радість успіху, а й внести впевненість, що їх сили й можливості дозволяють долати ще більші труднощі й перепони.

Не менш важливим і необхідним компонентом самовиховання школярів є виховання самоповаги, яка здатна об’єднати волю вихователя з волею вихованця. Наприклад, В.О. Сухомлинський, аналізуючи власний досвід виховної роботи, визначив необхідні умови утвердження дитячої самоповаги [7, 150].

По-перше, кожен вихователь повинен стежити за стилем свого виховного впливу на школярів, щоб у взаєминах між ними панували ласка й спокій. По-друге, педагоги мають серйозно підходити до проблеми оцінювання результатів праці своїх учнів, щоб бажання вдосконалюватись не перетворилося для них в гонитву за оцінками.

Виховна мета осмислюється й приймається вихованцем у результаті систематичного цілеспрямованого впливу з боку вихователя. У процесі самовиховання учень виступає як суб'єкт виховного процесу. Самовиховання перебуває в безпосередній залежності від змісту життя школярів, їхніх інтересів, відносин, характерних для того або іншого віку.

Дослідженнями встановлено, що потреба в самовихованні виникає в школярів уже в молодшому віці й може бути успішно використана в педагогічній роботі. Експериментально доведено, що форми самовдосконалення з обліком вікового й індивідуального розвитку школярів досить різноманітні й виражаються у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, друзів і колектив однолітків.

Потреба в самовихованні є вищою формою розвитку особистості. Ця потреба не виникає одночасно у всіх учнів того самого віку, особливо якщо особистість не підготовлена до сприйняття пропонованих вимог.

Цілеспрямованість, свідомість і стійкість самовиховання залежать насамперед від ідеалів, суспільної спрямованості діяльності школяра, від вольових властивостей особистості, від тої значимості, що школяр надає середовищу однолітків. Важливою передумовою для виникнення й розвитку процесу самовиховання є формування самосвідомості учнів.

Провідним компонентом змісту самовиховання є формування вольових і моральних якостей. Існує тісний зв'язок між організацією самовиховання й самооцінкою відповідних якостей. Показниками цієї залежності виступають: сила суспільної думки, дієвість критики й самокритики, сприятливий мікроклімат у колективі допомога вчителі у виборі прийомів і засобів самовиховання.

Стосовно самовиховання школярів колектив виконує дві основні функції: створює загальні передумови й умови для самостійного й стійкого процесу самовиховання й організує цей процес.

Перша функція виражається в тім, що колектив формує в учнів позитивне відношення до соціально коштовних видів діяльності, розвиває прагнення й бажання брати активну участь у колективній діяльності, стимулює самостійність, громадський обов'язок, ініціативність і т.д.

Друга функція виражається в безпосередній організації самовиховання: у формуванні самосвідомості учнів, у стимулюванні позитивної мотивації для роботи над собою, у наданні допомоги при плануванні й оцінці результатів своїх зусиль [7, 159].

Індивідуальний розвиток учнів під впливом самовиховання благотворно діє на колектив. Розмаїтість інтересів школярів, широта їхнього кругозору, високий рівень загальної культури створюють умови для виявлення різнобічних похилостей і можливостей членів колективу, що у свою чергу збагачує колективні відносини, впливає на розвиток і вдосконалювання колективу в цілому.

Методи самовиховання.

Процес виховання дитини можна вважати ефективним тоді, коли в неї з'явиться потреба в самовихованні - у свідомій, планомірній роботі людини над собою. Ця робота спрямована на формування таких властивостей особистості, які відповідають вимогам суспільства й особистій програмі розвитку.

Самовиховання виникає тоді, коли дитина підготовлена до нього, коли вона починає усвідомлювати себе особистістю, замислюватися над своїм майбутнім, проявляти відому самостійність у практичному житті. Найбільш сприятливі умови для самовиховання створюються в колективі, коли дитина навчається коректувати свою поведінку з його вимогами.

Самовиховання може здійснюватися дитиною в різних сферах його розвитку - морального, фізичного, емоційно-вольового, естетичного й інтелектуального. Зміст і спрямованість самовиховання залежать від ряду обставин: від особливостей життєвого складу, від ідеалів школяра, від усвідомлення тих об'єктивних і суб'єктивних труднощів, з якими він зіштовхується.

До самовиховання школяра спонукають як зовнішні впливи (ідеологічні й моральні вимоги суспільства, вимоги колективу й окремої особистості), так і внутрішні (матеріальні й духовні потреби, інтереси людини). Процесу самовиховання сприяють змагання, прагнення відстояти честь класу, школи, критика й самокритика, приклад авторитетної людини.

У реалізації програми самовиховання молодшому школяру допомагають переконання в необхідності працювати над своїм характером і поведінкою, а також постійні вправи, тренування в певних діях або вчинках. Найбільш уживаними методами самовиховання є: особисті зобов'язання, самозвіт, самоаналіз, самоконтроль, самооцінка [4, 57].

Підводячи підсумки сказаному, варто підкреслити, що охарактеризовані вище загальні методи виховання не вичерпують усього багатства способів педагогічного впливу на учнів. Педагогічна наука й практика, відповідаючи на запити життя, шукають і знаходять шляхи вдосконалювання виховного процесу. При цьому жоден, навіть самий досконалий засіб не може дати гарних результатів, якщо не враховувати індивідуальних особливостей дітей, їхнього віку, рівня вихованості, конкретної обстановки, якщо його застосовувати обособленно від всієї системи впливу на дитину дорослими.