112910 (Методологія науково-педагогічного дослідження)

Методологія науково-педагогічного дослідження

План

1. Поняття про методологію педагогіки

2. Педагогічне дослідження і його рівні

3. Принципи науково-педагогічного дослідження

4. Категоріальний апарат педагогічного дослідження

5. Логіка педагогічного дослідження

1. Поняття про методологію педагогіки

Наука може розвиватися лише в тому випадку, коли вона буде поповнюватися новими і новими фактами, для накопичення і інтерпретації яких необхідні науково обґрунтовані методи. Останні проявляють свою залежність від сукупності теоретичних принципів, які в наукознавстві отримали назву методологічних.

Методологія – (від грецького metodos – спосіб пізнання, дослідження, метод і logos – наука, знання) – вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Поняття методологія складне – тому воно по різному тлумачиться. Багато зарубіжних дослідників ототожнюють її з поняттям "метод дослідження".

У вітчизняній науці методологія розглядається як учення про науковий метод пізнання, або як система принципів, на основі яких базується дослідження та здійснюється вибір сукупностей пізнавальних способів, методів, прийомів дослідження, або як учення про принципи побудови, формах і способах науково-пізнавальної діяльності.

Перш за все, воно вживається у розумінні загальної системи теоретичних знань, що виконують роль провідних принципів наукового пізнання, шляхів та засобів реалізації наукового дослідження. Особливість методологічних принципів полягає у визначенні вихідних позицій наукового пізнання, які є загальними для всіх галузей науки, і одночасно – є теорією наукового пізнання у конкретній галузі науки. Тому методологію доцільно класифікувати на загальну та конкретну.

Загальна методологія охоплює філософські основи дослідження, його світоглядну функцію й загальнонаукові положення. Конкретна методологія є результатом конкретизації загальної методології відповідно до специфічних особливостей змісту окремої науки, її принципових положень і методів.

На основі фундаментальної методології визначається методологічна основа конкретного дослідження. При методологічному обґрунтуванні наукового дослідження необхідно виявляти закономірності, що створять можливості для переходу від гіпотетичного опису явищ (процесів) до їх наукового обґрунтування.

Відповідальним етапом дослідницького процесу є визначення методологічних основ наукового пошуку та вибір методів його проведення, що потім перетворюються у конкретні методики, адекватні меті й завданням дослідження.

Так, методологія педагогіки становить учення про педагогічне знання та процес його добування, тобто вчення про ключові положення, структуру, функції і методи науково-педагогічного дослідження. З цього визначення методології педагогіки випливають вимоги до вибору методологічних основ педагогічного дослідження. Вони мають урахувати єдність історичного і логічного у вивченні проблеми, необхідність використання дійового, комплексного, системно-структурного підходів до аналізу педагогічних явищ, закономірні зв’язки і протиріччя навчально-виховного процесу та ін.

Отже, методологія педагогіки – це система знань про основні положення педагогічної теорії, про принципи підходу до розгляду педагогічних явищ і методів їх дослідження, а також про шляхи впровадження здобутих знань в практику виховання, навчання і освіти.

Методологія педагогіки визначає загальні підходи до пізнання, використання закономірностей навчання, виховання і розвитку особистості.

Предметом методології педагогіки є закономірності процесу формування всебічно розвинутої, творчої, соціального активної ї особистості.

Основними проблемами методологія педагогіки є наступні:

• фундаментальні проблеми методології визначення предмета педагогіки, і логіки пізнання педагогічних явищ;

• особливості методологічного підходу до вивчення проблем навчання, виховання і розвитку особистості;

• методологічні проблеми підготовки педагога до здійснення його функцій в педагогічному процесі;

• система педагогічних наук їх інтеграція і диференціація;

• методологічні основи вдосконалення форм і методів організації пед.. дослідження.

Сутність методологічного підходу до дослідження конкретних проблем педагогіки заключаються у:

• урахуванні специфіки явища процесу що вивчається;

• в адекватності методики дослідження об’єкту, предмету пізнання;

• забезпеченні єдності дослідження процесу навчання і виховання;

• послідовному приміненні законів матеріалістичної діалектики (перехід кількості в якість, єдність і боротьба протилежностей, заперечення заперечення) для розкриття закономірностей навчання і виховання;

• відображенні і пізнавальному процесі логіки розвитку змін, пед.. явищ під виховним впливом.

2. Педагогічне дослідження і його рівні

Педагогічне дослідження являє собою специфічний вид пізнавальної діяльності, в процесі якого з допомогою різноманітних методів виявляються нові, раніш не відомі сторони, відношення об’єкту, що вивчається. При цьому головне завдання дослідження полягає у виявленні внутрішнії зв’язків і відношень, розкритті закономірностей і рушійних сил розвитку педагогічних процесів чи явищ.

Виділяють три рівні педагогічного дослідження: емпіричний, теоретичний, методологічний.

Наукове дослідження любої предметної області починається з емпіричного рівня. Об’єктом дослідження стають реально існуючі предмети, явища і процеси, які виділяються у відповідності до специфіки даної науки на основі запитів практики. Предметом дослідження в даному випадку є мисленнєве відображення цих реально існуючих сторін об’єкту. Завершується емпіричне дослідження установленням певних кількісних залежностей між досліджуваними сторонами реальних об’єктів. Тобто на емпіричному рівні установлюються нові факти науки і на основі їх узагальнення формулюються емпіричні закономірності. Отже, емпіричне дослідження дозволяє установити функціональні причинні зв’язки явищ, але не дає можливості зрозуміти внутрішній механізм цих зв’язків, представити їх в уявній формі.

На теоретичному рівні дослідження з’являються особливі відображення об’єкта дослідження – відображення, які не мають безпосереднього аналога в чуттєвому епіричному знанні. При цьому виділяються і формуються нові – ідеальні об’єкти дослідження, які заміщають емпіричні дані. На теоретичному рівні предмет дослідження реконструюється ідеально ( тобто в мисленні) Наукова теорія абстрагується від багатьох властивостей об’єкта і виділяє тільки суттєві з них, створюючи теоретичну модель.. Таким чином на теоретичному рівні дослідження об’єктом його стає весь попередній емпіричний досвід, а предметом дослідження – побудова самих теоретичних об’єктів. Теоретичне дослідження дозволяє на основі зконструйованих ідеальних об’єктів глибше проникнути в сутність явищ, зрозуміти глибинні закономірності змін і зв’язків явищ і поставити іх на службу практиці.

На теоретичному рівні висуваються і формулюються основні загальні педагогічні закономірності, які дозволяють пояснити раніш відкриті факти, а також передбачити майбутні події і факти. Результатом теоретичного дослідження стає установлення структурних зв’язків між ідеальними об’єктами, тобто створюється цілісна теорія.

На методологічному рівні на базі емпіричних і теоретичних досліджень формулюються загальні принципи і методи дослідження педагогічних явищ, побудова теорій.

3. Принципи науково-педагогічного дослідження

В структурі методологічного знання виділяють чотири рівні: філософський, загальнонауковий, конкретно науковий, технологічний, кожен з яких реалізується через певні принципи дослідження педагогічних явищ і процесів.

Філософський рівень методології складають загальні принципи пізнання: об’єктивність і обумовленість педагогічних явищ певними умовами, факторами, причинами;

- цілісний підхід до вивчення педагогічних явищ і процесів;

- вивчення явища в його зв’язках і взаємодії з іншими явищами;

- вивчення явища в його розвитку.

Згідно з цим сформувалися відповідні методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об'єкта: принцип цілісності, за яким досліджуваний об'єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле; принцип примату цілого над складовими частинами, який означає, що функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані функції системи в цілому її меті; принцип ієрархічності, який постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, внаслідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутрішньої будови; принцип самоорганізації означає, що динамічна система іманентно здатна самостійно підтримувати, відтворювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування задля підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємозв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюватись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища.

До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об'єкт наукового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об'єктів (систем), дослідженні як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Згідно з системним підходом, система — це цілісність, яка становить єдність закономірно розташованих і взаємопов'язаних частин . Основними ознаками системи є:

- наявність найпростіших одиниць — елементів, які її складають;

- наявність підсистем — результатів взаємодії елементів;

- наявність компонентів — результатів взаємодії підсистем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами та явищами;

- наявність внутрішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами;

- наявність певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки наявність у структурі системоутворюючих зв'язків, які об'єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину систему;

- зв'язок з іншими системами зовнішнього середовища.

Кожну конкретну науку, діяльність, об'єкт можна розглядати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відносять цілісність, структурність, функціональність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію.

Виходячи з системного підходу, виділяють декілька типів систем. Найчастіше системи характеризують "парними" типами. Виділяють такі типи систем: однофункціональні і багатофункціональні; матеріальні та ідеальні (концептуальні); відкриті і закриті; невеликі і великі; прості й складні; статичні і динамічні; детерміновані і стохастичні (ймовірнісні); телеологічні (цілеспрямовані) й ненаправлені; регульовані й нерегульовані.

З позицій системного підходу можна розглядати будь-яку сферу. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв'язки елементів та явищ, їх супідрядність,ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка системи, сутність та особливості, чинники та умови) виправдана тоді, коли ставиться завдання дослідити сутність явища, процесу.

У системному дослідженні об'єкт, що аналізується, роздається як певна множина елементів, взаємозв'язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявлення різноманітності зв'язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємодії із зовнішнім середовищем. Властивості об'єкта цілісної системи визначаються не тільки і не стільки сумарними властивостями його окремих елементів чи підсистем, скільки специфікою його структури, особливими системотворчими, інтегративними зв'язками досліджуваного об'єкта. Системний принцип дає змогу визначити стратегію наукового дослідження. В його межах розрізняють структурно функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об'єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у системі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які "працюють" на загальносистемні функції. Структура характеризує систему в статиці, функції — у динаміці. Між ними є певна залежність.

Структуризація об'єкта — необхідна умова його вивчення. Вона дозволяє виділити, а потім описати суттєві складові об'єкта — елементи, підсистеми, компоненти, зв'язки, властивості, функції та ін. Опис структури об'єкта полягає в його поділі на складові та встановленні характеру взаємозв'язків між ними. Аналіз структури здійснюється за допомогою метода класифікації — багатоступінчатого, послідовного поділу досліджуваної системи з метою систематизації, поглиблення й отримання нових знань щодо її побудови, складу елементів, підсистем, компонентів, особливостей внутрішніх і зовнішніх зв'язків.

Процеси – умови – результат. Це створює можливість дослідити будь-яку сферу людської діяльності.структури системи. Сутність процесу чи явища як системи виявляється в їхній структурі, однак реалізується в їхніх функціях (ролях, призначенні). Це дозволяє розглядати систему як структурно-функціональну цілісність, в якій кожний елемент (підсистема, компонент) має певне функціональне призначення, яке має узгоджуватися із загальними цілями системи в цілому. Рівень цілісності системи залежить від рівня відповідності її структури і функцій головній меті системи.

Загальнонауковою методологією вивчення об’єкта дослідження є системно-діяльнісний підхід, який указує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба – суб’єкт – об’єкт – процеси – умови – результат.

Діяльнісний підхід — це методологічний принцип, основою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність — форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова — як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному — як специфічна професійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб'єкт діяльності, а її дії спрямовані на зміни об'єкта діяльності у процесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов'язаних дій — одиниць діяльності, що нерозкладаються на простіші, внаслідок якої досягається конкретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною требою, задоволення якої потребує певних дій. Завдання діяльності — це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать:

предмет діяльності — елементи навколишнього середовища, які має суб'єкт до початку своєї діяльності і які підлягають трансформації в продукт діяльності;