57785 (Киево-Могилянська Академія)

1. Що ви знаєте про письменників і поетів – вихованців Києво-Могилянської академії?

Здобувши ґрунтовну філологічну гідготовку, оволодівши іноземними мовами, студенти переходили до класів humaniora — поетики (1 рік), затим риторики (1 рік), де «прилучались до... справжньої гуманітарної освіти».

Поетика, як і риторика, що певний час викладалися нероздільно, розглядалися як засіб опанування знаннями словесності, літератури й красномовства. Основи поетики були розроблені ще в ренесансній Італії. Базувалися вони на античній спадщині літературно-теоретичної думки й літератури. Першоосновою їм послужили «Поетика» й «Риторика» Арістотеля й «Наука поезії» (Лист до Пізонів) Квінта Горація.

Ренесансні італійські поетики й риторики швидко поширилися по всій Європі. В Україну вони потрапили, головним чином, через нільські єзуїтські зразки. Але в Києво-Могилянській академії були добре відомі Арістотель і Горацій, і латинські, італійські й німецькі посібники, зокрема Марко Джіроломо Біди «Про поетичне мистецтво», Джуліо Скалігера «Поетика в семи книгах», Якова Понтано “Поетичні настанови» та ін. Професори Академії або суміщали два курси, або розділяли їх «огорожею» на «поетичні квіти» й «корисні туліанові плоди».

Кожен професор Академії складав свій рукописний курс лекцій. І найбільш ранніми виявленими на сьогодні підручниками риторики є («Оратор Могилянський, прикрашений найдосконалішими ораторськими розділами Марка Тулія Ціцерона»), прочитаний Йосифом Комоновичем-Горбацьким 1635/36 навч. року. До його риторики входив також курс діалектики — («Вступ до дослідження діалектичного вчення»). Йосиф Кононович-Горбацький (р. н. невід.— лютий 1653). Професор риторики й філософії, ректор (1642-46) Академії. Знавець мов, класичної літератури, філософ, мислитель, богослов. Його курс «Оrator Mohileanus» визначні» зміст і стиль творчості багатьох його послідовників — Інокентія Гізеля, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Георгія Кониського. Перший друкований посібник з красномовства був укладений професором і ректором Академії Йоаникієм Ґалятовським (бл. 1620—12.01.1688). Він був одним із найосвіченіших людей України XVII ст. Його посібник з красномовства мав назву «Наука албо способ зложеня казаня», входив як додаток до циклу проповідей «Ключ розумінія» (Друкарня Києво-Печерської лаври, 1659). На думку Й. Ґалятовського, проповідь, зокрема церковна, повинна утверджувати людей у вірі, морально їх настановляти, але й — пробуджувати живу думку, розширювати уявлення про навколишній світ, примножувати знання. Одна з основних вимог до промовця: проповідь має бути зрозумілою і цікавою, для чого він має вдаватися не тільки до Святого Письма й творінь отців Церкви, а й залучати приклади з історії, природи, народних переказів тощо. «Використовуй,- пише Ґалятовський,— гисториі і кройники о розмаітих панствах і сторонах, що ся в них діяло і тепер що ся дієт, треба читати книги о звірах, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, камінях і розмаітих водах, коториі в морю, в ріках, в студнях і на інших місцях знайдуются і уважати їх натуру, властивості й скутки і тоє собі нотувати і аплікувати до своєи речі, которую повідати хочеш».

1705 р. Теофан Прокопович читає студентам Академії свій курс «Ое агіе Роегдсае ІіЬгі... Аппо Оотіпі 1705», 1706 р.- лекцій, які справили величезний вплив на подальший розвиток теоретичної думки й виховали плеяду послідовників. Серед них Ґедеон Сломинський, автор курсу поетики, слухачем якого був Григорій Сковорода; Митрофан Довгалевський.

Поетика розглядалася як мистецтво (талант) викладу віршами людських дій і почуттів й одночасно як наука про закони і правила поетики. Академічні поетики не були простим повторенням європейських дидактичних теорій, їх практичний літературний напрямок був тісно пов'язаний з українською поезією й драмою XVI— XVII ст., що виділяло українську літературу у загальноєвропейському культурному контексті. Прикладна частина академічних поетик й риторик зосереджувалася на тих жанрах, що мали найбільше практичне застосування. Найважливішим вважалися трагедія, яка повинна зображати дії і вчинки великих мужів, комедія — зображення з жартами життя звичайних людей, і трагікомедія як «проміжний жанр».

У класі поетики студентам викладалися загальнотеоретичні засади предмета, їх знайомили з творами Гомера, Горація, Овідія, Езопа, Арістотеля, Вергілія, Ціцерона, Сенеки, Петрарки, поетів доби Відродження (латиномовна поезія), польських поетів, а також — із правилами складання віршів (до 30 видів) класичного, середньовічного й новітнього стилю. Це: епопея, трагедія, комедія, елегія, ода (буколічна чи іделічна поезія), епіграма, сатира, також курйозний вірш, акровірш і т. ін. Найбільш студенти захоплювалися тими віршами, які можна було застосувати в житті: присвятити професорам, поважним особам, проголосити на різних урочистостях — громадських, церковних, академічних чи родинних святах, взяти з собою у мандри по містечках і селах для здобування коштів «на прокорм» тощо.

Тобто студенти розділяли думку професорів, зокрема Теофана Прокоповича, що поезія — наука потрібна, вона є джерелом пізнання життя народів, засобом натхнення громадян і воїнів, бо прославляє героїзм і мужність предків, а також відтворює різноманітні людські вчинки, побутові ситуації, взаємовідносини, що є повчальними у життєвих справах. Проте успіху поезія досягне тоді, коли буде мати певну форму й приноситиме насолоду.

Риторику в ті часи розглядали як універсальну науку про слово взагалі. Теофан Прокопович величав риторику царицею мистецтв, визначав її предмет як уміння добре говорити, володіти мистецтвом слова і мови, уміти дати відповідь на питання й переконувати. Красномовство, за Прокоповичем, має суспільну користь й одночасно виконує роль мистецтва, бо зворушує почуття людини, приносить насолоду. Головним авторитетом у питаннях риторики академічні вчені вважали Арістотеля, який першим сформулював закони ораторського мистецтва, але й надзвичайно шанованими були Сенека, Ціцерон, Курцій, Салюстій, Тіт Лівій, Вергілій, Овідій, Горацій, Плавт, Теренцій та представники новолатинського красномовства Мельхіор, Кипріян, Лактанцій, а також Йоан Золотоустий.

Ось деякі поради з риторики, викладені Прокоповичем у розділі «Про закони і правила належного ведення диспуту» в курсі «Логіка для навчання української молоді, що вивчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини, викладене... у Києві, славній православній; Могилянській академії року 1706»:

«...Дуже важливо глибоко вивчити питання, про яке буде дискусія, а також точку зору супротивника.

Кожна сторона якнайбільше має піклуватися про ясність мови, уникати всього, що робить мову темною і двозначною.

Не треба зловживати словесними прикрасами та показним блиском — це завжди викликає підозру в хитрощах. Відшукати істину можуть лише простота й щирість.

Подумай також про те, що буде відповідати на твої запитання опонент, передбач його несподівані відповіді.

Але насамперед необхідне суворе і старанне дослідження власних тезисів — на істинність, на помилки.

Дотримуватися миру й спокою, стримувати безладний крик... Чи від крику аргументи стають переконливішими, а відповіді мудрішими?

Скромність і дружня прихильність між тими, хто сперечається повинні зберігатися як непорушний закон... Міра у всьому — найкраща річ!»

Студенти жадібно ловили настанови своїх учителів, оволодівали мистецтвом складання промов — поздоровчих, вітальних, похвальних судових, урочистих — на іменини, на одруження, на випадок перемоги, на одержання нагороди, титулу, а також — прощальних, на смерть тощо. Класи поетики й риторики завжди були переповнені, часом в них навчалося більше 270 осіб, як це було 1764/65 навчального року, тоді як в інших — від 90 до 160 учнів.

В Академії складаються свої традиції: поетичні змагання — читання віршів різних епох різними мовами, в їх числі й власних, викладачами та студентами; увінчання вправних віршотворців лавровими вінками з присвоєнням звання «лавроносного поета» (лауреата). Жодне академічне свято, жодна знаменна подія в Академії чи місті не відбувалися без орацій і декламацій. Дні ангела митрополита-покровителей» ректора, префекта чи професора, церковні свята — особливо Різдво Великдень, Благовіщення й Богоявлення — відвідини Академії почесними гостями, вибори (промульгації) до студентського товариства (Конґреґації), обрання й висвячення ректора й архімандрита, походи за місто — все це було благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім поетичним святом для студентів і їхніх прихильників — киян.

Прилучення до загальноєвропейської літератури й історії сприяло появі в Академії багатомовної поезії різних стилів. Проза й поезія творилися українською, польською, латинською мовами. З кінця XVII ст. автори поетик все більше звертаються до вітчизняних джерел. У своїй поетиці Т. Прокопович зазначав: «За наших часів поширився звичай, аби професори обох гуманітарних дисциплін подавали своїм учням науку не за чужими формулюваннями, а беручи її з власної скарбниці знань». Український силабічний нірш поступово стає панівним (Теофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Ґедеон Сломинський та ін.). Професор риторики Митрофан Довгалевський у поетиці «Сад поетичний...» найбільш повно порівняно зі своїми попередниками виклав особливості українського силабічного вірша, дав пояснення його структури, краси та інших достоїнств.

Український вірш завоював собі право в усіх видах літературної творчості. Віршування називали «мовою Богів», віршами пишуть передмови, похвали на шляхетські герби, віршують календарі, частини граматик, навіть цілі твори, як-то «Богородиця діво радуйся» Йоана Максимовича тощо.

Академічна поезія дедалі виразніше набуває громадсько-політичного змісту, живиться народною творчістю і, в свою чергу, справляє неабиякий вплив «на широкі кола людей... на співців, боянів народу, козацтво».

Від Олександра Митури і Касіяна Саковича до Григорія Сковороди творилася академічна, власне київська поетична школа Відомими її представниками були: Касіян Сакович, Лазар Баранович, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Стефан Яворський, бароковий поет Іван Максимович, поет і етнограф Климентій Зіновіїв, славетний Григорій Сковорода й багато інших, їхня творчість справила великий вплив на літературне й загалом культурне життя не лише України.

На «російський ґрунт» прищепили в XVII ст. «руський вірш» могилянці Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Теофан Прокопович; на культурне життя Білорусі великий вплив мала творчість Георгія Кониського, Молдови — Стефана Почаського й Паїсія Величковського, Сербії — Михайла Козачинського та інших могилянців.

Любов'ю до поетичного слова, яка прищеплювалась студентам Київської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьсьогодні безцінне «Слово о полку Ігоревім». В рукописі, зробленому зі списку XV ст., «Слово» зберігалося в одному з «Хронографів» в бібліотеці вихованця Академії Івана (Іоїля) Биковського (1706-25.08.1798). Як і багатьох інших могилянців, його було викликано до Росії, де він працював у Шляхетському кадетському корпусі (С-Петербург), згодом мандритом архімандритом Спасо-Ярославського монастиря і згодом став архітектором Ярославської семінарії. І завжди з Биковським була його бібліотека, якою він дозволяв користуватися всім книголюбам. Так «Слово” потрапило до рук доброго знайомого архімандрита, відомого збирача давніх рукописів обер-прокурора Синоду О. Мусіна-Пушкіна. Після опрацювання його палеографом та археографом М. Бантишем-Каменським, також вихованцем Академії, «Слово» було видане 1800 р. під назвою «Героическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгород-Северского Игоря Святославича...»

Поезія, що творилася в Академії і поза нею її вихованцями, була тісно пов'язана з народною творчістю. Багато «шкільних» пісень стали народними. Це дума «Всі покою щиро прагнуть (Самі себе звоювали»), пісні «Ой, горе тій чайці», «Бідна моя головонька”, творцем яких вважається Іван Мазепа, «Дума козацька про Берестейську битву 1651, 31 липня», пісня «Їхав козак за Дунай» та багато інших. Деяким судилося довге життя і за межами України, зокрема в Австрії, Німеччині, Франції. Так, пісня «Їхав козак за Дунай” і до сьогодні не залишає байдужими її виконавців і слухачів. А патріотичний зміст творів свідчить про те, що в Академії прищеплювалась вихованцям повага до народних героїв, любов до Батьківщини і її захисників.

2. Напишіть про навчання і життя студентів Києво-Могилянської академії

Навчальний рік в Академії, як і в інших європейських університетах, розпочинався 1-го вересня. Але шукачі знань часом приходили «не за правилами»: у жовтні чи грудні, «після Різдва Христового», а то й у квітні чи травні. Але в Академії їх приймали.

Не було й вікових обмежень. Так, у списках учнів граматичних класів можна побачити хлопців від 10-11 до 24 років. Деякі богослови закінчували навчання, маючи 30 і більше років. Тобто в Академії з розумінням ставилися до можливостей різних сімей відпустити дитину чи парубка з дому на навчання в той чи інший час.

З новоприбулими префект проводив співбесіду — «отведывал память и остроумие». Академічні інструкції попереджали: «Якщо попадеться зовсім тупий, не приймати, бо літа втратить, а нічому не навчиться, а тим часом гадатиме, що він мудрий. А якщо котрий прикидатиметься тупим, щоб його відпустили додому, досвідчений вчителі знайде як його спокусити й істину вивідати». Тобто Академія дотримувалася просвітницьких ідей — дати знання якнайбільшій кількості молоді. Після тестування префект направляв прибулого до того чи іншого класу. Там їхній учитель, він же наставник, записував до «реєстрів акуратних», зазначаючи «якого стану», «коли і звідки прибув” «скільки від роду літ» і «чий він син».