56864 (Визвольна війна угорського народу 1703—1711 pp.), страница 2

Кров'ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь...

Найбільший успіх гайдамаки мали під Уманню — твердинею польської влади на Поділлі. Тут на бік повсталих перейшов із козаками сотник надвірного війська Іван Гонта. У ніч з 9 на 10 червня гайдамаки здобули Умань, де знайшли останній притулок залишки польської шляхти, орендарів, конфедератів і католицьких священиків. Залізняк і Гонта розіслали «партії» на Білоцерківщину, Поділля, Брацлавщину, Волинь. Перелякана шляхта вважала, що почалася «пожежа», як у 1648 p., і тікала в глиб Польщі або в Новоросійську губернію.

Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності та ненависної унії. Це органічно пов'язувалося зі звільненням Правобережжя від польсько-шляхетського панування. У діях гайдамаків поєднувалися руйнівні й конструктивні елементи. Окремі вагажки намагалися налагодиги на зайнятій території нормальне господарське життя, передавали селянам землі, звільняли їх від панщинних робіт, прагнули відновити громадянський мир і припинити міжконфесійні конфлікти.

Спочатку російські війська не втручались у взаємини гайдамаків з противником. Але величезний розмах повстання, його соціальна спрямованість змусили уряд змінити своє ставлення до подій на Правобережжі. До цього додалася ще неприємність із нападом одного з гайдамацьких загонів на м. Балту, яке перебувало під владою Туреччини, що одразу загострило російсько-турецькі відносини. У другій половині червня російське командування дістало наказ придушити повстання. У ніч з 25 на 26 червня підступно були схоплені Залізняк і Гонга. На початку липня російські частини розгромили загін Швачки та інших отаманів. Командування передало підданих шляхти польській адміністрації. Повстання захлинулось. Але дії окремих дрібних гайдамацьких «партій» тривали ще в першій половині 1769 р. Польська шляхта влаштувала криваву розправу над учасниками Коліївщини. У містечку Кодня на Волині спеціальний суд засудив до страти сотні людей, їх вішали, четвертували й садовили на палі. Терор однієї сторони викликав дії іншої. Мученицьку смерть прийняв Гонта, а Залізняка російський суд у Києві засудив до заслання у Нерчинськ, такої ж кари зазнали його сподвижники. За поліпшення свого становища боролися також селяни й міщани на місцях. Найчастіше їхні дії проявлялись у відмовах відбувати панщину, самовільному захоплюванні поміщицьких земель, пограбуванні панського майна га фізичних розправах з панами. Найбільші га найгостріші селянські виступи відбулися в Чолхові та Фоєвичах (1747—1748), а також у Кулагах Стародубського, Кліщинцях (1769—1776) Лубенського й Турбаях (1789—1793) Полтавського полків. Селяни часто добивалися повернення козацьких прав, відібраних раніше властями.

У Галичині, на Закарпатті та Північній Буковині соціальні рухи вилилися в опришківство (від латинського «опресор» — нищівник). Об'єднуючись у невеликі загони, опришки грабували поміщиків, купців, орендарів. На почагку XVIII ст. активно діяли ватаги Івана Пискливого, Івана Панчишина, Пингі га інших ватажків. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30—40-х роках, коли на чолі однієї з ватаг став виходець із с. Печеніжин на Сганіславщині Олекса Довбуш (1700—1745). Своїми нападами сподвижники Довбуша протягом 1738—1743 pp. тримали в напруженні шляхту Коломийського та інших повітів. Перебуваючи на пограниччі Речі Посполитої, Угорщини й Молдавії, ватага в разі необхідності переходила з однієї країни до іншої й тривалий час була невловимою. У діях Довбуша проглядались елементи середньовічного романтизму, коли частина відібраного майна роздавалася незаможним. У цьому випадку він поставав перед селянами як легендарний Робін Гуд, захисник бідних і знедолених. У 1745 р. Довбуш загинув. Те ж саме сталося з його сподвижниками Василем Баюраком га Павлом Орфенюком. У зв'язку з активізацією каральних дій властей у Галичині Іван Бойчук у 1759 р. перебрався на Запорізьку Січ.

Не дивлячись на неодноразові спроби польських властей раз і назавжди покінчити з опришками, їм це так і не вдалося. Опришки пережили Речь Посполиту і продовжували орудувати в Карпатах до тих пір, поки ці землі не відійшли в 1772 р. до Австрійської імперії.

Література

1. Субтельний О. Україна:Історія. – К.:Либідь, 1994. - 736с.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.

3