37089 ("Золота булла")

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Передумови створення «Кароліни» у 1356 році

2. Зміст «Золотої булли»

3. Історичне значення документа

Висновки

Література

Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3

Додаток 4

Додаток 5

Вступ

«Золота булла» – законодавчий акт Священної Римської імперії, прийнятий імперським рейхстагом в 1356 році. Текст документа, складений латиною, затверджений імператором Карлом IV Люксембурзьким. Дія булли припинилася з закінченням існування імперії (1806 року). Але її вивчення дає можливість виявити які-небудь нові деталі, можливість по новому їх тлумачити чи почати розглядати давно вивчений документ під новим кутом бачення.

Вивчення цього документа є актуальним в наш час. По-перше, в «Золотій буллі» у кожного архієпископа, курфюрста, князя-виборця та інших було своє місце та свої права у державі, навіть за столом по цьому документу вони сиділи у певній послідовності. А це свідчить про порядок та певну стабільність в країні. По-друге, документ закріплював права, обов’язки та привілеї кожного, тобто в якійсь мірі забезпечував спокій у Німеччині. По-третє, після дії «Кароліни» влада стала стабілізуватися. А все це для нашого часу є дуже важливим, тому що при створенні будь-якої конституції опираються на попередні документи.

2. Передумови створення «Кароліни» у 1356 році

Для середньовічної Німеччини ХІV - XV століть стали часом найвищого розквіту її міст, бурхливого розквіту ремесел та торгівлі, особливо посередницької, між різними країнами. Всьому цьому сприяло вигідне положення країни на шляху міжнародної торгівлі.

В другій половині XIV ст. ремісники працювали у великих містах Німеччини більш ніж у 50 галузях виробництва. В господарському та соціальному житті теж відбулися деякі позитивні зрушення.

Подальший розквіт німецької економіки та зародження в ряді галузей виробництва нових форм його організації зустрічали на своєму шляху серйозні перешкоди. Головними з них були нерівномірність господарського розвитку окремих регіонів та їх слабкий взаємозв’язок один з одним, політична роздрібненість країни. Її характерною проявою було відсутність єдиної системи монет, міри та ваги, небезпека доріг та чисельні митні збори на торгівельних шляхах [5, 388-394].

Не дивлячись на підйом, економічний розвиток Німеччини відставав від розвитку інших країн. Крім того, сам по собі підйом не сприяв розвитку економічних зв'язків у всій країні.

Зміни в економіці несли за собою відповідні зміни в класовій структурі Німеччини.

З середовища вищої знаті виокремилися князі. Вони стали майже незалежними від імператора і значною мірою володіли верховними правами.

Поява вогнепальної зброї та внаслідок цього удосконалення військової справи підірвали значення рицарів та знищили неприступність замків феодалів, а загальний розвиток товарно-грошового господарства негативно відбилося на їх матеріальному положенню. Для того, щоб вдовольнити свої потреби, лицарі посилювали експлуатацію селянства [2, 422-424].

Послаблення кріпацького права в Німеччині було тимчасовим явищем. З другої половини XIV ст. почала спостерігатися феодальна реакція, яка виражалася в прагненні поміщиків відновити барщину та посилити різноманітні натуральні та грошові побори. Одночасно феодали захопили общинні землі і таким чином підривали ресурси кріпосного господарства.

В протилежність політичному розвитку Франції, Англії та Іспанії, Германія в ХІІІ – ХV ст. не тільки не досягла політичної централізації, але й ще більше роздробилася на вільні феодальні князівства [8, 257].

Починаючи з ХІІІ ст. центральний апарат імперії на чолі з імператором лише номінально був носієм державної влади, а фактично знаходився у руках чи під контролем курфюрстів. Його діяльність на місцях була в значній мірі паралізована реальною владою територіальних кнізів, які поступово перетворювалися в справжніх монархів.

Після остаточного встановлення верховенства римських пап над церквою імператор втратив положення голови церкви і перестав наділяти єпископів та абатів церковними повноваженнями. По Вормському конкордату 1122 р. духовну інвеституру віднині виконував папа, який наділяв канонників символами духовної влади. Імператор мав право бути присутнім на виборах церковників, але здійснював лише світську інвеституру – наділяв кононника земельним володінням з відповідними васальними обов’язками. Правління Карла ІV, яке лише ненадовго посилило центральну владу, заклало традиції для подальшої політики династії Люксембургів, яка приділяла велику увагу своїм спадковим землям та йшла заради цього на чергові поступки князям та римській курії[1, 414-415]. Але згодом відбулися великі зміни в положенні духовенства. Юристи витіснили духовенство з державного апарату. Зменшився склад духовного дворянства, одна частина якого піднеслася до положення князів, інша – розорилася, а третя – була в феодальній залежності від князів та імператора. Духовенство розділилося на дві групи. Перша група складалася з вищих ієрархів – великих землевласників. До другої групи належало нище духовенство – сільські та міські священики [2, 422-424].

Обирання імператора стало виконуватися вузькою колегією князів, яка при обранні перестала враховувати права спадкоємців померлих імператорів. Таким чином, міг бути обраний будь-який кандидат княжого роду, який був бажаний колегії.

Імператор продовжував залишатися верховним суддею в імперії, що було зв’язано з традиційними обов’язками королівської влади підтримувати «мир» та здійснювати правосуддя. Але згодом імператор практично позбувся можливості обкладати підданих податками та отримував доходи тільки зі своїх власних земель.

Імператорська влада не змогла створити систему центральних імперських установ і «виростити» королівську бюрократію. Імперія фактично не мала столиці, казначейства, професійної канцелярії, професійного центрального суду [3, 323-324].

Слабкість центральної влади та посилення феодального свавілля приводили до того, що міста мусили самі захищати свої інтереси в Німеччині і за її межами, об’єднуючись в союзи. Найбільшим з них в історії середньовічної Європи стало північнонімецьке торгівельне «товариство» - Ганза.

Ганза грала подвійну роль: вона сприяла розвитку посередницької торгівлі на великій території, але й душила конкуренцію купців інших країн; вона відстоювала комунальні свободи своїх членів від домагань феодальних властителів, але й подавляла внутрішньо міські виступи проти засилля патриціату; вона об’єднувала міста Північної Німеччини, але й від’єднувала їх від інтересів інших частин країни [5, 388-394].

Наслідком посилення князів було зростання політичної роздробленості Німеччини. Із закінченням правління династії Гогенштауфенів відбулося послаблення імперської влади, тому що була підірвана економічна основа. Фактично Німеччиною з кінця ХІІІ ст. керувала група, яка складалася із семи найбільш великих князів: маркграф Бранденбургський, герцог Саксонський, пфальцграф Рейнський, король Чеський та три єпископи – Кельнський, Майнцський та Трирський [2, 422-424].

Після загибелі династії Штауфенів у боротьбі з папами в Німеччині з 1250 до 1273 роки не було імператора. В цей період міжцарствія було втрачено багато коронної землі та регалій, які відійшли до князів. В подальшому до 1356 року імператорський титул по черзі переходив до представників багатьох династій, поки в 1438 році остаточно не закріпилася за Габсбургами. Імператор продовжував залишатися главою держави, втілював єдність імперії, але не мав реальної влади. Він виконував в основному функції військового та зовнішньополітичного координатора дій німецьких феодалів. Це положення було юридично санкціоноване «Золотою буллою» 1356 року [3, 324], яка залишалася ядром імператорського законодавства до припинення існування Священної Римської імперії [5; 395]. Цей документ був виданий Карлом IV (1346 – 1378), за якого дім Люксембургів досяг найбільшої могутності [8, 258].

Таким чином, все свавілля, яке існувало до правління династії Люксембургів: розлад в економіці, роз’єднаність міст, неправильна політика, верховенство папської влади над імператорською – привело б, на мою думку, чи до розпаду імперії, чи до повної самостійності міст в Німеччині. Але Карл IV відкрив нову сторінку в історії Германської імперії, видавши «Золоту буллу», яка формально закріпила монархічне правління імператорів та дещо централізувала владу.

1. Зміст «Золотої булли»

кароліна золотий булава король

Карл IV, обраний в 1346 році імператором при підтримці папи та французького короля, спираючись на силу Чехії, прагнув зміцнити положення чеського королівства, здолати претензії Австрії, Баварії та папи римського на рішучу роль в Германській імперії. Для цього він був змушений закріпити владу курфюрстів, об’єднати їх в якійсь мірі, послабити ворожість між ними. Карл скликає Нюрнбергський сейм у 1355 році [10], а згодом у Меці [9, 639]«щоб порадитися для загальної користі про мир та походи в країні». На основі постанови цього сейму Карл IV видав «Золоту буллу» для того, щоб не було роздору «між сімома князями-виборцями Священної імперії, якими вона повинна освічуватися, як сімома сяючими світильниками в єдності семи образного духа», щоб «протидіяти майбутнім небезпекам роздорів та суперечок між князями-виборцями» [10].

Спочатку буллу називали то «Кароліною» (за ім’ям самого імператора), то «курфюрстською буллою» (за змістом, бо з 31 глави акта 21 було присвячено самим курфюрстам), і лише з 1366 року за нею утвердилася назва «Золота булла» (за підвішеною золотою печаткою) [9, 639].

Глава ІІ. Про обрання римського короля.

1. Після того, як … князі-виборці чи їх посли увійдуть у місто Франкфурт, вони повинні негайно на інший же день, зранку прослухати в присутності їх всіх в церкві святого апостола Варфоломія замовлену ними месу… І архієпископ Майнцський дасть їм форму присяги, і він з ними та вони або, у випадку їх відсутності, їх посли з ним принесуть на народній мові присягу… Нарешті, по принесенні князями-виборцями чи їх послами… присяги… нехай приступлять вони до обирання та ніяк вже названого міста Франкфурта не залишають, перш ніж більша частина їх не обере тимчасову голову миру чи християнського народу, тобто римського короля, який мусить стати імператором…

Після того, як в цьому ж місці вони чи більша по кількості частина їх обере, таке обрання повинне вважатися та розглядатися так, якби воно було всіма ними прийняте як єдине та узгоджене без якої-небудь незгоди. Та так, як те, про що нище пишеться, по давньому, встановленому та похвальному звичаю завжди до цих пір нерухомо було придержано, чому і ми постановляємо та предписуємо всією повнотою, яку нам надано імператорською владою, що той, хто вищевказаним способом буде обраний римським королем, в той же час по закінченні обрання, перед тим він в силу влади Священної імперії буде займатися якою-небудь іншою справою чи підприємствами, повинен всім разом та кожному окремо князям-виборцям, духовним та цивільним, які вважаються найближчими членами Священної імперії, негайно підтвердити та одобрити своїми грамотами та печатками всі їх привілеї, грамоти, права, вольності, жалування, старинні звичаї, а також почесні сани та все, що вони від імперії отримали і чим володіли до дня виборів, і все перераховане повторити їм ще раз, після того як буде імператор коронований короною. Таке підтвердження обраний сам зробить і повторить кожному князю-виборцю особисто, спочатку від свого королівського імені, а потім під імператорським титулом, і у всьому цьому буде забов ^, язаний всім цим князям-виборцям разом та кожному з них окремо не спричиняти ніяких перешкод, а навпаки, без злих намірів допомагати.

1. Ми постановляємо, нарешті, що у випадку, якщо три князі-виборці, які є присутніми на виборах, чи їх посли, за їх відсутністю, оберуть у римські королі четвертого серед них чи з їх середовища, тобто князя-виборця, який є присутнім або відсутнім, то голос цього обраного, якщо він буде присутнім, або його послів… повинен мати повну силу, збільшуючи число обираючих та створюючи більшість разом з голосами інших князів-виборців.

Глава ІІІ. Про міста, які зайняті архієпископами Трирським, Кельнським та Майнцським.

Щоб між поважними архієпископами Трирським, Кельнським та Майнцським, князями-виборцями Священної імперії припиненні були на вічні часи приводи до всіляких суперечок та підозр, які в майбутньому могли б виникнути у відносно першості чи рангу їх місць на імператорських та королівських зборах… можуть, в змозі і повинні сидіти так: (архієпископ) Трирський – прямо навпроти лиця імператора, Майнцський – в своєму архієпископстві та в своїх областях, і за межами своїх областей в межах канцлерства по Німеччині, за виключенням лише Кельнської області, а Кельнський – в своєму архієпископстві та в своїх областях по всій Італії та Галлії – по правий бік римського короля…

Глава ІV. Про князів-виборців загалом.

1. Поверх всього ми постановляємо: кожен раз, як від нині в подальшому відбудуться імператорські святкові збори… щоб по правому боці імператора чи римського короля, за архієпископом Майнцським чи Кельнським,а саме за тим з них, якому прийдеться на той час, в силу його привілеїв, сидіти з указаного правого боку від імператора, відповідно до того, в якій це буде місцевості та в якій з областей, - повинні займати місця: перше – король Богемії, як правитель, коронований та помазаний, а за ним друге – пфальцграф Рейнський; з лівого же боку, за тим з названих архієпископів, якому доведеться сидіти з лівого боку, перше місце зайняте герцогом Саксонським, а за ним друге – маркграф Браденбургський.

Глава ІХ. Про золоті та срібні та іншого виду рудники.