36067 (Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси), страница 3

Приватний білль був найчисленнішим типом закону. Пропозиція про таке міг внести будь-який виборець, що заручився підтримкою хоч би одного (свого) депутата. Він стосувався місцевих справ, що вимагають державного втручання. Приватний білль представлявся у вигляді петиції (і був як би продовженням цього права) і далі обговорювався в трьох по-особливому складених комітетах: постійному з 11 депутатів, комітеті відбору з 6 депутатів, проходження. Потім він вносився на розсуд Палати общин і голосувався, як правило, без детальних дебатів.

Публічний білль представляв, власне, в широкому сенсі закон. Його вносив уряд. Попереднє обговорення проводили спеціально створені депутатські комісії - як правило, по 5 депутатів. Кожен білль повинен був пройти три читання - різного значення і визначеності. Перше було формальним і не мало змістовного значення, тобто палата просто сповіщалася про проект. Друге було концепційним, і після нього відмічений проект (до 1849р, - переписаний на парламенті - !) прямував в комісію. Лише у третьому читанні власне затверджувався або відхилявся законопроект. Публічні біллі повинні були пройти розгляд обов'язково в кожній палаті парламенту протягом однієї сесії. Голосування в Палаті громад проводилося за принципом "Так" - "Ні", в Палаті лордів - "Згодні" - "Не згодні". Потім законопроект поступав через канцлера на твердження монархові.

З другої половини ХІХст. уряд почав надавати усе більш визначальну дію на законодавчу процедуру. З 1881р. увійшло до ужитку (у 1882р. закріплено в Регламенті) "правило спішності" згідно якому прем'єр-міністр бал в праві запропонувати Палаті громад обговорити білль поза встановленою черговістю в силу особливою державної ваги.

Депутати отримали право вимагати припинення дебатів (з 1887р.), і така резолюція обов'язково повинна була голосуватися. До цього хід дебатів ніяк не регламентувався, і їх тривалість балу довільної. Говорити депутати парламенту могли лише без яких-небудь записок. Тоді ж увійшло до практики правило "гільйотини": на обговорення законопроекту заздалегідь відводилося певний час, і якщо білль не був обговорений повністю, не обговорені частини ставилися на голосування без подальших дебатів.

Окрім законодавчої діяльності депутати парламенту мали повноваження запиту до уряду. З початку ХVІІІст. вони були формальні і зводилися до права ставити питання не підтримуючої властивості членові кабінету (тобто чи відома подія або явище уряду). З 1783р. воно було визнане офіційно. Проте за членами кабінету також було визнано право, відповідати або не відповідати на запити. Лише у 1869р. право парламентського запиту стало важливим конституційним звичаєм, і доля запиту була взаємозв'язана з довірою членам кабінету або всьому уряду.

Розвиток виборчого права ХVІІІ-ХІХ ст

Парламент конституційної монархії успадкував історичні принципи виборчого права, що склалися ще в період станової монархії. По суті, право посилати депутатів в Палату общин належало не громадянам, а їх корпораціям - територіальним (сільським), містам, університетам. Таке архаїчне виборче право приводило до значного нерівність навіть між тими категоріями громадян, яким це право взагалі було надане. Не така відповідність розглядувалася як важлива вада виборчої системи вже в ХVІІст. "Дотримання звичаю коли сенсу в нім вже нема… одна лише назва міста, від якого нічого не залишилося, окрім руїн, де майже немає жодних будов, окрім кошари, і немає жителів, окрім пастуха, а це місто посилають стільки ж представників у великі збори законодавців, як в ціле графство густонаселене і таке, що володіє великими багатствами" (Локк Д. Два трактату про правління. 2. З 157.)

В кінці ХVІІ на початку ХVІІ ст. виборче право як і раніше регулювалося законом 1414(!) р. Правом посилати представника в Палату общин розташовували вільні земельні тримачі (лицарі) з доходом не менше 40 шилінгів в рік (підтверджено в 1746р.) і що проживають в графстві до моменту обнародування указу про вибори. Аналогічні вимоги стосувалися і міських виборців. Але міста користувалися правом посилати депутатів лише у міру того, що подарувало ним статусу bоurg (містечка) від корони. Списки виборців складалися шерифами яким за можливі зловживання закон загрожував покаранням у вигляді штрафу і року тюремного висновку.

На підставі архаїчного виборчого права в Палату громад обиралися 558 депутатів, у тому числі 45 - від Шотландії (з 1801р. додалося ще 100 депутатів від Ірландії).

Значну частину складали представники міст (467 депутатів), потім від графств (186); 5 депутатів обирали університети Кембріджа і Оксфорда. . Проте на ділі най економічніше і соціально значиме в Британії до ХІХст. населення володіло нікчемним представництвом. Такі великі міста, як Бірмінгем, Манчестер, взагалі не посилали депутатів. Значну частину обирали жителі з тих. "містечок" яким по тих або інших причинах ці привілеї були надані ще в Середньовіччі. В кінці ХVІІІст. реальні 154 виборці посилали в Палату общин 307 депутатів. Для більшості і факт обрання був неочевидним: їх просто призначали за принципом особистої відданості, земельні магнати яким належали ці містечка на правах лендлордів (так, 84 магнати призначали до 150 депутатів; герцог Норфолк, що володів володіннями в різних графствах, таким чином, призначав 11 депутатів, інших герцогів - по 6-7). На пів анекдотична була ситуація з містечками Гатон і Олд Сарум, в кожному з яких один виборець посилав двох депутатів. Проте і такої простоти нерідко не вистачало для повного складу Палати: в кінці 18ст. нерідкі були газетні оголошення про запрошення стати депутатом за 2 тис. фунтів (вступ до Палати громад, окрім всього, вимагав сплати значного внеску - від 2 до 5 тисяч фунтів, до того ж депутати не отримували платні; це робило їх ще більш залежними від грошового мішка лендлордів або корпорацій).

Уряд оголосив про необхідність реформи виборчого права ще в 1782р. Проте лише через 50 років під тиском обставин і на користь ширших верств імущого населення королівства реформа була проведена⁵.

Виборча реформа 1832 року

Виборча реформа 1832р. відмовилася від представництва корпорацій і перейшла до територіального представництва населення; депутатські місця почали надаватися в зразковій залежності від кількості населення, проживаючих в містах. Спільна кількість місць в Палаті громад залишилася тією самою, але було зроблено перерозподіл: 56 з тих "гнилих містечок" були повністю позбавлені представництва, ще для 72 воно було скорочене або змінене. Деяким значним містам місця в Палаті громад були надані заново залежно від кількості жителів. Вводилися нові виборчі цензи: досягнення цивільного повноліття, сплата податку для бідних. Був приведений у відповідність з фінансовою діяльністю початковий майновий ценз: правом обирати володіли надалі власники землі або нерухомості в містах, що приносять дохід не менше 10 фунтів в рік (200 шилінгів). Вперше надавалося виборче право і тримачам землі копігольдерам (орендарем), але з вищим майновим цензом - в 50 фунтів. У результаті реформи кількість виборців зросла в півтора рази, але все одно значна частина підприємців, службовців, інтелігенції а також робочого класу (що став помітною соціальною силою країни після промислового перевороту) були позбавлені парламентського представництва і впливу на політику.

Радикальнішою стала виборча реформа 1862р. На її проведення значний вплив зробив рух чартиста 1830-1840рр., у програмах і хартіях якого важливе місце займала вимога загального чоловічого виборчого права. В ході реформи ще 38 містечок було позбавлено представництва і, навпаки, збільшені квоти для великих міст. У графствах вводилися виборчі округи, які користувалися правом на власну квоту депутатських місць. Був понижений майновий ценз до 5 фунтів для власників або орендарів землі, а також надано виборче право власникам або орендарям житлових будинків наймачам квартир певної майнової якості. Збереглися цензи осілості (мешкання протягом року) і необхідність сплати податку для бідних. Проте в цілому кількість виборців була збільшена. У соціальному відношенні право представництва отримали віднині не лише землевласники але і підприємці, заможні службовці, інтелігенція, робітники, міські торговці. По університетських округах виборче право представлялося таким, що мало вчені звання. У результаті виборчої реформи 1884р. було зроблено остаточне просування по шляху визнання загального чоловічого виборчого права. Право голосувати за депутатів було надане всім власникам землі або іншої нерухомості (з доходом від них не менше 10 фунтів) і практично всім квартиронаймачам (обмеження, що зберігаються, стосувалися можливостей службової підлеглості або використання офісів під житло). По реформі виборче право поширилося в рівній мірі і на жителів графств і міст.

Рівняння в правах населення міст і графств довершилося удосконаленнями виборчої системи в 1885р. Були сформовані виборчі округи з представництвом строго пропорційно чисельності населення: типовий округ - від 15 до 65 тис. жителів - посилав двох депутатів, великий - понад 65 тис. - три. Одночасно частково був обмежений принцип "подвійного голосування" (що існував раніше і вельми показовий): виборець, що володіє власністю в місті, не міг голосувати в графствах. Принцип зберігся лише для університетів.

Депутати, що перемогли на виборах, від округу визначалися тепер по мажоритарній системі: мандати діставалися кандидатом, що набрали відносну більшість голосів, хоч би ця більшість була далеко від більшості взагалі виборців і навіть від числа тих, що брали участь в голосуванні. У 1872р. у зв'язку із затвердженням принципу обов'язкової початкової освіти в країні склалася можливість для переходу до системи таємної подачі голосів (бюлетенями), що звичайно ж, більшою мірою відповідало ідеї вільної демократії. До цього голосування було відкритим і письмовим. Хоча вживання бюлетенів і закритість голосування одночасно відкривали дорогу великим фальсифікаціям, що прийшли на місце відкритого тиску на виборців.

Реформа парламенту істотно підняло авторитет його, народ в парламенті бачив владу, яка щось може вирішити. Хоча до ідеально парламенту було дуже далеко, але реформа ХVІІІст. істотно підвищила значущість парламенту в державі⁶.

Список використаної літератури

1. Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран.

2. Учебное пособие. Харьков: «Одиссей», 2000.

3. Графский В.Г. Всеобщая история государства и права. Москва: «Норма», 2000.

4. История государства и права зарубежных стран / Под ред. О.А. Жидкова и Н.А. Крашенинниковой. М.: Изд-во. Моск. ун-та. 1988. Ч.1. 1991. Ч.2, 1992.

5. История государства и права зарубежных стран / Под общей ред. проф. Жидкова О.А. и проф. Крашенинниковой Н.А. Москва, изд. М-НОРМА, 1997.

6. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Київ “Атіка”, 2001.

7. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Харків: “Право”, 2003.

8. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. Навч. посібник. Львів: “Світ”, 2001.

9. Тищик Б.Й. Держава і право Візантії. Текст лекцій. Львів, вид. юрид. ф-ту ЛНУ, 2003.

10.Тищик Б.Й. Історія держава і право Австрії та Австро-Угорщини (Х ст. – 1918 р.). Текст лекцій. Львів, вид. юрид. ф-ту ЛНУ, 2001.

11. Тищик Б.Й. Історія держава і право Середньовічної Польщі (Х ст. – 1795 р.). Навч. пос. Львів, вид. юрид. ф-ту ЛНУ, 2003.

12. Тищик Б.Й. Історія держави і права Сполучених Штатів Америки (ХУІІІ – 1918 рр.). Навч.посібник. – Львів, 2007.

13. Тищик Б.Й. Історія держави і права Франції (1789-1918 рр.): Навч.посібник. – Львів, 2008.

14. Черниловский З.М. История государства и права зарубежных стран. Москва 1996.

15. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. Київ: “Вища школа”, 1994.

1 Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран. Учебное пособие. Харьков: «Одиссей», 2000

2 История государства и права зарубежных стран / Под ред. О.А. Жидкова и Н.А. Крашенинниковой. М.: Изд-во. Моск. ун-та. 1988. Ч.1. 1991. Ч.2, 1992

3 История государства и права зарубежных стран / Под общей ред. проф. Жидкова О.А. и проф. Крашенинниковой Н.А. Москва, изд. М-НОРМА, 1997.

4 Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Київ “Атіка”, 2001

5 Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Харків: “Право”, 2003.

6 Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. Навч. посібник. Львів: “Світ”, 2001