35144 (Види державної служби та їх вдмінності), страница 3

Саме на найвищому рівні системи державного управління суспільством відбувається поєднання двох найважливіших засад: політичних, які залежать від механізмів суспільного визнання, і «суто» управлінських, обумовлених вимогами професіоналізму, стабільності і наступності. Тому слід погодитися з тезою про те, що абсолютне відокремлення політики від управління, особливо на верхніх щаблях управління, є неможливим. Водночас недопустимими є як надмірна політизація управління, котра приводить до лозунговості і втрати компетентності державної діяльності, що слід вважати однією з характерних рис тоталітарних режимів, так і його повна деполітизація, що може відірвати управлінську систему, державний апарат від потреб і сподівань населення.

Актуальним для вітчизняної науки є питання про доцільність віднесення до політичних державних службовців вищого ешелону — міністрів та деяких інших вищих посадових осіб. Відзначимо принагідне, що всі держави Європейського континенту, що стали на шлях демократії, США, Японія та інші розвинуті країни світу вже досить давно принципово вирішили для себе питання про необхідність виокремлення особливого різновиду державної служби — політичної служби і політичних державних службовців.

Іншими словами, цю проблему можна сформулювати таким чином: міністр є тільки виконавцем прийнятих політичних рішень чи повинен брати активну участь у їх розробці та прийнятті? Відзначимо насамперед, що у будь-якому разі міністрів слід кваліфікувати політичними державними службовцями як осіб, призначених за політичними мотивами. Конкретна постановка питання про те, кого слід вважати політичними державними службовцями, передбачає врахування низки факторів, серед яких не останнє значення мають традиції функціонування політичної системи в тій чи іншій країні. Однак об'єктивним науково обґрунтованим критерієм при цьому можуть стати особливості форми правління тієї чи іншої держави.

Так, парламентське правління обумовлює статус членів уряду як політичних службовців (політичних державних діячів), оскільки їх призначення проходить процедуру парламентського затвердження на підставі політичних вимог, і, крім того, їх діяльність підлягає безпосередньому парламентському і партійному контролю. У зв'язку з цим таку систему іноді називають «правлінням політичних партій», що здійснюється за допомогою формування парламентської більшості і членів правлячого кабінету, які обираються парламентом, і тому допускає поєднання депутатського мандата з міністерськими посадами. Такий підхід дозволяє провести чітке розмежування політичної державної служби і професійної державної служби чиновників. Яскравим прикладом країни, де таким чином організована державна служба, є Велика Британія.

З іншого боку, модель президентського правління дає підстави для кваліфікації міністрів насамперед як державних службовців, що є членами «команди президента», виконавцями його політичних рішень. За президентського правління міністри та інші керівники органів державної виконавчої влади виступають насамперед і в основному як управлінці та фахівці у своїх галузях. Однак і в США міністри вважаються політичними службовцями в тому сенсі, що вони призначаються за результатами виборів і йдуть з посад разом з обраним народом президентом.

Як компромісний може бути охарактеризовано статус членів уряду в умовах парламентсько-президентського правління. Вони стосовно до особливостей української державності, з одного боку, є членами команди президента, оскільки призначаються ним і їх призначення не вимагає парламентської згоди. З іншого ж боку подання членів Кабінету Міністрів до призначення Прем'єр-міністром, затвердження якого парламентом не може не враховувати політичних критеріїв, конституційне право парламенту на розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів і можливість прийняття щодо нього резолюції недовіри, ставить міністрів у залежність від політичних чинників і припускає їх характеристику не тільки як осіб, призначених з політичних мотивів, але і як державних діячів, хоча й меншою мірою, ніж в умовах парламентського правління.

Саме тому Закон «Про державну службу» лише згадує про особливості правового статусу Президента України, народних депутатів, Прем'єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України, тим самим допускаючи їх характеристику як державних службовців у найбільш загальному вигляді, але водночас виокремлює цих осіб із категорії професійних державних чиновників, відносить регулювання їх правового становища до відання Конституції і окремих законів. Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за замах на життя державних діячів, відносячи до них передусім Президента України, Голову та заступників Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра та членів Кабінету Міністрів України [2].

Самостійний конституційний статус органів прокуратури в Україні, їх функціональна самостійність дають підстави виділити службу в органах прокуратури як окремий різновид державної служби. Зокрема, згідно з нормами Конституції України прокуратура складає єдину систему органів. Організація органів прокуратури відповідно до чинного законодавства про прокуратуру передбачає особливий порядок призначення на посади прокурорських працівників, власну службову ієрархію, певний порядок проходження служби і службової кар'єри, класні чини, умови правового і соціального захисту.

Крім того, потрібно розглянути ще одну важливу класифікацію видів державної служби, засновану на необхідності розмежування, з одного боку; власне державних органів, а з іншого

їх апарату . Такий підхід дає можливість визначити правовий статус державних службовців, виходячи з конкретних функціональних напрямків діяльності органів, а також відповідні вимоги і кваліфікаційні характеристики посад на державній службі.

Подібне розмежування провадиться також у новітніх дослідженнях у межах предмета теорії держави і права.

При цьому призначення апарату державного органу вбачається в тому, щоб сприяти діяльності державного органу, надавати йому консультативну, технічну допомогу. Служба в апараті державних органів входить до предмета адміністративного права з точки зору широкого його розуміння, тому вона може бути кваліфікована як державна служба в її адміністративно-правовому сенсі чи, використовуючи термінологію В. Авер'янова, як адміністративна служба. Хоча і тут слід враховувати специфічний момент, який проявляється в тому, наприклад, що згідно з чинним законодавством щодо організації системи державної служби повноваження спеціально створеного органу управління державною службою Голова держслужби України повною мірою поширюються на апарат органів державної виконавчої влади і мають рекомендаційний характер для службовців апарату законодавчої і судової влади.

І, нарешті, слід підкреслити особливості ще одного виду державної служби — патронатної служби, що теж оплачується з державних коштів, але спрямована на безпосереднє забезпечення повноважень вищих, названих в Законі «Про державну службу» посадових осіб — Президента, Голови парламенту, Прем'єр-міністра, міністрів, глав обласних державних адміністрацій. Інститут патронатної служби був закріплений у Законі України «Про державну службу» за пропозицією члена робочої групи з розробки проекту цього Закону Ю. Битяка. На посадах патронатної служби відповідно до Закону «Про державну службу» знаходяться помічники, радники, консультанти, секретарі, прес-секретарі перелічених вище посадових осіб. Цих осіб відносять до групи не кар’єрних державних службовців, основна особливість правового становища яких полягає в тому, що відповідні посадові особи мають право самостійно підбирати і приймати на роботу таких службовців.

Власне на подібні, але більш схематичні критерії спирається російський федеральний закон від 5 липня 1995 р «Про основи державної служби Російської Федерації», який поділяє всі державні посади на: 1) установлені для безпосереднього виконання повноважень державних органів — категорія «А»; 2) установлені для безпосереднього забезпечення виконання повноважень осіб, які заміщають посади категорії «А» (категорія «Б»); 3) засновані державними органами для виконання діяльності щодо забезпечення їх повноважень — категорія «В».

Однак недоліком такої класифікації є те, що, наприклад, до першої групи належать як політичні державні посади (президент, депутати), так і посади, які за своїм характером не є політичними (судді, прокурори), і тому цим Законом допускаються різні підстави для заміщення посад одного виду. Тим часом усі посади категорії «А» відповідно до російського закону виводяться фактично із системи державної служби, що є необґрунтованим без відповідних застережень і акцентів.

Висновки

Таким чином можна зробити висновок, що питання видового поділу державної служби на сучасному етапі розвитку нашої держави перебуває в стані неостаточного визначення, а тому потребує більш детального опрацювання та науково-методологічного та правового обґрунтування.

Як один з варіантів вирішення цього питання можна було б запропонувати у Законі України «Про державну службу визначити, що державна служба поділяється на цивільну і мілітаризовану. Саме ці види єдиної державної служби мають відмінні одна від одної ознаки, якості, риси, властивості. Дотримуючись цього висновку, вкажемо також на необхідність у найближчому майбутньому розробити й прийняти відповідні нормативно-правові акти: Закон України «Про цивільну службу» і Закон України «Про мілітаризовану службу». Чинний Закон України «Про державну службу» у такому разі буде відігравати роль базового закону, в якому в загальному вигляді вирішуються найважливіші питання у сфері організації та проходження державної служби.

Література

1. Конституція України 1996 р. // Відомості Верховної Ради Україні. 1996. - № 30. Ст. 141.

2. Закон Україні «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради Україні. 1993. - № 52. - Ст. 490.

3. Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р. № 2862 -ХІІ

4. Закон України «Про статус народного депутата» від 22.03.2001 р. № 2328

5. Російський федеральний закон від 5 липня 1995 р «Про основи державної служби Російської Федерації».

6. Аверьянов В., Дубенко З. Закон «Про державну службу»: науково-практичний аналіз // Юридичний вісник. 1994. - № 4. - С.32-33

7. Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р.

8. Закон України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців і осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ».

9. Кодекс України про адміністративні правопорушення: науково- практичний коментар. - Х.: Одиссей, 2003.

10. Закон Україні «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. - № 4. Ст. 20.

11. Бахрах Д.Н. Адміністративне право. - К., 2003. - 273 с.

12. Бахрах Д.Н. Державна служба: Основні поняття, її складові, зміст, принципи // Держава і право. - 1996. - №12. - С. 7-13.

13. Колпаков В.К. Адміністративне право Україні. - ДО, 1999. - 733 с.

14. Старілов Ю.Н. Інститут державної служби: зміст і структура // Держави і право. 2006. - №5.

15. Оболенський О.Ю. Державна служба. – К.: КНЕУ, 2006.

16. Аверьянов В.Б. Державна служба. – К.: Ін-Юре, 2005.