31715 (Правові форми використання земель), страница 2

При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.

Стаття 121 ЗК встановлює норми безкоштовної приватизації громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної власності і поширюється не тільки на випадки приватизації раніше наданих їм у користування ділянок або тих, що перебувають у їхньому користуванні на інших законних підставах, але і на випадки безкоштовного надання у власність громадян даних ділянок у порядку відведення як за рахунок раніше не наданих земель державної і комунальної власності, так і за рахунок земель, у встановленому порядку вилучених в інших власників і користувачів.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель ї споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Таким чином, отримавши в установленому порядку землі, громадяни та юридичні особи можуть здійснювати їх використання в будь-якій формі, визначеній законом. Розглянемо загальні умови такого використання.

1.3 Загальні форми використання земель

Ст. 95 Земельного кодексу України передбачає, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Право постійного користування земельною ділянкою закріплене у ст.. 92 ЗК. В ній визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.

Однією із форм використання земель є передача земельної ділянки в оренду.

Ст.. 93 ЗК передбачає, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Новацією Земельного кодексу України 2001 року стало правове регулювання земельного сервітуту, що можна визначити, як окрему форму використання земель. Так, статтею 98 ЗК передбачено, що право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. При встановленні сервітуту мається на увазі можливість існування спільної межі, але ця умова не є вирішальною. Вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер.

Розглянемо особливості вказаних вище форм використання земель.

Розділ 2. Характеристика окремих форм використання земель в Україні

2.1. Право земельного сервітуту

Сьогодні до новацій чинного земельного законодавства необхідно віднести існування інституту так званих земельних сервітутів.

Вважається, що категорія сервітуту є класичною цивілістичною категорією, яка має давньоримське коріння. Вперше сервітутне право згадується на початку нашої ери в античних Законах XII таблиць, являючись, таким чином, одним з найдавніших правових інститутів. В найбільш широкому первісному значенні сервітут означає «повинність, обов’язок» — від латинського «servitus».

Ще з часів римського цивільного права сервітут був відомий як особливий вид права на чужі речі, як речове право користування чужою річчю в одному або декількох відношеннях. Наприклад, сервітут полягав у обов’язку надавати за допомогою своєї речі, нерухомості послугу іншим особам.¹⁰

Інститут земельного сервітуту був невід'ємною частиною законодавства, що діяло на території України до 1917 року, тобто до націоналізації землі, введення режиму права виключної державної власності на землю і скасування всіх інших видів прав на землю, включаючи і право земельного сервітуту. За сучасних умов відбувається відродження цього інституту після більш ніж 80-річної перерви у його розвитку, зумовленої тим, що він не визнавався системою радянського права.

Загальні положення про права на чужі речі в цілому та про сервітути зокрема містяться у книзі третій Цивільного кодексу України. Невичерпний перелік видів речових прав на чуже майно визначено в ст. 395 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).¹¹

Окремі види речових прав на чуже майно випливають з положень Господарського кодексу України (далі – ГК України).¹²

Виходячи з норм зазначених кодексів, можна виділити наступні види прав на чуже майно:

право володіння (ст. 397-400 ЦК України);

сервітут (ст. 401-406 ЦК України);

емфітевзис (ст. 407-412 ЦК України);

суперфіцій (ст. 413-417 ЦК України);

право господарського відання (ст. 136, 572 ГК України);

право оперативного управління (ст. 137 ГК України);

право оперативного використання майна (ст. 138 ГК України).

Відповідно до існуючої правової традиції сервітут розглядається як речове право на чужу річ, що забезпечує повне або часткове користування річчю і нерозривно пов'язане з певною земельною ділянкою (іншою нерухомою річчю) чи певною особою.

Таким чином, сервітут є одним з видів прав на чужі речі, який може бути визначений як право обмеженого користування чужими речами (майном), встановлене в інтересах певної особи.

Сервітут належить до таких прав, що підпорядковують річ уповноваженій за ними особі (сервітуарію) у певному напрямку і з певною метою.

Сервітут дозволяє суб'єкту сервітутною права (сервітуарію) користатися природними властивостями речі, щодо якої встановлений сервітут.¹³

Схожі визначення сервітуту наводиться і в іншій юридичній літературі.

Так, О.О.Погрібний, І.І.Каракаш визначають сервітут як однин з видів прав на чужі речі, який може бути визначений як право обмеженого користування ними (майном), встановлюване в інтересах певної особи.

Він належить до прав, що підпорядковують річ уповноваженій особі (сервітуарію) у певному напрямі і з певною метою.

Сервітут дозволяє сервітуарію користуватися природними властивостями речі, щодо якої він встановлений.¹⁴

В популярній юридичній енциклопедії сервітут визначений як обмежене речове право, яке забезпечує невласнику нерухомості, речі можливість користуватися цією чужою нерухомістю, річчю з певними обмеженнями, встановленими законом або договором.

В сучасному українському законодавстві право земельного сервітуту регулюється в основному Цивільним кодексом України та Земельним кодексом України, рядом роз’яснювальних листів.

В ч. 1 ст. 401 ЦК України міститься наступне формулювання: право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Відповідно до ч. 2 ст. 401 ЦК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Підрозділяти сервітути на земельні (предіальні) та особисті (персональні) у науці цивільного права прийнято ще згідно з римською правовою традицією.

Відмінності між земельними та особистими сервітутами визначаються не об'єктом сервітутного права, а виключно способом встановлення суб'єкта останнього, тобто тієї уповноваженої особи, якій належить право обмеженого користування чужою річчю. Адже сервітути встановлюються в інтересах певних осіб. Належність зазначеного права конкретній особі або підтверджується її найменуванням або пов'язується з наявністю у неї іншого права (зокрема права власності). Тому сервітут належить особі як такій (персональний сервітут) або особі як власнику (володільцю) певної нерухомості (предіальний сервітут).

Суб'єктом предіального сервітуту є власник (володілець) так званої пануючої земельної ділянки чи іншого нерухомого майна (пануючої речі) для користування якою (яким) і задоволення пов'язаних з цим потреб встановлюються обмеження у користуванні так званою слугуючою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном (слугуючою річчю). Наявність зазначеного сервітуту пов'язується з існуванням двох земельних ділянок, які за загальним правилом повинні бути сусідніми.

Суб'єктом персонального сервітуту є певна особа, задоволенню інтересів якої служить слугуюча річ. Права, що випливають з нього, належать лише цій особі і не можуть бути передані навіть її спадкоємцям.

Порівняно з особистим сервітутом у цивільному праві, для сервітуту за ЗК України характерним є обмежене коло предметів, щодо яких може бути встановлено сервітутне право: у ЗК України прямо передбачається можливість встановлення сервітуту винятково щодо земельної ділянки і не передбачається можливість встановлення сервітуту щодо іншого нерухомого майна. Втім в результаті встановлення такого сервітуту, як право прокладки й експлуатації лінійних комунікацій, може бути обмежена не тільки реалізація права власності на земельну ділянку, але й, у певних випадках, право власності на розташовані на цій ділянці будівлі, споруди.

Отже, основна відмінність двох вищезгаданих видів сервітутів полягає в самому характері правових відносин. Якщо у випадку з персональним сервітутом права закріплені особисто за сервітуарієм і припиняються після його смерті, то право предіального сервітуту закріплено за визначеним об’єктом, причому по відношенню до іншого об’єкта, а не к конкретної особи, і, відповідно, не залежить від власників певних об’єктів сервітуту.

Відповідно до ст. 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Звертає на себе увагу те, що в ст. 98, як і в ст. 99 та в назві глави 16 ЗК України вживається термін “право земельного сервітуту”. В ст. 401 ЦК України вживається ж термін “земельний сервітут”, який розкривається як право користування чужим майном (сервітут). З цього цілком логічно можна зробити висновок, що сервітут є правом. В юридичних словниках визначення сервітуту наводиться також через категорію "право".

Оскільки все-таки важко заперечити, що сервітут – це право, то визначення, дане в ст. 98 ЗК України зводиться до того, що право земельного сервітуту – це право на право.

Такий висновок дає підстави вважати, що термін “право земельного сервітуту” в тексті ЗК України має бути замінений терміном “земельний сервітут”, що узгодить його з формулюванням, даним в ЦК України. Крім того, якщо в назві глави 16 та в ст.ст. 98, 99 ЗК України вживається термін “право земельного сервітуту”, то вже в наступних статтях зазначеної глави (ст.ст. 100, 101, 102) вживається термін “земельний сервітут”, що ще раз підтверджує необхідність упорядкування термінології кодексу.

Право земельного сервітуту є титульним правом (пов'язане із легалізованими в законному порядку правами власності чи користування) і, відповідно, тривалим (довгостроковим чи безстроковим) і неподільним (в разі поділу ділянки сервітутне право зберігається).¹⁵