23339 (Сучасне районування України. Основні чинники та принципи розміщення підприємств теплової електроенергетики)

Зміст

Вступ

1. Сучасне районування України

2. Основні чинники та принципи розміщення підприємств теплової електроенергетики

3. Зовнішня торгівля: структура і тенденції розвитку в цілому та по окремих групах країн

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність першого питання даної роботи полягає в тому, що раціональній територіальній організації господарства в країні сприяє економічне районування. Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

Актуальність другого питання. Електроенергетика є базовою галуззю народногосподарського комплексу, а використання електроенергії – рушійною силою науково-технічного прогресу. Галузь впливає на територіальну організацію продуктивних сил. Достатня кількість електроенергії має комплексоформуюче значення і притягує до себе підприємства та виробництва, в яких частка енергетичних витрат у собівартості готової продукції значно більша, порівняно з традиційними галузями промисловості.

Актуальність третього питання полягає в тому, що важливим індикатором місця країни в світі є зовнішня функція держави. Необхідність активного інтегрування України в світове товариство визначає особливу важливість її розширення. Зовнішня функція – важлива категорія концепції суспільного розвитку будь-якої країни.

Основним задання даної роботи є розкрити сутність та методологію економічного районування; охарактеризувати економічні райони України, розглянути основні чинники та принципи розміщення підприємств теплової електроенергетики, дослідити зовнішню торгівлю: структуру і тенденції розвитку в цілому та по окремих групах країн.

В роботі використані матеріали таких авторів як Гусєв В., Темиргалієв Р., Дідківська Л.І., Головко Л.С., Качан Є.П., Стеценко Т.О. та інші.

2. Сучасне районування України

Економічний район - це територіальне цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

- спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);

- комплексність - у широкому розумінні - як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

- керованість, тобто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що вклалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.[4, c.452]

У найбільш узагальненому трактуванні районування – це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування – це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

При виділенні економічних районів враховують два основних принципи:

1. Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв.

2. Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни.

Україна складається із семи основних регіонів або їхніх груп: це групи регіонів Сходу, Півдня, Заходу, Центру, а також Крим, Донбас та місто Київ. Цей розподіл, звичайно, певною мірою умовний, але добре підходить до того, щоб виділити найбільш яскраві риси різноманітності різних частин нашої країни.

Регіони Центру (Центральне Придніпров’я, Поділля, Полісся, Чернігівщина) - це, якщо можна так сказати, "традиційна", "материнська", "мала" Україна з багатовіковим, переважно аграрним укладом, що не зазнав якісних змін навіть із спорудженням у кожному обласному центрі якогось великого заводу. Хоча технології індустріальної цивілізації залишили тут свій незгладимий слід - Чорнобиль.

Індустріальні регіони Сходу (Придніпровсько-Запорізький, Слобожанщина) мають кілька тримальних опор, тому що тут знаходиться кілька "індустріальних столиць" України - Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків. [4, c.456]

Індустріалізація Сходу розпочалася ще в минулому столітті (на початку століття саме за рахунок виробництв Сходу Україна, наприклад, виплавляла більше половини всього чавуну Російської імперії), а з перших років існування СРСР тут створювався потужний індустріальний комплекс, покликаний служити, насамперед, інтересам оборони.

Схід України з його характерною спеціалізацією - машинобудуванням, металургією, "оборонкою", науково-виробничим сектором - сформувався в такому вигляді в роки перших п’ятирічок, і тоді ж сюди для роботи на щойно створені гіганти індустріалізації почали приїжджати люди з усього Союзу.

За час після початку індустріалізації і зведення в регіоні загальносоюзних будов тут створилася багато в чому унікальна національна та етнічна структура.

Потужний індустріальний комплекс Сходу створювався у передвоєнні десятиріччя швидко й інтенсивно - з небувалим ентузіазмом і з жорстоким примусом, з величезним напруженням сил величезної країни.

Криза Сходу - це більше й небезпечніше, ніж криза будь-якого іншого регіону України.

Якщо нічого не змінювати, наприклад, у Центрі і на Заході, то нічого й не зміниться: буде поступово руйнуватися й виходити з ладу те, що було збудовано раніше. Але якщо нічого не змінювати в індустріальних регіонах, - змінитися може все, причому у формі катастрофи. Соціальний вибух величезної сили може змести все, що ще стоїть, - в тому числі і саму державу.

Запобігти розвитку подій за таким сценарієм - одне з найважливіших і насущних завдань. Необхідно розгорнути широкомасштабну й довготермінову загальнонаціональну програму реструктуризації індустрії, чітко визначити пріоритетні, конкурентоспроможні напрямки виробництва і поступово закрити застарілі та збиткові. Державі потрібно розробити програму залучення в галузь для її реструктуризації приватного капіталу. Для ривка в майбутнє тут є найбільш значущі ресурси: порівняно великі капітали і високий рівень освіченості населення.

Саме нинішній занепад вугільної галузі зробив рельєфнішим особливий регіональний статус Донбасу, який довгі десятиріччя органічно й природно входив до єдиної Донецько-Криворізької зони УРСР.

Донбас - надзвичайно густонаселений і "однопрофільний" регіон, у якому, як видно, не вдасться здійснити нове працевлаштування всіх бажаючих.

Регіони Півдня через історичні причини є одними з найбільш багатонаціональних регіонів країни. При цьому за соціально-демографічним складом населення і загальною економічною сутністю Південний регіон близький до регіонів Сходу, проте специфіка профільних виробництв Півдня (суднобудівельних, судноремонтних, портових та інших) визначається його розташуванням на морському узбережжі.

Регіон Крим - частина України, при цьому він населений представниками різних народів, причиною чого є його унікальна історія. Крим - це єдиний український регіон, який одержав конституційне закріплення свого особливого статусу. Крим - автономна республіка, що має такі атрибути, як представницький орган (Верховна Рада) і уряд. Крим дійсно є і особливим, і дуже складним елементом політичної карти нашої країни. Причому складність Криму як явища відображено у самій структурі півострова. По-перше, Севастополь - тимчасова база російського Чорноморського флоту, місце поселення російських військових пенсіонерів, місто із цілком специфічною структурою зайнятості населення. По-друге, Південний берег - єдина в Україні справжня приморська курортна зона із специфічними господарськими механізмами, структурою зайнятості, потужними міграціями залежно від сезону. По-третє, Степова зона - переважно аграрна і україномовна, яка тяжіє до традиційного укладу, характерного для сільських районів Центру і Півдня.

Західна Україна включає в себе прикордонні регіони, які традиційно відчувають зовнішній культурно-політичний вплив і значно пізніше увійшли до складу України ззовні. За винятком Волині, територія Західної України ніколи не перебувала у складі Російської імперії і традиційно була включена в європейські політичні зв’язки. Західні регіони повинні бути привабливими не тільки для зарубіжних туристів, але й, природно, для зарубіжних інвесторів.

І, нарешті, місто Київ, яке можна виділити як окремий регіон, оскільки його значення та потенціал роблять його самоцінною, рівноправною та порівнянною з будь-яким регіоном складовою частиною країни. Київ - це столичний регіон, де зосереджено владні та адміністративні інститути, культурний, науковий, духовний центр країни. [6, c.87]

Отже, регіони помітно відрізняються один від одного. Перебуваючі в системній кризі і застарілі виробництва регіонів Сходу, Донбасу, Центру і Півдня потребують докорінної реструктуризації та перепрофілювання їх на випуск сучасної конкурентоспроможної продукції: адже зрозуміло, що вже не варто випускати стільки продукції нинішнього асортименту наших металургії, машинобудування, хімічної промисловості - в основному це вже продукція вчорашнього дня. Але із сьогоднішніми фінансовими і технологічними можливостями України така реструктуризація дуже проблематична. Таким чином, завдання держави тут полягає, крім мобілізації внутрішніх ресурсів, і в організації та проведенні міжнародних тендерів на інвестування у ці галузі, у створенні сприятливих умов і правових гарантій для припливу приватного капіталу.

1. Основні чинники та принципи розміщення підприємств теплової електроенергетики

Електроенергетика – капіталомістка складова частина паливно-енергетичного комплексу будь-якої країни, його базова галузь. Їй належить провідна роль у розвитку науково-технічного прогресу. У багатьох країнах світу її розвиток фінансується за рахунок державних коштів. У низці країн основна частина електроенергетичних потужностей належить державі (Франція, Великобританія, Італія тощо), у США та Японії – приватним компаніям, а в інших – змішаним компаніям з більшим або меншим контролем держави (ФРН, Іспанія). [2, c.17]

Розміщення електроенергетики залежить від двох факторів: наявності паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії.

Усі електростанції за енергетичними ресурсами поділяються на 4 види: 

– теплові електростанції (працюють на твердому, рідкому і газоподібному паливі);

• гідравлічні (використовують гідроресурси);

• атомні (як паливо використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи);

• електростанції, використовують нетрадиційні джерела енергії (вітер, сонце).

За обсягом виробництва електроенергії перше місце у світі належить США; 75% світового виробітку електроенергії припадає на США, Росію, Японію, Китай, Канаду, Німеччину, Францію, Великобританію, Бразилію та Італію.

Електроенергія виробляється здебільшого за рахунок невідновлюваних джерел – вугілля, нафти, природного газу тощо. Єдиним відновлюваним джерелом енергії є гідроенергетика. Потенційні запаси гідроресурсів на Землі визначаються на 3750 млн кВт. Щоправда, економічний гідропотенціал планети використовується лише на 17%. Особливо великі гідроенергетичні ресурси зосереджені у Південній Америці, Південно-Східній Азії, Африці, хоча освоєні вони недостатньо. У Західній Європі гідроресурси використовуються на 80%. Загальна встановлена потужність гідроелектростанцій світу становить 300 тис. МВт, а щороку виробляється електроенергії – 11550 млрд кВтЧгод.

Провідна роль в електроенергетиці належить теплоелектростанціям – ДРЕС і ТЕС1. Вони виробляють понад 60% усієї електричної енергії.

Теплоенергетика — галузь теплотехніки, що займається перетворенням теплоти в інші види енергії, головним чином у механічну й електричну. Для генерування механічної енергії за рахунок теплоти використовують теплосилові установки; отримана в цих установках механічна енергія використовується для приведення вдію робочих машин (металообробних верстатів, автомобілів, конвеєрів і т.д.) чи електромеханічних генераторів, за допомогою яких виробляється електроенергія. Установки, у яких перетворення теплоти в електроенергію здійснюється без електромеханічних генераторів, називаються установками прямого перетворення енергії. До них відносять магнітогідродинамічні генератори, термоелектричні генератори, термоемісійні перетворювачі енергії.

Перевагою ТЕС є відносно вільне розміщення, вдвічі дешевша вартість капіталовкладень порівняно з гідроелектростанціями. Найбільша кількість великих теплових ДРЕС у Донбасі: Вуглегірська, Старобешівська, Курахівська, Слов’янська (Донецька обл.) та інші. Найбільшими ДРЕС також є Криворізька-2, Придніпровська (Дніпропетровська обл.), Зміївська (Харківська обл.), Бурштинська (Івано-Франківська обл.), Запорізька (Запорізька обл.), Ладижинська (Вінницька обл.), Трипільска (Київська обл.), Добротвірська (Львівська обл.) та інші.