116105 (Використання українознавства та етнопедагогіки як основи національного виховання і навчання управлінських кадрів нової генерації), страница 2

Оскільки українознавство є системою інтеґративних знань про Україну та українство як цілісність, то відповідні концентри цієї системи виступають як домінанти, за якими інтегруються знання відповідних кафедр ДонДУУ, а саме

“Україна-мова” та “Україна-ментальність, доля” – кафедра українознавства;

“Україна-матеріальна та духовна культура” – кафедри менеджменту у виробничій та невиробничій сферах, кафедра економіки;

“Україна в міжнародних відносинах” – кафедра менеджменту зовнішньоекономічної діяльності;

“Україна-держава, суспільство” – кафедри загального і адміністративного менеджменту та кафедра права;

“Україна-національна свідомість” та “Україна-етнос, нація” – кафедра соціально-гуманітарних дисциплін;

“Україна-природа, екологія” – кафедра менеджменту природоохоронної діяльності.

Основні етапи роботи кафедр за вказаними концентрами:

1. насичення існуючих програм українознавчими матеріалами російською мовою;

2. перехід на викладання українознавчих тем українською мовою;

3. збільшення кількості відповідних тем;

4. перехід на викладання усього курсу українською мовою (тобто поступове створення інтеґративних українознавчих курсів на матеріалі спеціальних дисциплін як дидактичний аспект українознавства).

Кафедра українознавства ДонДУУ виступає як окремий сегмент українознавчої діяльності (кафедральний рівень) і як координаційний центр такої діяльності у навчальний та позанавчальний час (загальновузівський рівень).

На кафедральному рівні усі навчальні дисципліни (“Українська мова професійного спілкування”, “Історія України”, “Культурологія”, “Документування”, “Українське наукове мовлення”, “Українське ділове мовлення”, “Майстерність публічного виступу” тощо) викладаються тільки державною мовою, навчальний матеріал групується за принципом пріоритетності української складової в усіх сферах, заняття передбачають активну самостійну роботу студентів.

На загальноакадемічному рівні надається методична допомога для представників усіх кафедр, які здійснюють українознавчу діяльність, створюються спільні навчально-методичні розробки, провадяться позааудиторні заходи. Тільки за останній рік за активної участі кафедри українознавства і створеного у ДонДУУ центру естетичного виховання із залученням представників Донецької державної філармонії та Донецького державного академічного театру опери та балету відбулися: – тематичний урок “Рідна мова – безцінна й невичерпна духовна скарбниця народу” та випуск радіогазети, присвячений Дню рідної мови (лютий); – щорічні літературні читання “Життєвий та творчий геній Шевченка” (березень); – музичний вечір спільно зі студентами та професорами Донецької державної музичної академії “Українські народні мелодії – надбання світової культури” (квітень); – щорічний міжфакультетський фестиваль української культури (травень); – фестиваль “Зелені свята” (конкурс віночків, конкурс на краще виконання української пісні, стенди аматорських витворів – вишиванки, аплікації, мозаїка – червень); – виступ студентів Донецької державної музичної академії “Духовність наших предків” (листопад); – художня виставка “Барви Донеччини” (твори прикладного мистецтва – листопад); – різдвяні виступи членів клубу “Україна і світ” (січень 2005 року).

У своїй діяльності на обох рівнях кафедра українознавства намагається максимально використовувати базові поняття етнопедагогіки [8] з урахуванням регіональних особливостей функціонування української мови, а також вікових, психологічних, загальноосвітніх особливостей контингенту учнів.

На наш погляд, в умовах Донецького регіону найбільш актуальними є такі компоненти української етнопедагогіки, як родинознавство, етнодидактика і педагогіка добросусідства.

Серед провідних засобів втілення етнодидактики нашу увагу привернули насамперед родинний і громадський побут, природа, звичаєве право, національний спосіб життя.

Основні принципи методики викладання української мови в наших умовах трансформуються у загальні принципи використання мови в якості окремої навчальної дисципліни (кафедральний рівень) і в якості мови навчання в цілому (загальновузівський рівень). До таких принципів слід віднести

принцип народності – репрезентація української мови у вигляді фольклорних елементів (прислів’я, приказки) і творів красного письменства на обох рівнях;

принцип історизму – повідомлення про історичні процеси у розвитку мови, історії України, української культури, ораторського мистецтва, діловодства та документування (кафедральний рівень), повідомлення про історичні явища та українські персоналії у відповідній сфері (загальновузівський рівень);

принцип етнічної соціалізації – становлення і розвиток особистості як суспільно-національного індивіда (реалізується на протязі усього часу навчання на загальновузівському рівні);

принцип європеїзму – репрезентація української мови, культури, менталітету як явищ європейської культури (реалізується на протязі усього часу навчання на загальновузівському рівні);

принцип культуровідповідності – неухильне забезпечення високої грамотності й культури усного та писемного мовлення (кафедральний рівень), загальної культури та освіченості (загальновузівський рівень);

принцип урахування регіонального, місцевого, домашнього (родинного) мовного середовища – використання індивідуальних завдань для кожного студента залежно від його особистісних рис в поєднанні з найбільш ефективними груповими формами навчання (кафедральний рівень);

принцип виховного навчання – забезпечення духовно-морального, національно-патріотичного, трудового, інтелектуального виховання через відповідний відбір і презентацію навчального матеріалу (традиції і норми християнської моралі, козацький кодекс честі, заповіді українських націоналістів тощо) на обох рівнях.

Таким чином, визначальна особливість реалізованого ДонДУУ українознавчого етнопедагогічного підходу до навчання – перехід до інтеґративних знань і цілісного сприйняття особистості. Розгляд усіх проблем навчання і виховання як цілісного явища розкріпачує мислення суб’єктів педагогічного впливу, забезпечує умови для користування власним розумом, для розвитку самосвідомості і самовдосконалення.

Однобічний техногенний розвиток сучасної цивілізації не виправдав себе, стався великий розрив між сучасними досконалими інженерними технологіями і моральними цінностями. Внаслідок цього зросла соціальна напруга в суспільствах, де пріоритетними є не розвиток і вдосконалення людської особистості, а матеріальне накопичення і культ неконтрольованого споживацького інстинкту. Поширюються псевдокультура, псевдолітература, псевдомистецтво. За законами ринку все ставиться під сумнів: сенс буття, принциповість, правда, мораль, природний потяг і біологічні функції індивіда, традиції, звичаї.

Саме тому у нинішній період докорінної переорієнтації цінностей насамперед від вихователів та викладачів слід очікувати реалізації українознавчого інтеґративного підходу у вирішенні проблеми консолідації української нації.

Для досягнення мети сучасного українознавства треба обов’язково мати уявлення про особливості його сприйняття різними членами суспільства. За типологією С.Грабовського [9], існують сформовані ще в XIX ст.

• “гоголівський” тип (побутово-політичне малоросійство)

• просвітянсько-культурницький тип П.Куліша та М.Старицького (аполітичне обстоювання культурної автономії)

• божественно-особистісний тип П.Юркевича (космополітична причетність людини до Бога)

• політичні типи (“федералістський” М.Костомарова, “франківський”, радикальний).

Згадані типи з певними модифікаціями чинні і сьогодні. Але найбільш небезпечний для розбудови української держави тип демонстративних українофобів з боку деяких автохтонних українців та певної кількості колишнього управлінського апарату і прибулої в Україну інтелігенції, яка проводила русифікаторську політику.

Антиукраїнство автохтонних українців виявляється у відмові від власних етнічних ознак (зміна прізвища, мови спілкування в сім’ї, норм побуту, загальнокультурних орієнтацій тощо), у дієвому запереченні та “викоріненні” усього українського із соціально-культурного життя.

Для цього соціального типу мрією стає не українська національна ідея, а свобода від України, втеча від свого архетипного підґрунтя. Проте архетипний код подолати неможливо, тому неадекватність з минулим свого роду, своїм генетичним майбутнім і нові імпульси підсвідомості провокують істерично-гіперактивну боротьбу під гаслами боротьби за “владу рад”, “велику Росію”, “автономну республіку” тощо.

За таких умов українознавство – “спасенний погляд на самого себе” (П.Куліш). Саме інтеґративне, толерантне, демократичне українознавство новітнього періоду має бути покладене в основу освіти нового тисячоліття в Україні.

Перетворення в економіці, які відбуваються в нашій країні, передбачають також зміни в економічному мисленні.

Тип економічного мислення є однією з найважливіших характеристик суб’єктів виробничих відносин, господарських зв’язків і являє собою процес пізнання людиною, соціальною групою, усім суспільством економічної дійсності, сталих економічних відносин, усвідомлення свого місця в них, засвоєння норм раціонального господарювання і поведінки, прогнозування господарських подій, створення відповідних образів доцільної діяльності. Економічне мислення визначається економічними відносинами, економічною дійсністю суспільства. Один тип економічного мислення формується в умовах централізовано керованої, регламентованої економіки, принципово інший – у ринкових умовах.

Визначається тип економічного мислення і національними традиціями, особливостями менталітету, «духу господарства». Методологічною основою такого підходу є визначення М.Вебера про обумовленість становлення капіталізму, ринкового мислення так званим «духом капіталізму».

Відбиття, усвідомлення економічним мисленням економічної дійсності здійснюється через пізнання, отримання і засвоєння знань. Тип економічного мислення, в свою чергу, визначає і характер економічної свідомості: знання, які є продуктом того чи іншого типа економічного мислення, стають елементом суспільної свідомості і психології і в цій якості формують думки, позиції, ціннісні орієнтації, мотиви, визначають зміст і характер переконань, звичок, установок, існуючих у людей в економічній діяльності.

Економічне мислення безпосередньо і через засвоєння знань, через економічну психологію формує економічну поведінку. Тип такого мислення – частина економічної культури суспільства, яка є способом організації, розвитку економічної діяльності, тобто воно взаємодіє з економічними відносинами, свідомістю, психологією, поведінкою. Таким чином, осмислення економічних відносин і діяльності людини створює підставу для усвідомленої участі людини, соціальної групи, суспільства в особі держави в економічному процесі, прийнятті господарських відносин.

Економічне мислення у нашій країні визначається його приналежністю як до західного, так і до східного типів цивілізацій і відповідно економічного мислення.

Український степ справив відчутний вплив і на витворення відмінностей між вдачею українського населення. Небезпечні степові рівнини завжди вабили амбітнішу, більш схильну до самовияву частину населення (здобувачів, січовиків, запорожців). Безпечніші, більш захищені регіони Волині та Галичини залишилися осередком слухняніших, дисциплінованіших, менш схильних до ризику людей. Відмінності в духовності, психіці населення різних географічних регіонів стали підставою поділу українців на східних та західних. Для західних українців превалюючими є емоційно-вольові чинники (почуттєвість, стихійність, динамізм, амбітність), а для східних – раціональні (реалізм, діловитість, дисциплінованість тощо).

Географічні умови України, її урожайна та щедра земля не спонукали до активності і спричинилися до формування неквапливої, споглядальної вдачі українця. Водночас це сприяло формуванню індивідуалістичної постави та нехоті до підпорядкування. Життя в екстремальних умовах незахищеного степового простору стимулювало вольовий максималізм і агресивність як інстинктивний засіб до збереження своєї національної ідентичності. Водночас таке життя позначилося на формуванні соціальної структури українського народу. Нехтування матеріальними інтересами перед перманентною загрозою унеможливлювало появу власного купецького стану, гальмувало соціальну диференціацію суспільства. Родюча земля, не вимагаючи надмірних фізичних зусиль для здобуття засобів до існування, спричинилася до слабкої соціальної активності і характерної непідприємливості. Це виявилося у відомій погорді українців до крамарювання. До нівеляції суспільних верств та соціальної однорідності українців призвів і занепад міст та міських ремесел, спричинений зовнішніми агресіями та внутрішнім розбратом [10].

В умовах централізовано – керованої системи разом з такими рисами, як ентузіазм, віра в світле майбутнє, усвідомлення соціальної захищеності, взаємодопомога, колективізм з’явилися і потяг до зрівнялівки, утриманство, інертність та апатія, впевненість у тому, що мінімум благ буде отриманий працівником у будь-якому випадку.

Характерними рисами типового вітчизняного працівника (керівника, спеціаліста, робітника) в середині 90-х років XX ст. було визнано безвідповідальність; відсутність намагання цінити або економити робочий час (що обумовило і слабкість виконавчої дисципліни); зневажливе ставлення до виконання інструкцій, стандартів, правил; неповага до діяльності інших працівників, намагання керуватися власними інтересами та ігнорувати чужі; несамостійність; безініціативність на робочому місці; нехлюйське ставлення до оточуючого середовища; намагання завжди працювати колективно, а не індивідуально [11].

На нашу думку, безперспективно перероблювати, «ламати» менталітет, економічне мислення українців. Звичайно, треба і потрібно розвивати риси ринкового економічного мислення, які завжди були притаманні українцям, привносити нові, використовуючи позитивні особливості існуючого державного економічного мислення. Мабуть, доречно згадати при цьому досвід Японії, Китаю, країн Південно – Східної Азії, де успіх соціально – економічних перетворень був досягнутий в результаті сполучення сучасних ринкових методів і економічного мислення з національними традиціями.

Економічне мислення є обов’язковим елементом економічної свідомості і економічної культури й пов’язане з соціально-психічними якостями людини (ощадливість, підприємливість, діловитість тощо). За умови органічного злиття економічної освіти й виховання економічне мислення і свідомість переходять у відповідні соціально-психічні якості вихованця, в практичні навички економічної діяльності.

Без сумніву, відтворення послідовної системи економічного навчання та виховання у нашій країні, формування сучасного соціально – орієнтованого ринкового економічного мислення сприятимуть подоланню кризових явищ, установленню цивілізованої ринкової економіки.

У постсоціалістичні часи модернізація принципів управління в Україні досягла незначних успіхів. У 2002 р. кількість українських підприємств становила приблизно 3 млн., з яких 11 тис. великі (понад 250 працівників) і 33 тис. середні (50-250 працівників). Отже, 2 млн. 650 тис. підприємств – це самозайняті особи, які виробляють і (або) розповсюджують чи продають продукцію. Спираючись на ці дані та об’єктивні закономірності розвитку менеджменту, потребу в менеджерах для сучасного розвитку можна оцінити приблизно в 1 млн осіб.

Переважна більшість українських компаній не здійснює довгострокового планування своєї діяльності, а 83% підприємств навіть на ставлять перед собою такого завдання. Українські керівники з великими труднощами імпортують нові технологічні прийоми. Державний і приватний менеджмент не має важелів для регулярного залучення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу для постійного надходження конструктивних ідей. Водночас слід зазначити, що інтелектуальній еліті України сьогодні бракує необхідної мотивації застосування наявних знань і професійних навичок у своїй державі, а відтак вона прагне реалізувати їх за кордоном. Вітчизняні менеджери зверхньо дивляться на робітників, умови їхньої праці та можливості кар’єри, тобто на ті фактори, що здебільшого і просувають бізнес. Сучасна вища ланка керівників здебільшого не має управлінської підготовки. Вони не вивчали стратегічний або фінансовий менеджмент, маркетинг. За базовою вищою освітою нинішні керівники не корелюють зі своїми посадами і здобутою раніше підготовкою в соціально-гуманітарній сфері. Так, серед керівних кадрів державної служби декілька відсотків юристів, близько 15% економістів і дуже багато керівників-інженерів, тобто фахівців технічних, а не суспільних систем.