74252 (Рецепція духовного світу героїв античних міфів у поезії Володимира Базилевського)

УДК 821.161.2-1.09:929 Базилевський

Сергій Литвиненко (Переяслав-Хмельницький)

Рецепція духовного світу героїв античних міфів у поезії Володимира Базилевського

A reception of the spiritual world of heroes of ancient myths is in poetry of Vоlоdymyr Bazylevs’kyj

Анотація

У цій статті зроблено спробу презентувати рецепцію духовного світу героїв античних міфів у поезії сучасного українського письменника Володимира Базилевського. Шляхом аналізу його віршів досягнуто висновкових положень щодо авторських уявлень про міфологічне сприйняття світу у добу Античності.

Summary

An attempt to present the reception of the spiritual world of heroes of ancient myths in the poetry of the modern Ukrainian writer Vоlоdуmуr Bazylevs'kyj is done in this article. By the analysis of his poems, conclusions positions are attained in relation to the author pictures of mythological perception of the world in time of Antiquity

Доба Античності стала етапною ланкою в еволюції людства і є колискою європейської культури. Зародження філософської думки, різносторонній розвиток літературних жанрів, як по суті й вироблення власне генологічного підходу до вивчення літератури (Аристотель), міфологізація сфер життя – одна з ланок того підґрунтя, на якому створена парадигма культурницьких традицій сучасності.

Антична міфологія впродовж уже багатьох віків залишається джерелом творчих пошуків діячів різних видів мистецтва. Серед них імена Данте Аліг’єрі, Х. Босха, М. Нітхардта, П. Брейгеля, М. Сервантеса, В. Шекспіра, І. Котляревського, Ф. Достоєвського, Дж. Джойса, Г. Гауптмана, Р.М. Рільке та багатьох інших.

Володимир Базилевський, сучасний український поет та літературознавець, у своїй творчості художньо осмислює як діяльність митців стародавніх Греції та Риму («Марціал», «Епікур», «Сторінка з Софокла», «Листування Гая Валерія Катулла Веронського (1-3)» тощо), так і античні міфи («Ліру розбив Орфей…», «Урвалася нить Аріадни», «Скринька Пандори», «Нить Аріадни» та інші). Окреме місце в його доробку відведено циклу віршів, який носить назву «Варіації на теми міфів Еллади» (книга «Світлом єдиним», 1983). Як і більшість митців, осягаючи духовні та ідеологічні засади вірувань давніх еллінів, поет прагне вивести моральні максими, які екстраполює в сучасність. При цьому автор не відхиляється від сюжетів міфів, але робить їх художньо-філософський аналіз.

Саме звернення поета до теми міфів Давньої Греції є певною мірою традиційним у тому сенсі, що осягнення інших, особливо давніших, культур є природне підсвідоме бажання творчої натури. Наприклад, літературознавець А. Козлов припускає, що «українство, оцінюючи власні здобутки, шукає еталони в чужинців» [Козлов 2005: 125]. Дослідник вбачає у подібних «пошуках» прагнення відшукати дохристиянські культурні пам’ятки українського народу, а осягнення самобутнього характеру літератури науковець припускає через вивчення «звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів і свят народу на всіх рівнях його свідомості й у всі попередні періоди життя» [Козлов 2005: 129]. Тобто запозичення інонаціональних образів і мотивів – це і прагнення до осягнення найдавнішого духовного досвіду людства, і культурний рівень постаті митця.

Доречно згадати і теорію «спадковості» культур (Платон, Вольтер, О. Блаватська), згідно з якою Давній Єгипет застосовував досвід Атлантів [Блаватская 1994: 68.], а культурні надбання єгиптян використовували іудеї (Мойсей) та елліни. Древні римляни ж, попри своє зверхнє ставлення до греків, узяли їхню міфологію за основу своєї.

В. Базилевський має свій погляд на питання інонаціональних культурних запозичень. Так, у статті «З чужого голосу», він опонує одному з критиків, який стверджує, що «місце античності мав би зайняти фольклор, як природний образ душі народу» [Базилевський 2005: 450]. Автор у зверненні до давніх культур вбачає необхідну умову розвитку мистецтва. Для прикладу ж наводить творчість Мікеланджело, який, на його думку, не явив би світові своїх шедеврів «без обізнаності з пластикою грецьких майстрів» [Базилевський 2005: 450]. Поет і критик слушно застерігає від національної обмеженості, як і від сліпого наслідування постмодерних мотивів (рис) у літературі. Це два шляхи, які суперечать нормальному розвитку національної культури. Тому протягом уже кількох століть актуальними залишаються слова класика «І чужому научайтесь й свого не цурайтесь» [Шевченко 2006: 146]. Можна згадати і вислів відомого вченого-фізика Альберта Ейнштейна, який зауважив, що все, чого він домігся, він досягнув тільки завдяки тому, що стояв на плечах титанів.

Детальніше зупинимося на поезіях «Тантал», «Орфей», «Ніоба» з циклу «Варіації на теми міфів Еллади».

Тематична лінія вірша «Ніоба» відповідає античній міфічній, але ідейно твір спроектовано на минуле, сучасність, вічне. Такий триєдиний часопростір є художньою своєрідністю творчості В. Базилевського. Настрій вірша – душевні материнські страждання. Рядки поезії: «Ніжність її материнська – хіба вона не пройма?/ Найменша ще диха донька, дитина її, кровина./ Отямся, Ніобо, чуєш?/ Ніоба немов німа» [Базилевський 2004: 88] – кульмінаційний експресивний момент твору, після якого поет робить різку зміну акцентів – з Ніоби, трагічної героїні античного міфу, на «Ніобу» – скорботну матір, що «в куфайці плаче» [Базилевський 2004: 88]. Автор малює непроминальний світовий характер материнського болю від втрати своїх дітей. А «куфайка» та «степ у вирвах снарядів» [Базилевський 2004: 88] додає національного колориту цьому гіркому образу. Кількість дітей, які стали предметом гордощів Ніоби-матері, різна згідно з різними джерелами. Автор відштовхується від версії, що побутує, «починаючи з діяльності афінських трагіків» [Міфи-2 1994: 223], вона мала сім синів та сім дочок. Можливо, це й збіг, але припустимо, що образ Ніоби-багатодітної матері вжитий автором не випадково. Українська сім’я першої половини ХХ століття найчастіше й складалася з матері та діток. Багато чоловіків було розкуркулено, репресовано, вбито на війнах тощо. Таким чином, репрезентуючи міфічний образ Ніоби, автор торкається української національної трагедії.

Композиція вірша показує як автор осмислює міф на мікрорівні. Художньо передані автором душевні страждання жінки-матері, яка втратила своїх дітей, не залишають байдужим, змушують співпереживати.

Вірш складається з чотирьох некласичних катренів та однієї п’ятирядкової строфи. Два перші рядки чотиривіршів – рецептивний авторський опис, а два наступні – роздуми про душевний стан героїні. Поет розгортає ідейно-тематичну лінію твору в двох напрямах. Беручи за основу міфічну легенду, він зображує горе української родини, спричинене воєнним лихоліттям. Відтак образ Ніоби набуває більш символічного, а не конкретного значення.

Схожі мотиви спостерігаємо у вірші «Скринька Пандори» (книга «Колодязь», 1988), де автор через сюжет античного міфу веде філософські роздуми про людські недосконалості та страждання. Можна припустити проекцію на український народ, адже слова «шлях заступи і ядерний меч відверни» [Базилевський 2004: 194], зважаючи на рік виходу збірки, де поміщено цей твір, підштовхує до роздумів про актуальну на той час тему Чорнобильської трагедії. Автор закликає свого ліричного героя Епіметея (античний міфічний персонаж): «не випусти … всесвітньої злоби …, іди на Олімп, віддай оту скриньку богам» [Базилевський 2004: 194]. Через змалювання чуттєвих та зорових образів автор показує перші кроки людства до саморуйнації, поет прагне застерегти людину, як найдосконалішу із земних Божих живих творінь: «ще ближні щасливі, не знають про муки і горе,/ метал не ширяє, чарує й возносить блакить» [Базилевський 2004: 194].

В обох творах остання строфа виступає авторським узагальненням роздумів, висловлених в попередніх. Якщо на початку вірша домінують конкретні епізодичні деталі, то останні рядки виступають як загальна максима, яка крім національних рис має і вселюдський філософський підтекст. Проблеми людства, такі як самотність старіючої матері, антропологічна саморуйнація, спонукають поета до пошуку виходу з кризи. Якщо у вірші «Ніоба», героїня позбавлена змоги протистояти вищій волі, то у поезії «Скринька Пандори» автор закликає героя до духовного протистояння волі богів, якими й підіслана до нього «прекрасна й підступна Пандора» [Базилевський 2004: 194]. Отже, доходимо висновку, що в авторській концепції, людство може уникнути душевних страждань шляхом духовного протистояння спокусам, пристрастям, злу.

На прикладі цих поезій можна певною мірою простежити власне бачення автором міфічного світосприйняття давніх греків. Поету, швидше за все, імпонують християнські духовні принципи на противагу античним, дохристиянського періоду. Концепція людини в античній культурі, як іграшки в руках Богів, мабуть, не знаходить відповідників у світогляді автора. Так, доля Ніоби, покараної Олімпійцями Аполлоном та Артемідою за гординю перед їхньою матір’ю – богинею Лето, викликає швидше співчуття «За віщо ж її покарано, скажіть, семибрамні Фіви? … Гідність її велика, правда її – провина?» [Базилевський 2004: 88]. Згідно з міфом, Ніоба була дружиною царя Фів Амфіона [Міфи-2 1994: 222], тому й тут автор дотримується давньогрецької міфології. Або: «боги не прощають зухвальства, їм хочеться сліз» [Базилевський 2004: 193] – звучить звернення до Епіметея у «Скриньці Пандори».

Отже, з допомогою індивідуальної поетики автор пропонує власну рецепцію не лише античних міфів, а й давнього міфічного світогляду взагалі. Як зазначає А. Козлов, «кожен прийом – це фактично найконкретніший і найдоступніший вияв духовності автора і персонажів його твору» [Козлов 2005: 113]. «Прийом творчості письменника – це така система використаних ним засобів, яка підпорядкована певній меті написання твору, відповідає основним його світоглядно-естетичним чи методологічним установкам на сам процес творчості – його духовності» [Козлов 2005: 113].

У цьому ж контексті побудована ідейна, тематична та хронотопікальна лінії вірша «Тантал». Рушієм його сюжету є духовний конфлікт міфічних героїв – верховного олімпійського бога Зевса й смертного царя Тантала, який осуджується стріловержцем за зраду та зарозумілість.

Зевс, метою якого є випитати у Тантала «до отих голодранців дорогу» [Базилевський 2004: 86], намагається зламати його волю, тисне на його душу й серце. Тантал же протистоїть духовно, будучи глибоко переконаним у правильності свого вибору. Ідейно-духовні переконання, на нашу думку, домінують у міфічного «відступника» тому, що віра в правильність ідеї перемагає над корисливими мотивами і навіть над загрозою фізичного знищення. Душевний же спокій приносить йому духовна перемога над верховним богом «Посміхався Тантал, ні свинцем, ні дарами не вбитий./ Знав Тантал достеменно: він Зевса в цей день переміг» [Базилевський 2004: 86]. Отже, попри відсутність надії на порятунок фізичний, герой внутрішньо спокійний, бо дбає про порятунок душі шляхом вірності своїм принципам.

Це наштовхує на думку, що через образ Тантала поет виражає велич постаті борця за ідейні переконання. Зевс – уособлення ідеологічної системи, що намагається зламати дух бунтаря в будь-який спосіб. Дійсно, у діалозі Зевса й Тантала можна побачити, скажімо, алюзію на допит у кабінеті слідчого спецслужб. Адже наявні методи і прийоми «обробки» свідомості ліричного героя-бунтівника, де залякування межує зі спокусами:

І сказав йому Зевс: – Знаю, хочеш ти пити нестерпно.

Ось цілющий нектар, але спершу назви імена.

Запевняю тебе – стане раєм Аїдове пекло.

Обіцяю тобі, що ніхто про зізнання не взна [Базилевський 2004:86].

… Цілий тиждень не їв ти нічого,

Ось амброзія чуєш?

Не соромся, Тантале, бери.

Але спершу вкажи до отих голодранців дорогу…

[Базилевський 2004: 86].

Схожі художні прийоми спостерігаємо у поемі Д. Павличка «Кирило Осьмак». У цьому творі за допомогою діалогів між слідчим та президентом Української Головної Визвольної Ради (1944 р.) поет яскраво зобразив систему допиту головного героя – духовно стійкого, відданого національній ідеї. Слідчий спокушає його: «…вас поважати треба» [Павличко Д. 2008: 1], «там ваша молодість воскресне» [Павличко Д. 2008: 1], залякує: «…а як ні, не бачити вам волі,/ Зогниєте в тюрмі» [Павличко Д. 2008: 1] та намагається жалем здобути покору: «Дружина жде на вас, дитина батька кличе» [Павличко Д. 2008: 1] тощо. Герой же «тричі каже: Ні!» [Павличко Д. 2008: 1], стверджує свої переконання та безстрашність «засудите на смерть, проситися не буду» [Павличко Д. 2008:1]. Отже, попри те, що В. Базилевський та Д. Павличко використали різні джерела сюжету, у поезіях обох митців відчувається праця з усвідомлення, осягнення вірності ідеї як показника високої духовної стійкості особистості.

Увиразнюючи велич духовного протистояння ліричного героя, автор вкладає у його уста моральну максиму:

Той не годен життя, хто ціною відступництва й зради,

мов якийсь нечестивець, подовжує власне життя

[Базилевський 2004: 86].

Автор підкреслює стійкість духу Тантала, який відчуває моральне право вказати навіть верховному богу-олімпійцю на вади, які підточують його єство, поступово зменшують його здатність до мудрого верховенства, позбавляють відчуття повноти життя як гармонійного існування. Отже, система, яка перестає функціонувати, спираючись на хибні духовно-моральні постулати і на чолі якої перебуває «нечестивець», приречена на занепад та знищення. Аналогічні думки можна знайти і в теософських працях Д. Андрєєва, який репрезентує ідею «непрощенності злочину, скоєного верховною владою, тобто усвідомлення неспроможності тієї влади, яка будується на порушенні етичних норм» [Андреев 2006: 385]. Отже, осмислюючи античні міфологічні вірування, В. Базилевський певною мірою розкриває перед читачем свої духовні переконання, в яких відчувається християнська основа.

Саме дух дохристиянського античного світобачення передає автор у своїх поезіях – варіаціях на теми міфів Еллади. Вірш «Орфей» являє авторське бачення місця людини в античній міфології. Її щастя та доля залежить від її ставлення до богів та від симпатії до неї самих олімпійців. «Кляни свою долю пропащу, замовкни навіки,/ нестерпний свій біль замуруй у непам’яті ніші» [Базилевський 2004: 87] – такий фатальний вирок отримує Орфей.

Використовуючи образ Орфея у своїй поезії, В. Базилевський повністю дотримується його традиційного трактування в міфології еллінів. Усі подробиці трагедії Орфея описані відповідно до античного міфу. Адже відомо, що Орфей «славився як поет і музикант, наділений магічною силою мистецтва, якій підкорялись не лише люди, а й боги, і навіть природа. …Жонатий на Еврідіці, яка раптово померла від укусу змії. …в царстві мертвих Аїд, Персефона, пес Цербер покорені його грою. …Аїд обіцяє повернути Еврідіку на землю, якщо … Орфей не гляне на свою дружину, перш ніж зайде в свій дім. …Орфей порушує заборону і дружина відразу зникає в царстві мертвих» [Міфи-2 1994: 262]. Цей мотив точно передано поетом у творі (див. цитати нижче).

У вірші «Орфей» поет змальовує страждання ліричного героя – міфічного співця Орфея, який побивається через втрату своєї коханої. Чітко прописана лінія душевних страждань, що переповнюють його душу, духовна ж напруга передана опосередковано. Орфей, не приймаючи закони богів, які розлучили його з дружиною, безпорадний. Автор радить героєві реалізувати свій духовний потенціал у творчості:

А прийде пора календарна – яви свої чари

Фракійські вакханки жагучі хай казяться всує.