74201 (Психоаналiз почуття кохання)

ПСИХОАНАЛІЗ ПОЧУТТЯ КОХАННЯ

Стаття, яка пропонується увазі читача, знаходиться на перетині наук – психології літературознавства. У певних фрагментах домінує психологічний аналіз, іноді – літературознавчий. Розглядаються психологічні теорії про кохання.

Кохання – виключно складний об’єкт як для психологічного, так і для будь-якого іншого аналізу. Про кохання сказано багато – частотні словники сучасних мов засвідчують, що це одне з найуживаніших слів. При цьому все сказане є правильним хоча б для кого-небудь. Крім того, кохання ще менше, ніж якийсь інший аcпект реальності може бути з достатньою повнотою описана у рамках науки, його пізнання вимагає міждисциплінарного дослідження, яке б поєднувало факти і прийоми не лише психології, літературознавства, а й соціології, біології, етнографії, історії, мистецтвознавства та багатьох інших дисциплін. Не ставлячи перед собою завдання синтезу всіх фактів та ідей поставивши за мету розкриття феномену цього почуття зокрема в поезії Дмитра Павличка, зупинимося лише на деяких результатах та проблемах його психологічного дослідження.

Хотілося б акцентувати увагу на принциповій різниці значень двох слів, які, на перший погляд, які видаються синонімами. «Любов» та «кохання». Останнє – більш притаманне саме українцю на позначення стосунків між чоловіком та жінкою. Навіть сама сфера інтимного відгорождується вже на рівні мови – стосунки, взаємостосунки (приватне спілкування людей), відносини та взаємовідносини – між організаціями, державами тощо. В різні часи, в різних регіонах України поняття “кохання” та “любов” тлумачилися по-різному. М. Томенко, розглянувши це питання, робить висновок: «Виходячи з традиції вживання цих двох понять і смислового навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід’ємними рисами… Любов характеризує більш сталі стосунки, які, як правило, трансформуються формалізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід’ємною, але дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.» [5, 25]. Отже, ми використовуємо поняття “любов” і “кохання” на позначення різних почуттєвих явищ.

Ще кілька років тому майже кожна пісня, фільм, повість торкалися теми статевої любові. Практично й досі має місце саме така ситуація. Важко було уявити, що колись було по-іншому, ще важче, що кохання взагалі колись не було. Тому в історії кохання було своє народження, палкі чи спокійні, трагічні та світлі періоди. Розвиток цього почуття нагадує не сходження на гору, взяття вершини, а проходження цілого гірського хребта, круті підйоми на одну вершину, потім спуск до підніжжя, знову підйом, знову спуск. За такими законами кохання розвивалося від античності до часів лицарства, - практично і пізніше, майже до наших часів. Зараз просто неможливо усвідомити, що ще у 18 столітті в Англії діти навіть не розрізнялися за статтю. Ще раніше, у Франції, поштовхом до розвитку французької літератури в подальшому стала так звана “суперечка про жінок” у французькій культурі 16 століття, загострена після того, як було перекладено книгу італійця Б.Кастільоне, в якій автор позитивно (!) відгукується про жінок [1, 450]. Вже не кажучи про часи, коли вирішувалося питання, чи взагалі є у жінки душа!

Кохання як стійке прагнення, потяг одного індивідуума до іншого, протилежної з ним статі, не є чимось сталим і незмінним. Кохання – це “замкнення” багатьох потреб однієї особистості на іншій. У коханні між чоловіком і жінкою протягом довготривалого часу провідна роль належить статевому інстинкту [2, 121].

Перш за все необхідно з’ясувати, чи відбиває “кохання” певну психологічну реальність, відрізняється синдром пов’язаних з нею почуттів та прикладів поведінки від тих, які асоціюються з іншими поняттями, наприклад, дружба, секс тощо. Далі – чи має цей синдром достатню конкретність? В цілому на це питання можна відповісти позитивно. Так, більшість респондентів відрізняють у власному досвіді кохання від сексуальних стосунків, з одного боку, від дружби, з іншого. На думку опитуваних людей, кожне з цих явищ може існувати незалежно від іншого.

З переживаннями кохання пов’язані певні відчуття, приналежність яких саме до кохання не викликає сумнівів у їхніх носіїв. Так, до описів респондентів своїх відчуттів, які входять до набору таких переживань, можна віднести ейфорію, депресивні почуття, нахили до фантазії, порушення сну, загальне збудження і труднощі у концентрації уваги.

Існують і чіткі поведінкові кореляти кохання, не характерні для типів почувань і стосунків.

Цікаво, що любовні переживання і пов’язані з ними поведінка визначаються відомою статевою специфікою, причому напрямок розбіжностей далеко не завжди співвідноситься традиційним уявленням про психологічні особливості чоловіків та жінок. Так, всупереч стереотипам, що давно вже склалися, чоловіки у цілому характеризуються більшим рівнем романтизму, ніж жінки, легше й швидше закохуються, у більшості - підтримують романтичні уявлення про кохання. Бажання закохатися для чоловіків більш серйозна причина для взаємостосунків, ніж для жінок. Жіноча любов минає швидше, ніж у чоловіків, перші частіше ініціюють розрив та легше його переживають. Водночас у період уже сталих любовних стосунків жінки схильні до більшого саморозкриття та схильні переоцінювати свого партнера. Стосунки кохання для жінок більш специфічні, ніж чим для чоловіків, - кореляції між оцінками любові та симпатії у других значно нижче. Ця розбіжність є результатом статевої специфіки в онтогенезі. Необхідно зазначити, що проблема статевих розбіжностей у коханні не може вирішуватися поза часовим та соціальним контекстом. Мішель Фуко, якого вважають класиком сучасної психології, наполягав на тому, що, “прояв історично окремих форм сексуальної поведінки відбувався у зв’язку з появою різних механізмів репресії, яку застосовували щодо сексуальності в тому чи іншому суспільстві”[2, 702]. Так, змінюються самі уявлення про статеві розбіжності, ці ж уявлення у значній мірі ці розбіжності й підтримують, оскільки люди намагаються відповідати стереотипу, що склався. Очевидно, що термін “любов” використовують на позначення якісно різних стосунків. Так називають і почуття матері до дитини, і стосунки людей до чогось безособового, наприклад, до своєї справи.

Кохання як стійке внутрішнє переживання необхідно відокремлювати від безпосереднього переживання, від емоцій любові, через які вона проявляється. У коханні можуть бути поєднані найрізноманітніші почуття: страждання і насолода, радість та печаль, страх і сміливість, гнів та ненависть. Але є також і більш специфічні переживання кохання – особливі емоції, які теж називають це почуття – потяг, захоплення, ніжність, багато інших складових відтінків емоції.

У психології існує багато спроб виділення якісно специфічних типів кохання. Найбільш відомою з таких типологій є класифікація, запропонована Е. Фромом [4, 24]. Він виділяє п’ять типів любові: братерська, материнська, еротична, любов до самого себе і любов до бога.

Більшість філософських та психологічних типологій любові мають апріорний характер. Механізм виділення у них тих чи інших типів практично не проглядається, а належність різних типів до одного класу любовних переживань найчастіше не враховується. Тим більше зацікавлення представляють ті типології, в яких логіка виділення варіантів любові експлікована і піддається хоча б теоретичній перевірці.

Спроба створення такої типології була здійснена Т.Кемпером [3, 407] у межах розроблюваної ним соціально-інтерактивної теорії емоцій. У будь-яких взаємостосунках, у тому числі тоді, коли суб’єктами виступають цілі соціальні системи, наприклад держави, Кемпер виділяє два незалежні фактори – влада, тобто здатність силою примусити партнера зробити те, що ти бажаєш, і статус – бажання партнера по спілкуванню йти назустріч вимогам суб’єкта.

Базуючись на цих двох факторах Т.Кемпер виділяє сім типів любовних стосунків у парі: романтична, братерська, харизматична, “зрада”, закоханість, “поклоніння” і любов між батьками і маленькою дитиною.

Дослідниками було доведено, що уявлення про любов можуть існувати порівняно незалежно від реальних стосунків, які класифікуються власне учасниками як кохання. Водночас інтеріоризація суб’єктом певних уявлень про любовні переживання є необхідною умовою розвитку почуття любові [2, 124].

Питання про внутрішню структуру чи складові любові вирішувалось, як і питання про типи любові, на різних рівнях. І тут однією з найперших і найбільш цитованих є структура, запропонована Е. Фромом [4, 65]. Він виділяє наступні складники любові: турботу, відповідальність, повагу, знання. Нагадаємо, що у пізніших дослідженнях ця структура була піддана критиці за відсутність у ній фактору задоволення, радості.

Сумнів викликає і фактор знання. У більшості описів любові, як одну з її ознак виділяють схильність до ідеалізації партнера, до переоцінки притаманних йому позитивних якостей та часткового ігнорування негативних. Така ж особливість є, наприклад, у дружбі. Ідеалізація довгий час розглядалася як свідоцтво дефіцитарності любовних стосунків. Відповідно уявлялося, що любов, реалізована зрілою особистістю, не потребує завищення якостей партнера, і відповідно, взаємне сприйняття буде більш адекватним. Необхідно зазначити, що треба відрізняти неадекватність сприйняття певних рис партнера, з одного боку, і ставлення до цих якостей, тобто оцінку їх як важливих чи неважливих у структурі особи партнера, тимчасових чи іманентно йому притаманних, - з іншого боку.

Можна припустити, що ставлення до когось із захопленням, приписування йому різноманітних екстраординарних позитивних якостей реалізує задоволення важливих людських потреб. Наприклад, за Т.Рейком здатність до ідеалізації є обов’язковою умовою особистісного росту. Зауважимо, що чоловіки більш схильні до ідеалізації своїх партнерів, ніж жінки. Це може бути пов’язане з тим, що чоловік традиційно відіграє у любовних стосунках більш активну позицію, ніж жінка, повинен долати більше труднощів і тому більше потребує ідеалізації партнера.

Таким чином, ідеалізація не суперечить знанням, знання закоханим об’єкту своєї любові – це дійсно інше, і може бути, більш точне знання. Нагадаємо, що історично смисл слів “пізнання” та “любов” у багатьох мовах був близьким. Навіть більше, Кейт Мілет підтримує думку, що скрізь в біблійному тексті “знання” синонімічне з сексуальністю [5, 95].

Були спроби емпіричного вивчення структури любові. Так, Р. Хаттіс виділив у якості складових кохання шість факторів: повагу, позитивні почуття до партнера, еротичні почуття, потребу у позитивному ставленні з боку партнера, почуття інтимності, почуття ворожості. Останній з виділених Р.Хаттісом факторів заслуговує особливої уваги. (Невеличкий екскурс в історію: в шумеро-аккадському пантеоні богів була богиня Іштар – покровителька любові і сварок, еротичного бажання та війни. Ворожнеча і любов – ці непоєднувані полюси ще сходяться у ній. Очевидно, культ цієї богині виник тоді, коли кохання ще тільки почало виділятися в особливу силу життя, коли її не усвідомлювали як окреме почуття.)

Наявність негативного почуття у синдромі любовних переживань хоча й суперечить романтичному канону, все ж уявляється практично закономірним.

Відзначимо, що зв’язок кохання та негативних переживань закріплений і в етимології слів, що означають сильні емоції. Так, слово “пристрасть” означає водночас і почуття любові і (в сучасній мові, між іншим, досить рідко) - страждання. Любов і смерть, кохання та небезпека співіснують і на сторінках художніх творів. Реальність описуваних Шекспіром романтичних почуттів між Ромео та Джульєттою і смертельної небезпеки, викликаною ворожнечею Монтеккі та Капулетті, підтверджена дослідженнями, які виявили, що опозиція батьків спілкуванню молоді зі своїми обранцями є фактором, сприятливим виникненню романтичної любові. Проте, другим наслідком подібного ефекту є те, що через деякий час ініційовані зовнішнім подібним чином почуття згасають і навіть змінюються на протилежні.

Можливість інтерпретації свого стану як кохання пов’язана із наявністю в тезаурусі суб’єкту певних лінгвістичних конструкцій, і з володінням правилами їх використовування. Людина повинна знати, які ситуації треба, а які не слід інтерпретувати тим чи іншим чином. Це навчання здійснюється і в період раннього онтогенезу, і протягом всього наступного життя. Як зазначав О. С. Макаренко, кохання не може бути вирощеним з надр статевого потягу. Дійсні сили “любовного” кохання можуть бути лише у досвіді позастатевої симпатії. За Макаренко, молода людина ніколи не буде любити свою наречену і жінку, якщо він не любив своїх батьків, товаришів і друзів. Тобто, що, хоча об’єкти кохання змінюються, сам принцип – пояснення собі свого стану як любові, а не як, скажімо, корисливої зацікавленості, залишається незмінним. Якщо людина у дитинстві навчилася такої інтерпретації, вона буде використовувати її в принципово різних ситуаціях. Отже, з виявленням ролі моменту самоінтерпретації у ґенезі почуття кохання стає більш зрозумілою близькість різноманітних видів любові між собою та їх взаємна зумовленість.

Необхідно зупинитися ще на одній структурі, яка була запропонована З. Рубіним [3, 186]. Він виділяє в коханні прихильність, турботу та інтимність (довіру) і створив на основі цієї структури спеціальний опитувальник. Подальші дослідження показали, що фактор інтимності (довіри) дає менше підстав для входження до структури кохання, ніж фактори прихильності та турботи.

Досить довго у психології була популярна думка про те, що схильність до любові повинна бути пов’язана з виразним патопсихологічним почуттям (фундаментом для таких гіпотез були уявлення про кохання як маніфестації слабкості та дефіцитарності суб’єкта). Проте факти спростували такі уявлення. Так, ні рівень закоханості, ні романтичні установки не корелюють у своїх середніх значеннях з патологічними рисами особистості (дослідження У. Кепхарта) Кінцеві значення цих характеристик, наприклад, значна кількість романів або ж повна їх відсутність, як виявилося, пов’язані з недостатнім рівнем емоційної зрілості. Наявність такого взаємозв’язку між інтенсивністю романтичної поведінки, з одного боку, та рівнем емоційної зрілості, з іншого, дозволяє зробити висновок, що іноді кохання дійсно виконує захисну функцію - про це свідчить поєднання максимальної інтенсивності романтичного синдрому та низької емоційної зрілості. Проте, якщо відсутність любовного досвіду дорослої людини також супроводжується низькою емоційною зрілістю, то припустимо, що любовні переживання є не перешкодою, а необхідною умовою високого особистісного розвитку.