Наявність двох “центрів” вироблення державної політики – Кабінету Міністрів та Президента з координаційними і допоміжними органами при ньому – привело до переобтяженості Кабінету Міністрів адміністративними питаннями, що, в свою чергу, зумовило недостатній рівень стратегічного планування в його діяльності. До того ж, уряд мав дуже обмежений вплив на деякі центральні органи виконавчої влади, низький рівень горизонтальної координації між міністерствами, що приводило до надвисокої централізації виконавчої влади. Тут варто вказати, що в Україні функціонує необґрунтовано велика кількість центральних органів виконавчої влади, що часто приводить до створення власної адміністративної вертикалі у більшості з цих органів.

Поруч з цим, місцеве самоврядування животіло під тиском центральних органів влади. Не додавав ефективності і нераціональний адміністративно-територіальний устрій.

На загал, нашу систему характеризує презумпція правоти чиновника, пріоритет відомчих інтересів, формалізм та бюрократія, звідси – неналежне оприлюднення публічної інформації та проблеми доступу до неї. У нас досі неефективний адміністративний та судовий захист від рішень, дій та бездіяльності публічної влади.

Але ці проблеми можна і, на мою думку, треба було вирішувати в правовому полі Конституції 1996 року, оскільки більшість із них породжені неконституційною практикою врядування Л.Кучми, який узурпував позаконституційним шляхом надто багато повноважень, так би мовити, “явочним порядком”. Деякі з цих проблем можна було вирішувати у відповідності до старої Конституції прийняттям відповідних законів – нової редакції Закону про Президента України, Закону про Кабінет міністрів України, законів про міністерство України, про адміністративно-територіальний устрій тощо.

Система розподілу гілок влади в Україні безпосередньо після впровадження інституту президентства являла собою своєрідну комбінацію, у якій жодна з гілок не мала чітко визначеного офіційного статусу, адміністративної структури чи чіткого уявлення щодо механізму (послідовності дій) створення ефективної системи правління. Парламент, наділений вищими законодавчими повноваженнями і значною владою над урядом, був доповнений президентом, обраним у результаті прямих виборів, якому надавалися значні права щодо визначення структури уряду, а також відводилась значна роль у законотворчості.

Головними факторами, що обумовлюють взаємовідносини законодавчої і виконавчої гілок влади, а також ступінь їх протиріч, є конституційні норми, що визначають життєздатність президента і парламенту: чим значніше різниця в ступені життєздатності гілок влади (здатність однієї гілки влади викликати усунення іншої без прискорення власного падіння), тим вище імовірність міжусобних сутичок.

Використана література

1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, Ст. 141.

2. Нижник Н.Р., Машков О.А. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посібник / За заг. ред. Н.Р. Нижник. — К., Вид-во УАДУ, 1998. — 160с.

3. Державне управління: теорія і практика / Заг. ред. проф. В.Б. Аверьянова. — К., Юрінком Інтер, 1998. — 432 с.

4. Тертичка В. Основи аналізу державної політики. — К.: НАДУ, 2003. — 174 с.

5. Скрипник В. Державна влада в Україні: проблемні взаємодії політики і управління // Право України, № 3, 2003, С. 14—21.

6. Селиванов В. Людський вимір політики трансформації державного управління в Україні // Право України, № 10, 2004, С. 4— 10.

7. Романов В. Студії з аналізу державної політики в Україні: перши результати та проблеми // Актуальні проблеми державного управління, 2003, № 3, С. 3—12.