185476 (Трагічне і комічне у міфологічних джерелах), страница 2

Усі наведені групи міфів істотно відрізняються від античних і не тільки тим, що, на відміну від останніх, не пройшли відповідної літературної обробки, а й тим, що давніші, за ними стоять обряди та ритуали, котрі є драматичним втіленням міфологічних уявлень.

За тематикою міфи поділяються за такими циклами:

1) етіологічні – про причини виникнення окремих природних та соціальних з'яв;

2) космогонічні – про походження життя (створення світу);

3) антропологічні – про походження людини;

4) астральні – про зорі, виникнення яких найчастіше пояснюються переміщенням на небо культурних героїв і тварин;

5) солярні й лунарні – про походження Сонця й Місяця та про взаємостосунки між ними:

6) теогонічні – про походження богів;

7) календарні – про річні цикли природи та обряди, пов'язані зі зміною пір року і господарською діяльністю;

8) історичні або культово-біографічні – про життєві випробування і діяння окремих міфічних божеств або героїв-людей;

9) тотемічні – про тотемічних предків окремих племен;

10) есхатологічні – про руйнацію космічного порядку й повернення до хаосу, про потойбічний світ та передбачення майбутнього.

Сукупність міфів та їх сприймання як реальні події здавна посідають важливе місце у віруваннях всіх народів світу. Згадки про міф знаходимо в різноманітних писемних пам'ятках, що дійшли до нашого часу через віки і тисячоліття. Людство з найвіддаленіших часів цікавило, яким чином були створені світ і людина. Чому світить Сонце, Місяць, зорі, родить Земля, іде дощ, гримить? Найбільшою таємницею для людини було, та й залишається – чому вона помирає і що з нею буде після смерті.

Кожен народ має свою систему міфів. За багато століть до нашої ери активно побутували міфи про олімпійських богів в Греції і Римі. Широко відомі скандинавські, давньокитайські, шумерські міфи. Чимало міфів знаходимо у давньоіндійських «Ведах» та ще у багатьох народів світу. На відміну від інших, давньоукраїнська міфологія більш приземлена, а її міфопоетична краса досить сильно виявлена в народних обрядах, велику кількість міфопоетичних персонажів знаходимо у народній творчості: колядках, казках, легендах, переказах тощо. Відомий учений О. Лосєв зазначав: «Будучи протягом багатьох тисячоліть формою усвідомлення буття і природи, міфологія розглядається сучасною наукою не як нісенітниця і пусте марновірство, а як давня і піднесена мрія людини про оволодіння природою, незважаючи на весь свій зв'язок з примітивною цивілізацією первісної епохи».

Слід також зазначити, що міф, як і кожен з видів народної творчості, відзначається великим багатством нашарувань. На ньому позначився вплив різних історичних епох, починаючи від історичної доби і до наших днів. Все це зливається в одне органічне ціле.

Грецька міфологія зафіксувала мистецтво як специфічну діяльність людини. Широко відомий міф про Аполлона, якому були підпорядковані музи: Мельпомена – трагедії, Евтерпа – ліричної поезії, Ерато – любовної лірики, Терпсихора – танців, Калліопа – епічної поезії, Талія – комедії, Кліо – історії.

Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку, який дає змогу зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності, її зв'язку з красою, своєрідності. Міф свідчить, що спочатку Аполлон – син Зевса і Лето, брат Артеміди – охороняв родину від горя і нещастя. Пізніше його почали ототожнювати з Геліосом – богом Сонця. На честь Аполлона греки будували храми (на острові Делос і у Дельфах). Ці храми мали загальнодержавне значення. Поступово за Аполлоном (він стає богом музики) закріплюються культу ротворча, культурозахисна функції. У науку через образну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема видової специфіки і синтезу мистецтв – проблема, яка інтегрує естетику і мистецтвознавство.

Людина вперше усвідомлює себе у міфах і використовує міф як розповідь про Всесвіт, явища природи, про традиції та звичаї людей, історичні події. Міфи Стародавньої Греції систематизувалися, дописувалися різними поетами або використовувалися ними у професійній творчості. Відомо, що ГЕСІОД саме на основі міфів написав «Теогонію» – поему про походження богів. Важливу роль для європейського читача відіграли «Метаморфози» відомого римського письменника ОВІДІЯ – виклад стародавніх міфів.

Поетичні образи стародавніх міфів не лише залишилися в історії світової культури, а й вплинули на долю мистецтва, викликали численні інтерпретації в творчості більшості видатних митців. До грецької міфології зверталися Данте і Шекспір, Боттічеллі і Леонардо да Вінчі, Рубенс і Рембрандт, Шіллер і Гете, Сковорода і Шевченко, Франко і Леся Українка.

Практика звернення до міфопоетичних символів збереглася і в XX ст. Звертаючись до творчої спадщини Д. Джойса, Б. Брехта, А. Франса, А. Камю, М. Булгакова та інших, ми бачимо, яке велике значення мали міфи не лише в образній структурі цих творів, а й у формуванні філософської концепції, в обґрунтуванні морально-психологічної позиції конкретних героїв.

У тому, що українські міфи не зазнали олітературення, є певні історичні передумови, які обернулися для української культурної традиції не лише втратами, а й перевагами. Про втрати можна говорити в літературному плані, про переваги – в культурно-історичному. Необроблені літературно, ці міфи точніше відбивають світогляд усіх попередніх поколінь. До того ж, при порівняльному аналізі вони виказують усі можливі чинники генеалогії народу, який репрезентує ними свою культуру.

Одними з відомих українських міфів є міфи про Меланку, Василька, Коструба, Козу і ін. Оскільки їх суть виражена у обрядах, вони збереглися до нашого часу і є прикладом протистояння трагічного і комічного.

МЕЛАНКА (Маланка, Миланка) - вечір напередодні Нового року. Меланка-Вода приходить на Щедрий вечір разом із Василем-Місяцем сповістити господарів про наступні торжества та справити гостини, які в народі так і називають гостинці Меланки. За давньою традицією, новорічні обходи маланкарів, як і різдвяних колядників, відбувалися після заходу Сонця, тобто тоді, коли володарює усяка нечиста сила. Раніше ходили від хати до хати, не обминаючи жодного господаря: нині провідують переважно тих, хто має дочку «на порі». Батьки дівчини вважають почесним для себе прийняти й пригостити «Маланку». Хлопці в масках висловлюють добрі побажання, веселять піснями, танцями, жартівливими сценками.

У театралізованому дійстві одна з головних ролей належить хлопцеві, перебраному «Маланкою». На ньому традиційний жіночий костюм. У неї в руках різні атрибути «бабського діла» – кужіль, веретено, віник, горнятко з розведеною глиною, лялька, квіти. Відповідно до ритуального сценарію костюмонаний хлопець кумедно пародіює звичайні жіночі заняття. «Маланка» робить усе навпаки: сміття підмітає від середини хати під стіл; прибираючи ліжко, розкидає подушки і перевертає ковдру; мастить глиною лави, а мокрою ганчіркою обмиває піч.

«Карнавальні безчинства» здійснювали, як правило, «некрасиві маски». Вони могли, наприклад, заплутати й обірвати нитки на кроснах. Це було своєрідне покарання господині за те, що вона порушила давній звичай, за яким на великі свята треба було виносити з хати усі знаряддя ткацькою ремесла. Об'єктом збиткування, як і на весіллі, часто була піч. Під час візитів «маланкарі» могли щось розбити, розлити, розкидати і навіть украсти. Якщо господарі були скупі на обдарування - вони розплітали тин, розкидали дрова, знімали ворота, обмащували дьогтем або кізяком хату тощо. Жадібній господині могли кинути в комин собаку, а пихатій дівчині заводили в дім цапа, попередньо напоївши його горілкою.

Закінчивши ритуальний обхід, перебрані вранці йшли на роздоріжжя палити «Діда», або «Дідуха», снопи соломи, що стояли на покуті від Святого вечора до Нового року. Спочатку «Маланка», а потім й інші ряджені перестрибували через багаття. Це мало захистити їх «від уроків», очистити від спілкування з нечистою силою.

За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона така мила й чарівна. Одного разу, коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому на Щедрий вечір ще святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку (Миланку) готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожаї, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку із якомога багатшими столами, бо то і продовження Щедрого вечора з усіма його добрими богами і душами предків.

КОСТРУБ (Кострубонько, Нечепура, Кострюб, Кострубань, Кострубач, Коштрубань. Кострубка. Весняк) - солом'яне опудало у вигляді чоловіка, яке заздалегідь виготовлялося молодицями наприкінці Ярилових свят, коли відбувалися проводи бога Ярила. Вже на святі чоловіки несли це опудало, ніби покійника. у ліс чи до води. Дорогою співали сумних пісень, а молодиці підкреслено голосили: «Помер Ярило, нема Ярила!..» Коли Коструба вкидали в яму й засипали землею чи топили в річці, жінки жартома оплакували його, приказуючи, який він хороший та послужливий і що то за життя буде без нього:

Коли ж Кострубонька поховають, усі разом водять хороводи, співають жартівливих пісень, бо то велика радість, що він знову на цвинтарі. Отож Кострубонька закопували, щоб він передав свою невгамовну дітородну силу землі для майбутнього врожаю. Цього дня, крім «проводів русалок», «похоронів» Ярила та Коструба, «проганяють» Шуліку. В усіх цих обрядодійствах Ярило коханепь-орел, Коструб – нелюб-яструб, а Шуліка коханець, що чинить перелюб із заміжніми жінками. Таким чином, у цьому святі наші предки уявляли смерть і воскресіння рослинного світу. Подібний ритуал є в багатьох народів.

Дуже часто міфи ставали казкою

Так звану міфологічну теорію походження народної казки першими в Європі висунули брати Грім. Дослідники знаменитих «дитячих і домашніх казок» ще в 1813р. вважали, що в народних казках віддзеркалені первісні міфи індоєвропейських народів про Сонце, Місяць, зірки, природні явища (грім, блискавка, дощ, вітер, мороз і т. ін.), особливо про боротьбу світлих сил з темними. Однак, як зазначають учені, не в кожній казковій події відчувається відгомін первісних міфів. Головним завданням так званої міфологічної школи було виявити у казці релігійні уявлення давнини. Боротьбу героя зі змієм тлумачили як боротьбу тучі-хмари (змія) з сонцем (героєм), який своїм мечем (блискавицею) розсікає хмару. Пробудження красуні ототожнювалося як воскресіння природи навесні. Герой (сонячний промінь) цілує сплячу царівну, яка уособлює собою природу, занурену у зимовий сон, і тим самим пробуджує її до життя. Герої казок обов'язково повинні були бути божествами Сонця, неба, світла, води, а їхні вороги – божествами мороку, зими, холоду, хмар, печер, гір і т. п. Справді, чарівні казки зберегли залишки давніх язичницьких уявлень, наприклад, віра в господарів лісів, морів, гір, явищ природи (Баба Яга, Морський цар, Змій Горинич, Морозко), культ предків (померлий батько дарує коня), віра в перевертнів і т. ін. Хоча слід наголосити і на тому, що космічні сили, або так звані космогонічні образи, фігурують в українських казках не часто. Але є перекази, у яких досить відчутні космогонічні уявлення предків. Прикладом може бути казка «Красносвіт», в якій з великоднього яйця народжується хлопець, котрий після тривалих перипетій за допомогою своєї дружини-царівни перемагає тьму, стає володарем світла.

Звичайно, в реальному житті людина прагне до прекрасного, яке в неї асоціюється, насамперед, із щастям. Але справжнє повноцінне життя немислиме без наполегливих шукань і душевних тривог, без жорстокості і страждань. Утверджуючи Добро і Красу, мистецтво не повинне обходити страждання і трагічне, як не повинні обходити і ті, хто опікується вихованням молодого покоління. Справа, за яку гине людина, повинна бути усередині істинною і справедливою (Гегель), перемога має бути „обов'язковою", якщо не фізична, то моральна, інакше мистецтво тільки налякає людину, позбавить її крил надії і віри в життя і в саму себе. Ще Аристотель казав, що трагічне в мистецтві не тільки „очищує", робить "тонкою" душу, але й пробуджує волю до боротьби.

Список літератури

1.Сморж Л.О. Естетика:Навчальний посібник.-К.:Кондор, 2005

2.Войтович В.М.Антологія українського міфу. – Т.: Богдан, 2006

3.Воронай О. «Звичаї нашого народу», т. І,

4.Топоров В. «Кострубонька»

5.Нечуй-Левицький І.Світогляд українського народу/Ескіз української міфології/.-К.:АТ „Обереги”, 1992

6.Левчук Л.Т.., Оніщенко О.І.Основи естетики: Навч. посіб.-К.: Вища шк.., 2000р.