185354 (Особливості ділового етикету), страница 2

Моральна свідомість є деяким цілісним утворенням, організуючим свій зміст за допомогою певної структури, внутрішнього зв'язку складових його елементів.

Простими і історично першими формами етичного віддзеркалення були норми, що виражають ув’язнену в практичних діях людей, що багато разів повторюються, суспільну доцільність.

У найзагальнішому вигляді норма є вимогою, яка повинна бути виконана для досягнення певної мети. Вона може бути виражена у формі повчання, заборони, повчання, правила або розпорядження, у формі заповіді і побажання. Проте у всіх випадках ці форми виступають способом виразу належного і несуть в собі наказовий початок - вимогливість, імперативність.

Моральні норми складаються в моральній свідомості в певну систему взаємозалежності і супідрядності, утворюючи вищий, загальний склад етичного мислення - моральний кодекс, тобто сукупність моральних норм і принципів, об'єднаних по єдиній підставі.

Проте життя завжди багатше і многообразнее всіх норм і кодексів, а складність життєвих ситуацій не піддається обхвату в скільки завгодно широкому переліку розпоряджень. Внаслідок цього в моральній свідомості з необхідністю з'являються моральні принципи. При всій смисловій і змістовній близькості принципів і норм вони все ж таки відрізняються один від одного перш за все тим, що принципи - це більш узагальнений вираз етичного співіснування, що відноситься не до окремих ситуацій і вчинків, а до самої спрямованості діяльності людини, його життєвої орієнтації.

Суспільно-колективістська суть моралі вимагає від особи орієнтації на колективні форми ціннісної самореалізації, розвиток відносин людської солідарності, товариства і взаємодопомоги, взаємної чесності і довіри між людьми. У цьому сенсі всі моральні принципи орієнтуються на пріоритет суспільно значущих цінностей, навіть ті, які розкривають не зміст діяльності, а формальні особливості виконання мораллю своїх функцій, наприклад принцип самовідданості.

Ціннісна орієнтація свідомості є глибша і стійкіша освіта, ніж окремі норми, правила, принципи, чесноти і ідеали, бо є результат їх взаємодії. Вона сама здатна оцінювати ті або інші мотиви, виправдовувати одні і приглушати інші, виявлятися у вчинках-поривах, що не є на перший погляд результатом морального вибору суб'єкта, але витікаючого з його характеру, який обов'язково включає і моральний вибір, і свідому роботу над собою. Саме ціннісна орієнтація особи, пронизуючи всі поверхи і підвали психіки людини - мислення, волю, відчуття, підсвідомі імпульси, - дозволяє людині миттєво і не замислюючись вибрати вірну лінію поведінки.

Таким чином, вибори, які відносно себе, своєї сім'ї, взагалі своїх близьких, полягають в досягненні лише безумовного, але не абсолютного блага, набувають моральної цінності, коли вони направлені на інших. Тут виявляється найважливіша межа моральних цінностей — вони пов'язані з вибором альтруїстичної орієнтації у вчинках. Альтруїзм перетворює утилітарні блага на моральну цінність. Моральний момент тут полягає не в природі самого блага, але в альтруїстичному відношенні до цього блага - готовності не стільки отримати це благо для себе, скільки забезпечити це благо іншим.

Альтруїстичне відношення до цінностей, які самі по собі не мають морального значення, перетворює їх на моральні цінності.

Тут виявляється важливий етичний принцип конвертованої натурального блага. Те, що відносно себе (або власного Я, такого, що розуміється як найближче оточення) є лише натуральним благом, будучи направлено на інших, конвертується в моральну цінність. Або, як мінімум, в те, що було б доречно розуміти як моральну заслугу, складову крок до отримання морального блага. Важливою передумовою такої заслуги є здатність помислити про життєві інтереси інших.

Основа людського егоїзму полягає в тому, що ми хворобливо відчуваємо власні потреби і біди, але погано бачимо потреби інших. Кожен з нас потребує допомоги іншого, але ми легко забуваємо, що ця ситуація симетрична: інший так само (якщо не більше) потребує наший допомозі. Суть моральної заслуги полягає в тому, щоб побачити реальну ситуацію очима інших, уявити собі думки і відчуття інших учасників тієї ж ситуації.

Чоловік має моральна гідність рівно в тій мірі, в якій він готовий (тобто здатний і хоче) зрозуміти потреби іншого. Моральна цінність блага визначається не його натуральним змістом, але відношенням суб'єкта до вибору цього блага - його внутрішньою установкою. Справа навіть не тільки в тому, що натуральне благо набуває моральної цінності, коли воно досягається ради іншого і для іншого. Істотно ще і те, чи здійснюється даний вчинок за велінням серця або як формального виконання довга.

Разом з етичними цінностями і на їх основі в моральній свідомості формується ціла мережа понять, створюючи його «вищий поверх». Це поняття добра і зла, довга і совість, чести і достоїнства, щастя і сенсу в житті. З їх допомогою люди орієнтуються в житті, оцінюють людські вчинки і поведінку, встановлюють значення і цінність суспільних явищ з погляду їх відповідності гуманістичним цінностям моралі.

Найбільш загальними поняттями моральної свідомості, службовцями для розмежування і зіставлення етичного і аморального, є поняття добра і зла.

Добро - це все, позитивно оцінюване моральною свідомістю при співвідношенні з гуманістичними принципами, тобто те, що сприяє розвитку в людині і суспільстві людяності, взаєморозуміння і згоди. Моральну свідомість всім своїм змістом затверджує необхідність проходження моральним цінностям, і тому можна стверджувати, що добро є виконання вимог моралі, проходження моральному боргу. Об'єктивною ж підставою довга і добра є суспільна необхідність в регулюванні суспільних відносин з погляду їх відповідності цінностям людського життя - вільному розвитку людської особи.

Відповідно зло означає порушення вимоги добра, зневага моральними цінностями і боргом їм слідувати.

І якщо спочатку уявлення про добро містили в собі ідею блага, корисності і цінності взагалі - це значення поняття добра як матеріальних благ, майна можна прослідкувати в багатьох мовах, - те з розвитком моралі як духовного саморегулятора поведінки ці уявлення все більш ідеалізуються і наповнюються етичним змістом.

Моральна свідомість вважає добром все, що сприяє розвитку в суспільстві і людині гуманності, щирого і добровільного єднання людей, їх духовної згуртованості і згоди. Це доброзичливість і милосердя, взаємодопомога і співпраця, взаєморозуміння і пошана, проходження боргу і вимогам совісті, чесність і великодушність, ввічливість і тактовність. Всі ці духовні, моральні цінності можуть в окремих випадках опинитися і недоцільними, і даремними, якщо під цими словами розуміти утилітарну корисність, яку «можна покласти в кишеню», але в цілому саме вони складають єдино міцну духовну основу для осмисленого людського життя.

Злом же виявляється все, що перешкоджає єднанню людей і гармонії суспільних відносин, направлено проти вимог довга і совість ради задоволення егоїстичних спонук людини - користолюбство і пожадливість, пихатість і жадність, грубість і насильство, неповага, байдужість і байдужість до інтересів людини і суспільства.

Протистояння добра і зла складає основний зміст етичного розвитку суспільства і одну з важких проблем етики.

Ціннісна орієнтація на добро вимагає від людини визначитися відносно зла, зрозуміти необхідність його викорінювання, причому адекватними самій моралі засобами.

З позицій соціально-історичної етики кінець кінцем причинами зла і злої волі морального суб'єкта є такі суспільні відносини, при яких чоловік не може задовольняти свої потреби наказаними культурою способами, а тому вимушений або відмовитися від них, накопичуючи в душі потенціал незадоволеності, або відкинути самі культурні цінності, переплавивши цей потенціал в злу волю.

Тому етика наполягає на необхідності боротьби із злом як соціальним явищем, а не з людьми як його носіями. У першому випадку перемога добра досягається через пошук нових, досконаліших суспільних відносин і способів дозволу протистояння добра із злом, а в другому, коли ідеали добра намагаються утілити рішуче і скоро, властивими злу засобами - примушенням, брехнею, насильством, - лише умножають зло.

Тому слова поета про те, що

Добро повинне бути з кулаками

Добро суворим бути повинно

Щоб летіла шерсть жмутами

Зі всіх, хто лізе на добро

можна розглядати як поетичну метафору, що передає активно-діяльний характер моралі, але ніяк не етичну рекомендацію про винищування зла разом з його вершителями.

Протистояти злу можна тільки соціально-культурними і морально виправданими засобами. При цьому моральна перемога над злом зовсім не означає усунення самої протилежності добра і зла, основу існування моральності.

Мораль як глибокий особистий, інтимний регулятор поведінки припускає, що людина самостійно усвідомлює об'єктивний суспільний зміст свого етичного боргу, і ніякі посилання ні на які авторитети, звичайні форми поведінки, загальноприйнята і поширеність не знімають з нього відповідальність за це і не можуть його виправдати, якщо він зрозумів свій борг вірно.

Тут вступає в свої права совість - здатність людини формулювати моральні зобов'язання, вимагати від себе їх виконання, контролювати і оцінювати свою поведінку.

Керуючись веліннями совісті, людина бере на себе відповідальність за своє розуміння добра і зла, довга, справедливості, людяності, сам задає зсередини критерії моральної оцінки і сам оцінює свою поведінку. І якщо зовнішні опори етичної поведінки - громадська думка, веління закону, встановлений розпорядок або що практикуються зазвичай норми поведінки можна при нагоді якось обійти або перехитрити, то обдурити самого себе виявляється неможливо. Якщо це і вдається, то виключно найдорожчою ціною - ціною відмови від совісті і втрати людської гідності.

Совість непідкупна і безкомпромісна в своїх позиціях, бо інакше вона починає поступово руйнуватися якщо намагається пом'якшити власні вимоги і оцінки і зловжити властивою нею здатністю самореабілітації. Вона як би стоїть на варті інтересів загальних принципів людяності в кожній окремій людині.

Тому совість зобов'язує людину цілком орієнтуватися на ідеали гуманності і доброти, довга і чести, якими б ілюзорними і безглуздими вони не здавалися в даний момент, і критично відповідально відноситися до будь-яких думок і власних спонук, якими б розсудливими і практичними вони не виглядали, розходившись з цими вимогами.

Зріла розвинена совість пред'являє людині максимальні вимоги, не приймаючи ніяких компромісів і поступок, і припускає відповідальність людини не тільки за свої переконання і дії, але і за те, що все відбувається навколо. Порядна, сумлінна людина, навіть якщо сам живе у згоді з мораллю, долаючи зусиллями волі життєві спокуси і спокуси, не може не переживати невідповідності реального життя і вимог моральності і не відчувати докорів совісті за недосконалість людської природи і суспільного життя. Саме це властивість совісті лежить в основі властивого моральній свідомості відчуття винуватості навіть без провини, яке абсолютизувалося релігійною християнською етикою в понятті гріха і розкаяння. Причому парадокс совісті полягає в тому, що вимоги розкаяння, тобто переживання комплексу відчуттів незадоволеності собою і бажання виправитися, здатна пред'явити моральному суб'єктові тільки розвинена совість, якій не в чому каятися, тоді як совість, що гостро потребує покаяння, не здатна цього усвідомлювати. Це ж властивість совісті бути моральною самосвідомістю і самоконтролем особи дозволяє їй бути внутрішнім двигуном етичного самовдосконалення людини, серйозним стимулом його активно-діяльнісних відносини до навколишнього світу з метою його поліпшення.

Життя по совісті підвищує і укріплює високу позитивну самооцінку особи, її відчуття власної гідності і честі.

Взагалі поняття чести і достоїнства виражають в моралі уявлення про цінність всякої людини як етичній особі, вимагаючи шанобливого і доброзичливого відношення до людини, визнання за ним свободи самовизначення і рівності в правах з іншими, і одночасно вони виражають разом з совістю здібність особи до самоконтролю на основі вимогливого і відповідального відношення до самого собі. Честь і гідність людини припускають здійснення ним тільки таких вчинків, які здатні забезпечити йому суспільну пошану, високу особисту самооцінку і переживання морального задоволення, які і не дозволяють людині поступати нижче за свою гідність.

Відмінність же цих понять виявляється в тому, що честь більшою мірою зв'язується з суспільною оцінкою поведінки людини як представника певної спільності, стану, професійної групи разом із заслугами, що визнаються за ними, і певною репутацією. Честь вимагає від людини підтримувати і виправдовувати ту репутацію, якою він зобов'язаний унаслідок своєї приналежності до якоїсь спільності і власних заслуг, і в цьому сенсі вона більше орієнтується на зовнішні критерії оцінки.

Ще одним універсальним і найважливішим ціннісним орієнтиром моральної свідомості є поняття справедливості. Воно виражає ідею правильного, належного порядку речей в людських взаєминах, який відповідає уявленням про призначення людини, його природні і невід'ємні права і обов'язки.

Історично відвіку поняття справедливості зв'язувалося і асоціювалося з ідеєю рівності, проте розуміння самої рівності не залишалося незмінним і теж історично розвивалося. Від примітивно-зрівняльної рівності і повної відповідності діяння і подяки - око за око, зуб за зуб, - через примусове соціальне і майнове зрівнювання всіх в безправ'ї і залежності від соціально-класового і станового ділення суспільства і від диктату держави до формальної рівності свобод, має рацію і обов'язків перед державою, законом і мораллю, до рівності в «правилах гри», тобто формальних умовах діяльності людей, - такий тривалий шлях історичного розвитку ідеї рівності.

Точніший зміст поняття справедливості можна визначити як правильну міру рівності в сенсі відповідності між правами і обов'язками людей, заслугами людини і їх визнанням, між діянням і подякою за нього.

Невідповідність і порушення цієї норми оцінюється моральною свідомістю як неприйнятна для етичного порядку речей несправедливість, далі якщо вона вимагається і детермінується матеріальними обставинами життя.