Звернемося до картини італійського художника XVI в. У. Карпаччо. Довгий час вважалося, що на ній зображений святий Ієронім. Але дослідник старовинної музики і клавесиніст А. Майкапар довів, що це Августин. Зробив він це таким чином. Він розшифрував і відтворив на клавесині нотні записи, накреслені на верхньому і нижньому листах, вбудованих в раму картини. З верхнього листа зійшла духовна музика — багатоголосий канон, з нижнього — світська мелодія. Це було вирішальним доказом, тому що саме Августину підходило це живе поєднання двох музик, ув’язнених в одну раму: музика сфер, що стала музикою душі, і музика суєтного світу, що слухає, але не чує, тому що слухає і чує тільки себе, Бога, що відкрив в собі, — вища справа утихомиреної душі. Урок божественного слова, канонізований на століття. Відеомузика картини стала музикою звучного світла, звучним сенсом, схопленим у власному життєвому досвіді, покликаному цей сенс висвітлити.

4 Мистецтво Середньовіччя

З утвердженням нового, християнського світогляду античний культ живої, чуттєвої людини, замінила релігійна картина світу, на чолі якої стояв всемогутній і всеблагий Бог - творець природи і людини. Моральним та естетичним ідеалами стали аскетизм і етичне самовдосконалення людини, перенос життєвих цінностей п світу реальності в життя релігійного почуття, духа.

У зв'язку з тим, що натуральне господарство селянина виключило необхідність і потребу в колишніх формах художнього виробництва, єдиним замовником і споживачем мистецтва стала церква. Вона ж встановлювала художникові й жорсткі межі діяльності — щодо змісту, художніх форм і цілей творчості. Релігійно-художній канон перетворився згодом на диктат кордонів художності, що, врешті-решт, і призвело до подвоєння світу в релігійній свідомості (світ земного життя і світ «града Божого»), Оскільки художникові доступним був лише матеріал земного життя, а воно обов'язково мусило певним чином співвідноситися з буттям небесним - твір мистецтва повинен був не просто щось відображати, а передусім на щось вказувати, щось символізувати. Символічність, алегоричність стали з часом не тільки відмітними рисами середньовічного мистецтва, а й новими художніми засобами, які по-справжньому збагатили світове мистецтво.

За часи середньовіччя було досягнуто специфічного синкретизму різних видів мистецтва в церковно-обрядовому комплексі. Архітектура, відійшовши від співмірності з людиною, піднесла дух її, створила звеличений простір; фресковий живопис населив цей простір релігійною історією; реальна і водночас символічно театралізована служба об'єднала віруючого з божественним світом через співучасть в магічній дії; церковний спів і музика вселяли душевну гармонію і рівновагу; мерехтіння свічок і лампад, пахощі мірри давали тепло і душевний спокій. А уся ця зворушлива атмосфера створювала те особливе самопочуття, яке забезпечувало людині духовну цілісність, піднесеність, звільнення і благочестя.

Ось як описує цей вплив абат XII ст. із Сен-Дені Сугерій: «Коли в моєму захопленні красою дому Божого благоліпство багатоколірних каменів відвертає мене від зовнішніх потягів, а достойна медитація спонукає розмірковувати про розмаїтість святих чеснот, переходячи від матеріального до нематеріального, тоді я почуваюся сущим нібито в якійсь незвичайній сфері Всесвіту, яка існує і не сповна в земному багні, і не цілком у небесній чистоті, що з допомогою Божою я можу піднестися аналогічним чином з цього нижчого у той, вищий світ».

Цілісність змісту середньовічного мистецтва, як уже підкреслювалось, забезпечував канонізований християнський світогляд. Саме це значною мірою сприяло єдності християнської середньовічної культури, давало можливість взаємного обміну художніми досягненнями. Та навіть і в такому, здебільшого безіменному, безособистісному художньому утворенні з бігом часу окреслювалась своєрідність національних і конфесійних художніх шкіл. Відмінність візантійського і романського стилів, а також готики, яка розповсюдилася переважно у нероманізованих країнах Європи, оригінальність мистецтва Київської Русі — свідчення внутрішнього розмаїття середньовічного християнського мистецтва. Значними надбаннями характеризується і світське мистецтво, особливо пізнього середньовіччя.

Романський стиль (IX - XII ст.) - архітектурний стиль, що сформувався в період інтенсивного будівницва за часів правління Карла Великого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктивних елементів з римської архітектури, пристосованих до нових умов і потреб. Основні форми його - храм, монастир, князівський замок.

Екзотичні кам'яні «орлині гнізда» на скелях над кріпосним селом, масивні кам'яні храми на площах міст-фортець, вражаючі захисні споруди монастирів, які володіли значними земельними площами - усе це було свідченням того, що дане суспільство протистоїть своєму рівносильному сусідові. Для замків і захисних споруд характерними були товсті стіни з зубцями і круговими сходами наверху, що нерідко були продовженням природної скелі, яку вони охоплювали подвійним або потрійним колом. Скеля у свою чергу, обводилася глибоким ровом. Внутрішні помешкання замку (такі ж товсті стіни, вузькі вікна, арочне оформлення дверей і вікон, гравірування на камені) були близькими до вбрання церкви. Поєднання масивності і внутрішнього декоративного оздоблення особливо характерне для французької романської архітектури. Стилістичні особливості романської епохи певною мірою позначилися на будівництві житлових будинків і громадських споруд.

Готичний стиль зародився у Франції в середині XII ст. і став провідним у міському будівництві, особливо ж церков і громадських будов, аж до XVI ст. Поява готики пов'язана із зростаючою роллю міст і міської культури, що, у свою чергу, позбавляло церкву монополії на церковне будівництво. Воно перейшло до рук міських ремісників, об'єднаних у відповідні цехи, які розгорнули будівництво не тільки громадських, а й церковних споруд. Більше того, співзамовниками будівництва церков часто виступали жителі міста, хоч формальне керівництво залишалось за церковнослужителями. Поряд з міським собором будувалась, як правило, ратуша.

Характерними конструктивними елементами готичної архітектури є арка і склепіння. Масивність стін зменшується, бо арки спираються на контрфорси. Значні ділянки стіни замінюються вікнами, заскленими кольоровими вітражами. Зовнішні стіни та інтер'єр храму декоративно насичені як архітектурними елементами, так і скульптурою. Сюжетами для рельєфних зображень, вітражів найчастіше стають звичайні жанрові сценки, а також персонажі народних казок.

Готичний стиль поширився на живопис, книжкову мініатюру, скульптуру і навіть на зовнішній вигляд людини: одяг, прикраси, зачіски. Саме в готичну епоху значною мірою активізується розвиток середньовічної літератури. Це передусім рицарський епос - «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів». В їхній основі - поетична Обробка історичних легенд, які прославляють воєнні подвиги феодалів-лицарів.

У XII - XIII ст. помітного розквіту досягла лірична поезія лицарства, яка знайшла відображення у творах трубадурів на півдні і труверів - на півночі Франції, а також поезія мінезінгерів у Німеччині. Провідною темою поезії трубадурів була любов до Дами у специфічній лицарській (куртуазній) формі. Любов до Дами - джерело безмежного внутрішнього самовдосконалення лицаря. За своєю природою куртуазна любов байдужа до результатів, Вона орієнтована не на досягнення мети, а на переживання. Воно і тільки воно здатне принести радість закоханому. Ця радість приходить після довгих страждань, які прийняті добровільно. Певним підсумком розвитку куртуазної поезії був «Роман про Троянду», в якому ідеал світської культури пов'язаний з ідеальною любов'ю до жінки. Системою куртуазних понять замкнулися в жорсткі кордони вірної любові всі християнські чесноти, суспільна моральність, усе вдосконалення форм життєвого укладу.

Дещо осторонь, в силу своєї геніальності і енциклопедичності, стоїть твір Данте Аліг'єрі «Божественна комедія». Видатним досягненням англійської поезії стали «Кентерберійські оповідання» Джеффрі Чосера. Цінність твору полягає в тому, що він певною мірою є енциклопедією літературних жанрів середньовіччя. Візантійський стиль має ту особливість, що у Візантії антична традиція ніколи не переривалась, як це відбулося на Заході'. Тут мистецтво значною мірою виконувало функцію ретрансляції і дидактики, проте всебічно використати ту культурну спадщину, яку зберегла антична традиція, Візантія не змогла.

Найбільшу пов'язаність з традиціями античності мала столиця Візантії Константинополь. Саме тут у 532 - 537 рр. збудували храм Св. Софії - найвизначніший пам'ятник візантійської архітектури. Імператори Візантії, підкреслюючи зв'язок її з Римом, вимагали від своїх художників, аби ті рівнялися на пам'ятники римського будівництва. Та й взагалі, перевага міської культури над селянською стимулювала розвиток архітектури, живопису, мозаїки, фрески та прикладних мистецтв.

Другою незаперечною ознакою візантійського стилю був вплив на нього східно-елліністичних художніх стилів, 0'собливо сірійського і палестинського. Саме з цим впливом пов'язують розквіт мистецтва Візантії у IX ст., коли сформувався новий архітектурний і живописний канон, в якому вже відчутною була певна художня завершеність.

На цей період припадає й активізація контактів з Візантією Київської Русі. Прийнявши християнство, Русь відкрила двері візантійським зодчим, майстрам, художникам. Пам'ятки Київської Русі яскраво свідчать про значний вплив візантійської художньої школи на давньоруську. Сила візантійської культури помітно позначилася на розвиткові Західної Європи взагалі, особливо під час Хрестових походів у XIII ст.

Візантія створила і свою сильну самобутню літературу, передусім християнську, куди входять гімни (Роман Сладкоспівець, Сергій, патріарх Константинопольський, Сафроній, патріарх Ієрусалимський), агіографічні твори, хроніки, патерики (оповідання про аскетів-пустельників) тощо. Традиції античної літератури позначилися і на пізніших любовних романах, історичних повістях, енциклопедіях.

Значним досягненням візантійського мистецтва була музика, переважно церковна. Щоправда, інструменти в ній не використовувались, бо це було переважно виконання псалмів і гімнів, аллілуйні співи. Візантійські літургійні мелодії і гімни значною мірою вплинули на розвиток музики латинської церкви; вони ж лягли в основу мелодики руської православної церкви. Разом із прийняттям християнства на Русь прийшли грецькі і болгарські співаки з Візантії.

На відміну від Західної Європи Візантія в період Середньовіччя зберегла державність і централізоване управління. Домінуючу роль у ній відігравали міські центри, які були осередками ремесел, мистецтва, освіти і торгівлі. Візантія об'єднувала досягнення як західної, так і східної культур. Усе це забезпечило їй домінуюче духовно-куль­турне становище майже на весь період середньовіччя.

Висновок

Естетика як всяка теорія виникала на базі вже існуючої культури. А тому в початковий період Середньовіччя, коли тільки створювалася нова культура і неосвічені народи не потребували словесних тонкощів античної цивілізації, вона практично не існувала.

Споруджувалися храми, прикрашені різьбленням, фресками і мозаїкою язичницького зразка. Раннє християнство відкинуло витончене мистецтво як таке, а разом з ним і його естетику.

І пройшло декілька сторіч, перш ніж з'явилися нечисленні мистецтвознавчі документи.

Поступово, реабілітовуючи античну культуру, середньовічна думка створює і свою власну естетику.

Сучасні дані показують несправедливість тверджень про відсутність естетики в середні віки. Про що й треба було довести.

Використана література

1. Борев Ю.Б. Естетика. – 3-і изд. – М.: Политиздат, 1981. – 399 с., іл.

2. Естетика: Навчальний посібник/ Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. И. Панченко, М.Ю. Русин. – К.: Вища школа, 1991. – 302 с.

3. Левчук Л.Т. Західноєвропейська естетика ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1991. – 224 с.

4. Левчук Л.Т. та ін. Естетика. За заг. ред. Л.Т. Левчук. –К.: Вища шк., 1997. – 399с.

5. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. - - К.: Либідь, 2000. – 384 с.

6. Никитич Л.А. Эстетика: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 439 с.

7. Эстетика. Под ред. А.А. Радугина. – М.: Издат-во «Центр», 1998. – 237.

8. Эстетика: Учебное пособие / Под ред. проф. В.А. Лозового. – Сумы: Издательство «Универсальная книга», 1999. – 299с.