172327 (Бідність в України), страница 6

Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими стандартами люди, а, приміром, серед тих, хто користується пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.

Підбиваючи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації пільг і заміни їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує право вибору, приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи оплатою послуг.

Ті ж пільги, які будуть збережені, необхідно обліковувати. Так, одним із напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної — можна й необмеженої, але фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і в такий спосіб вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю пред’явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація цьому підприємству витрачених коштів.

Система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті подолали свою «сором’язливість» і назвали бідність бідністю. За цим має йти затвердження офіційних критеріїв і межі бідності, розробка механізму державної підтримки бідних верств суспільства.

Метою соціальної підтримки має стати максимально повне охоплення усіх, хто потребує допомоги. Тобто всіх бідних, хто не в змозі самостійно забезпечити собі та своїм утриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень життя, який відповідає встановленим державним гарантіям. Таким чином, в ідеалі всі нужденні повинні отримувати допомогу. Вона може надаватися в різних формах:

• безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту;

• забезпечення доступу до послуг охорони здоров’я, освіти тощо — для цього на пільгових умовах (чи взагалі безплатно) надаються ліки, шкільні підручники, створюється система фінансування охорони здоров’я, яка враховувала б ризики, що не підлягають страхуванню;

• допомога у працевлаштуванні чи само зайнятості особам працездатного віку;

• централізований перерозподіл коштів на користь найбідніших регіонів країни.

Необхідність одночасного вирішення двох завдань — подолання бідності й обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами.

Базою для ідентифікації є оцінка рівня доходів (чи споживання) окремих родин чи домогосподарств. Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Проте є й ціла низка проблем. У нашій країні доходи населення не відбивають реального рівня життя внаслідок поширеності так званих «натуральних доходів» від особистого підсобного господарства, доходів від неформальної та тіньової економічної діяльності тощо. Орієнтація ж на рівень споживання також пов’язана з багатьма труднощами, оскільки ця характеристика рівня життя та добробуту не підтверджується документально і, відповідно, не може використовуватися в процедурі призначення допомоги. Можливо (і в багатьох країнах така практика існує), проблему буде вирішено завдяки використанню показника доходу в поєднанні з хоча б вибірковим застосуванням перевірок реального рівня життя. Проте це вимагає відповідних коректив у законодавстві, істотного збільшення адміністративних витрат. Крім того, не можна не враховувати, що такий підхід аж ніяк не популярний у суспільстві.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на наявність у родині (домогосподарстві) однієї або кількох характеристик, що тісно корелюють із бідністю, — приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у сім’ї, родина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років і т.п. Перевага такого підходу — у спрощенні процедури надання допомоги і, відповідно, скороченні адміністративних витрат. А недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно можуть виникати помилки в забезпеченні адресності — або неповнота охоплення бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.

Значною мірою попередити розпорошення коштів може так званий механізм само ідентифікації чи само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, отримувати які прагнуть лише справді бідні верстви населення. Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські роботи з оплатою, яка не перевищує межі бідності.

Кажучи про ефективність надання соціальної допомоги, слід підкреслити два основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто її не потребує. При цьому йдеться не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидії). За умов існування різноманітної системи підтримки доходів населення (неоднакових критеріїв надання різних видів допомоги та різних граничних значень доходу родини) важливо націлити її саме на бідні верстви суспільства.

Подолання бідності — завдання не одного дня. На мій погляд, настійно необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на коротко-, середньо- і довгострокову перспективу. Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру — грошовими виплатами, субсидіями, допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб’єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства.

Президент зробив перший крок — розуміючи важливість проблеми, включив відповідну тематичну доповідь до свого щорічного послання Верховній Раді. Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади: законодавців, Кабінету міністрів, місцевих органів. А може, не чекати? Може, слід згадати заповіт Гіппократа: лікарю, допоможи собі сам...

1. Використана література.

2. Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвідку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.)

3. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвідку України на 2002-2011 роки/ Послання Президента Україні до Верховної Ради України. - ДО.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002.

4. Поточні пріоритети соціального реформування в Україні: актуальність в контексті макроекономічного і світового розвитку http://fppr.org.ua

5. Countries in Transition 2001. WIIW Handbook of Statistics
   / The Vienna Institute for International Economic Studies. - 2001. - 497 p.
   Збірник: Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвідку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.

6. Президента Україні до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становіще України у 2001 році. - Д Вітраті і доходь домогосподарств України у 2001 році (за данімі вибіркового обстеження розуму жіття домогосподарств України). Частіна І/ Статістічній збірник. - Державній комітет статистики України. - ДО., 2002. - 352 з.).

7. О.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002. -- З. 110.).

8. Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України. - ДО., 2002. - С.17.

9. Державна соціальна політика і рівень життя населення в Україні// Економічні есе. - 2002. -- Випуск 1 (12). - З. 24.).

10. Самооцінка домогосподарствам рівня матеріальної забезпеченості (за данімі вибіркового опитування домогосподарств, проведеного у січні 2002 долі)/ Статистичній бюлетень. Державній комітет статистики України. - ДО., 2002. - 52 з.

11. Від соціального забезпечення до соціальної політики: Зб. наук. статей/ Під ред. Я.А. Жаліла. - ДО.: "Сантанга", 2001. - 124 з.),