budj (Бюджетный дефицит), страница 2

Отже, у держави є 2 варіанта - або терміново збільшувати об’єм випуску продукції, або терміново збільшувати валові витрати. Саме останнє і досягається за допомогою збільшення державних витрат. А тому якщо державні закупівлі ефективніші державних трансфертів, саме перше і повинно застосовуватися. Таким чином, збільшення державних витрат врівноважує збиток розміру валових витрат, викликаних заощадженнями, податками або імпортом.

Може скластися й обернена ситуація - виникнення «інфляційного розриву » (inflationary gap) - коли валові витрати економіки повної зайнятості перевищують валовий об’єм випущеної продукції економіки повної зайнятості. Для недопущення інфляції державі припадає зменшити валові витрати саме на розмір цього інфляційного розриву. Це можна проробити декількома засобами. Можна зменшити державні витрати (трансферти або витрати на товари і послуги), або споживчі витрати за допомогою збільшення податків. Проте треба пам'ятати, що збільшення податків на гривню призведе до зменшення витрат менше, ніж на гривню.

Отже, складемо зведену таблицю усього вищесказаного стосовно фіскальної політики.

2.5 Автоматичні стабілізатори

Здавалося б, що може бути простіше - скоротити видаткову частину бюджету, якщо дохідна недостатня, і справа з кінцем. Проте в реальному житті видаткову частину скорочувати не тільки достатньо складно, але й іноді не можливо. Наприклад, не можна з економічної точки зору скорочувати витрати на страхування, капітальну амортизацію; із політичної точки зору - на соціальні потреби, на озброєння і т.п. Лише мала частина витрат бюджету залежить від рішень, прийнятих саме цього року. Велика ж їхня частина необхідна для виконання затверджених раніше програм, як ось поміч інвалідам, учасникам війн, різноманітних федеральних програм. Крім того, хоча існування захищених статей витрат бюджету і скорочує можливості варіювання фіскальної політики, ці витрати часто є стабілізаторами економічного положення в країні. Візьмемо, приміром, виплати по безробіттю. Витрати по цій статті збільшуються саме тоді, коли сукупних витрат в економіці не вистачає для забезпечення зайнятості всіх наявних ресурсів у повному обсязі. Люди, що одержують ці трансферти, починають більше витрачати, збільшуючи тим самим сукупні витрати економіки. З іншого боку, такі автоматичні стабілізатори є й у дохідній частині бюджету. Зокрема прибутковий податок так само приносить коли більше, коли менше прибутків у бюджет у залежності від розміру сукупних витрат і прибутків. Коли прибутки і, відповідно, витрати йдуть нагору, прибутковий податок стримує ріст купівельної спроможності населення, запобігаючи тим самим додаткові передумови до виникнення інфляції. У такий спосіб автоматичні стабілізатори (урядові прибутки або витрати, що автоматично змінюються в протилежну змінам у національному доході сторону, наприклад допомога по безробіттю або прибутковий податок) згладжують флуктуація кривої сукупних витрат і прибутків, запобігаючи зайво різкі і слабко контрольовані зміни розмірів макроекономічних показників.

Таким чином, можна сказати, що розмір витрат, а, отже, і розмір сальдо збалансованого бюджету, зафіксований приблизно на визначеному рівні. Звідси можна зробити висновок, що при пропорційній системі оподатковування розмір бюджетного дефіциту насамперед залежить від рівня прибутків.

Таким чином завдяки пану Кейнсу із середини тридцятих років дефіцит державного бюджету став застосовуватися в якості джерела можливостей державного регулювання економіки, наприкінці двадцятого сторіччя не залишилося практично жодної країни, що може похвастатися відсутністю бюджетного дефіциту.

Варто пам'ятати, що яка б не була міць фіскальної політики, не одна вона впливає на розмір дефіциту держбюджету. Розмір дефіциту пов'язаний із циклічним прямуванням макроекономіки. Це обумовлено насамперед існуванням автоматичних стабілізаторів.

З вищенаведених даних можна зробити такі висновки:

1. Ні законодавча, ні виконавча влада не має повний контроль над розміром бюджетного дефіциту.

2. Реальний розмір бюджетного дефіциту або надлишку змінюється як під впливом фіскальної політики, так і під впливом економічної ситуації в країні.

2.6 Дефіцит повної зайнятості

Оскільки другий висновок має місце, нам потрібно якийсь інший, більш точний індикатор фіскальної політики, що не залежить від фази економічного циклу. Для вивчення ефективності фіскальної політики реальний дефіцит ділиться на циклічну і структурну складові. Циклічна складова відбиває зміни, викликані фазою економічного циклу, якось зміни в податкових надходженнях і державних трансфертах. Структурний дефіцит відбиває вплив фіскальної політики. Замість порівняння реальних витрат і прибутків бюджету, при обчислення структурного дефіциту дорівнюються витрати і прибутки бюджету в умовах повної зайнятості. (Структурний дефіцит іноді називають дефіцитом повної зайнятості).

Відомо, що рівень державних витрат і ставка оподатковування можуть впливати на рівень сукупного попиту, і, отже, на розмір ВВП. Зрослий обсяг державних закупівель товарів і послуг збільшує рівень прибутків і тим самим збільшується загальна сума податків, одержуваних урядом. Виникає питання: чи може приріст державних витрат, замість збільшення бюджетного дефіциту, призвести до його скорочення.

На основі вищесказаного можна стверджувати, що заощадження + чисті податки = урядовим закупівлям + інвестиціям, або, заощадження - інвестиції = бюджетний дефіцит. До речі цією формулою ілюструється так називаємий ефект заміщення державними зобов'язаннями зобов'язань реального сектора, тобто за рахунок фінансування держбюджету недофінансуєтся реальний сектор.

Отже, якщо буде відбуватися дефіцитне збільшення урядових закупівель, то, хоча при цьому і буде збільшуватися рівень прибутків, а отже і податкові надходження, валовий прибуток бюджету не зможе зрости настільки, щоб зрештою призвести до скорочення дефіциту.

2.7 Дефіцит, внутрішній і зовнішній борг.

Зараз йде багато суперечок про негативні і позитивні риси дефіциту з погляду росту внутрішнього і зовнішнього боргу. Проте можна виділити такі 2 домінуючі позиції.

Перша ґрунтується на незнанні економіки і поверхневому здоровому глузді. Наявність боргу призводить обивателя в страхітливість, абсолютний ріст боргу сприймається як знак прийдешньої катастрофи.

Друга ж ґрунтується на детальному аналізі усіх за і проти. От основні положення другої позиції.

Отже, національний державний борг будується з бюджетних дефіцитів. Для покриття дефіциту держава удає до запозичень як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.. Національний борг, з одного боку, є пасивом для держави й активом тримачів держоблігацій (цінних паперів державного запозичення). У такий спосіб вартість у результаті держзаймів не губиться.

І усе ж, хто несе або буде нести тягар боргу, створеного хронічно незбалансованими бюджетами? Які ж негативні наслідки наявності державного боргу?

По-перше, необхідність обслуговування боргу обмежує можливості уряду балансувати поточний бюджет або витрачати засобу, що спрямовуються на обслуговування боргу та інші потреби. Хоча з іншого боку, велика частина процесу обслуговування боргу (внутрішнього) є лише формою перерозподілу, коли засобу платників податків переходять власникам державних цінних паперів.

По-друге, хоча обслуговування боргу не має істотної альтернативної вартості, ефект заміщення (витиснення) істотно впливає на майбутнє. За рахунок фінансування дефіциту на фінансовому ринку залишаються недофінансованими якісь проекти приватного сектора, знижуються інвестиції. Саме тут і виявляється висока альтернативна вартість як самих запозичень, так і всього процесу обслуговування боргу в цілому.

Треба зауважити, що борг, викликаний необхідністю фінансування трансферів, не накладає ні на кого реального прямого тягаря.

По-третє, існує проблема співвідношення розміру державного сектора і приватного. Внаслідок збільшених витрат держави росте державний сектор, а внаслідок ефекту витиснення скорочується приватний сектор. Якщо ж підвищені державні витрати, крім того, не сполучені з підвищеними державними інвестиціями, то через скорочення інвестицій постраждають майбутні покоління.

Найбільше тяжким для майбутніх поколінь є зовнішній борг, тому що його виплата не буде лише перерозподілом прибутків між громадянами держави. З іншого боку, зовнішнє фінансування дозволяє країні розширити державний сектор без скорочення приватного сектора.

1. ВЗАЄМОДІЇ БЮДЖЕТНОЇ ТА МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

За роки незалежності Україна пройшла щонайменше два основних етапи свого макроекономічного розвитку. На першому етапі (упродовж 1992—1995 років) уряд упроваджував м'яку фіскальну політику, що підтримувалася м'я­кою монетарною. Значні обсяги бюджетного дефіциту покривалися тільки за рахунок кредитних емісій Національного банку. Зовнішнє фінансування йшло переважно на поточні видатки — усе це зумовлювало розкручування інфляції до гіперінфляції, вибувалося значне зниження реального валового внутріш­нього продукту (табл.1).

Таблиця 1

* Без вирахування списаної заборгованості перед НБУ (7747,98 мли. грн.).

Другий етап (із 1995 року) був пов'язаний з уведенням національної гро­шової одиниці — гривні й характеризувався переходом до жорсткої монетар­ної політики. Завдяки цьому вдалося стримати інфляцію, стабілізувати грошо­ву одиницю і довіру до неї. Поряд із цим м'яка фіскальна політика, при про­веденні якої існував і існує значний бюджетний дефіцит, призводить до зрос­тання державного боргу, в тому числі зовнішнього, одночасно зростають обся­ги виплат за боргом, що потребує значних валютних коштів для його обслуго­вування. Стрімке зростання державного боргу на фоні продовження економіч­ного спаду знижує довіру до України як держави, спроможної платити за своїми боргами. Крім того, щорічні недонадходження грошових платежів до бюджету з одночасною необхідністю спрямування значних обсягів коштів на розрахунки за боргами призвели до накопичення боргу із заробітної плати і соціальних виплат, недофінансування майже всіх державних програм. Тобто існував як наявний, так і прихований дефіцит (табл.2).