159742 (737773), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Модель давала самі похмурі прогнози на майбутнє. Через 75 років стверджувалось у доповіді, сировинні ресурси будуть вичерпані, а нестача продовольства стане катастрофічною.
З тих пір з ініціативи Римського клубу було виконано 18 дослідницьких проектів, результати яких представлені у формі доповідей Римському клубу. До числа основних з них входять:
“Межі росту”, 1972 р. (рук. Д.Медоуз);
“Людство на поворотному пункті”, 1974 р. (М.Месарович і Э.Пестель);
“Перегляд міжнародного порядку”, 1976 р. (Я.Тинберген);
“За межами сторіччя марнотратства”, 1978 р. (Д.Габор);
“Цілі для людства”, 1977 р. (рук. Э.Ласло);
“Енергія: зворотний рахунок”, 1978 р. (рук. Т. Монтбрил)
“Немає меж навчанню”, 1979 р. (рук. Дж.Боткін, М.Эльманджера, М.Малиця);
“Третій світ: три чверті світу”, 1980 р. (М.Гренье)
“Діалог про добробут та благополуччя”, 1980 р. (О.Джаріні)
“Маршрути, що ведуть у майбутнє”, 1980 р. (Б.Гаврилишин);
“Мікроелектроніка та суспільство”, 1982 р. (рук. М.Фрідрихс, А.Шафф);
“Революція босоногих”, 1985 р. (Б.Шнейдер) і ін.
“Перша глобальна революція”,1989 р. (А.Кинг, Б. Шнайдер)
7. Основні ідеї Римського клубу
Аналізуючи діяльність Римського клубу, його творець і лідер Ауреліо Печчеі, сформулював “Основні цілі людства”, які виклав у своїй книзі “Людські якості” /13/.
Печчеі пропонує шість, як він називає “стартових” цілей, які пов'язані з “зовнішніми межами” планети; “внутрішніми межами” самої людини; культурною спадщиною народів; формуванням світового співтовариства; охороною навколишнього середовища й реорганізацією виробничої системи.
Коротка характеристика для кожної мети виглядає таким чином:
Перша мета: зовнішні межі
Присутність людини на планеті, її діяльність обмежується біофізичними межами (“зовнішніми межами”) Землі. Отже, людина у своїй діяльності, повинна виходити з можливостей оточуючої її природи, не доводячи її до крайніх меж.
Друга мета: внутрішні межі
Ця мета вказує на те, що не тільки планета, але й можливості самої людини мають фізичні й психологічні межі. Створюючи власну культуру, цивілізацію, тобто якесь штучне середовище, людина змушена з однієї сторони гранично напружувати й виснажувати внутрішні резерви свого організму, а з іншої, через недостатність навантаження йде деградація його біофізичних здатностей.
Ідея цієї мети (а вона є центральною для А. Печчеі) складається в удосконалюванні людини, розкритті його нових потенційних можливостей.
Третя мета: культурна спадщина
Розвиток технологічної цивілізації веде до уніфікації культури. Тому тільки дбайливе відношення до культурної спадщини допоможе зберегти унікальність різних культур. І хоча організації типу ЮНЕСКО проводять певну роботу, але цього явно недостатньо.
Четверта мета: світове співтовариство
Інтеграція в єдине світове співтовариство дозволяє більш ефективно регулювати міжнародне життя, і отже є більш ефективним способом співіснування. Однак, таке положення справ не відповідає інтересам великих держав, а також ряду егоцентричних держав. Тому необхідно переосмислити ідею національної держави, щоб знайти шляхи для перетворення нинішньої світової системи у світове співтовариство.
П'ята мета: середовище перебування
Проблема полягає в тому, як розмістити на планеті людей, чисельність яких через кілька десятків років стане вдвічі більше нинішнього.
Шоста мета: виробнича система
Виробничому істеблішменту належить у сучасному світі ключова роль. Однак, збої в економічних механізмах, незалежно від того, що керує - ринок або план - стають все відчутніше. У чому філософські причини економічних проблем, і якою повинна бути економічна система майбутнього, щоб забезпечити безупинно зростаюче по кількості населення планети.
8. Соціально-філософські передумови побудови моделі глобального розвитку
Виникнення та еволюція глобального моделювання
На цей час відомо більше десяти великих проектів, створених з використанням методів математичного моделювання, у яких досліджуються проблеми глобального характеру. Перші й найбільше широко відомі моделі – “Мир-2” і “Мир-3” були розроблені з ініціативи Римського клубу американськими професором Дж. Форрестором (1971 р.) та його учнем Д. Медоузом (1972 р.). Мета цих досліджень: простежити розвиток кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і середовищем його перебування в найближчому сторіччі, виходячи з допущення, що характер соціально-економічного розвитку в основному залишається незмінним. Проводячи за допомогою методу системної динаміки розрахунки для світу в цілому, Форрестор і Медоуз прийшли до висновку про те, що протиріччя між обмеженістю земних ресурсів, зокрема площ, придатних для сільського господарства, і зростаючими темпами їхнього використання населенням, що збільшується, можуть привести до середини XXI століття до глобальної кризи: катастрофічному забрудненню середовища, різкому зростанню смертності, виснаженню природних ресурсів і занепаду виробництва. Цей висновок можна вважати першим каменем, що ліг в основу нового наукового напрямку - глобалістики. Як альтернатива історично сформованому шляху розвитку людства, була висунута концепція “глобальної рівноваги”, відповідно до якої необхідно негайно припинити збільшення чисельності населення земної кулі, обмежити промислове виробництво, зменшити споживання ресурсів Землі приблизно в 8 разів. Основним недоліком висновків отриманих на основі аналізу цих моделей є досить обмежене подання їхніх авторів про можливості свідомого впливу людства на свій власний розвиток.
У відповідь на критику перших моделей Римський клуб запропонував новий проект – “Стратегія виживання”, що був створений під керівництвом М. Месаровича та Е. Пестеля (1974 р.).
Метою цього дослідження було: проаналізувати більшу кількість факторів у порівнянні з попереднім проектом, здатних імітувати розвиток, досліджувати можливості локалізації криз, знайти шляхи їхнього запобігання. Світ у моделі Месаровича-Пестеля представлений у вигляді десяти регіонів, взаємодіючих через імпорт-експорт і міграцію населення. Автори цієї моделі прийшли до висновку, що світу загрожує не глобальна катастрофа, а ціла серія регіональних катастроф, які почнуться значно раніше, ніж пророкували Форрестр і Медоуз. Месарович і Пестель протиставили концепції “глобальної рівноваги” концепцію “органічного росту” світу як єдиної системи взаємозалежних частин, які повинні гармонічно сполучатися. “Органічний ріст” забезпечується структурною диференціацією елементів системи й функціональною взаємозалежністю між цими елементами, й протиставляється чисто кількісному недиференційованому експонентному росту. Вказуючи на взаємозалежність кризових ситуацій, автори намагаються простежити, як взаємодіють зміни одних параметрів у певних регіонах зі змінами параметрів інших регіонів. (Наприклад, рівень харчування в регіонах Азії й Африки й обмеження росту матеріального споживання в країнах Заходу.) Хоча в цілому автори виступають не за “стримування росту”, а за “органічний розвиток світу”, вони обмежуються, по суті, рекомендаціями просвітительського характеру.
Приблизно в той же час група аргентинських учених на чолі з професором Эрерой розробила так звану латиноамериканську модель глобального розвитку, або “модель Барілоуе” (1974). Ціль цього дослідження - знайти шляхи досягнення “задовільних умов життя” для країн, що розвиваються. У цій моделі увесь світ розділений на чотири регіони: Азія, Африка, Латинська Америка та розвинені країни. Автори допускають можливість керування регіонів за допомогою централізованого перерозподілу капіталів. Вони затверджують, що криза, що пророкувалася в попередніх моделях, вже наступила у більшості країн, що розвиваються, населення яких живе в умовах голоду, високої дитячої смертності, неграмотності, незабезпеченості нормальним житлом... Ця криза не пов'язана з виснаженням не поновлюваних природних ресурсів, забрудненням навколишнього середовища або надмірним ростом населення, а являє собою наслідок “порочної системи цінностей”, результат нерівномірного розподілу багатства й влади між країнами.
Можливості досягнення “задовільних умов життя”, тобто певного рівня харчування, освіти, забезпеченості житлом і медичним обслуговуванням, досліджувалися у двох основних сценаріях взаємодії регіонів.
У першому сценарії передбачалася відсутність економічної допомоги розвинених країн іншим регіонам. Розрахунки показали, що в цьому випадку населення регіону Латинської Америки вийде на рівень “задовільних умов життя” приблизно через 40 років, а Азія та Африка навіть при оптимальному керуванні не тільки не досягнуть такого рівня, але й виявляться в безупинно погіршуваному положенні, по всіх основних життєвих параметрах.
Другий сценарій припускав наявність допомоги з боку розвинених країн регіонам Азії й Африки. За цим сценарієм, починаючи з 1980 р. ця допомога протягом десяти років повинна вирости від 0,2 % щорічного кінцевого продукту регіону розвинених країн до 2 % і далі залишатися постійною. У такому випадку досягається “прийнятне рішення” для всіх регіонів, і час виходу на рівень “задовільних умов життя” для Азії й Африки складе відповідно 57 і 65 років.
Проблемі взаємодії розвинених країн та країн, що розвиваються, присвячений також проект японської групи Римського клубу за назвою “Новий погляд на розвиток”. Він розроблений у Токійському університеті під керівництвом професора Я. Кайта. У цьому проекті світ розділений на 9 регіонів. Ціль дослідження: відшукати шляхи зменшення розриву в розмірі доходів на душу населення між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. У моделі передбачається можливість керування.
Отримані за допомогою цієї моделі висновки зводяться до наступного: по-перше, розвинені регіони повинні надавати безоплатну допомогу регіонам, що розвиваються (близько 1 % свого щорічного валового продукту); по-друге, ця допомога буде найбільш ефективною лише в сполученні з заміною структури економіки регіонів. У розвинених регіонах повинна бути зменшена частка легкої промисловості й збільшена частка сільського господарства у валовому регіональному продукті; у країнах що розвиваються - первісний швидкий ріст частки продукції сільського господарства повинен змінитися ростом частки продукції легкої промисловості. Такого роду структурні зміни економіки не припускають збільшення частки важкої промисловості в країнах, що розвиваються.
В 1976 р. під керівництвом лауреата Нобелівської премії Я. Тинбергена завершений новий проект Римського клубу – “Перегляд міжнародного порядку”. Ціль дослідження - вироблення рекомендацій нових форм міжнародного співробітництва (економічного, науково-технічного, політичного), що забезпечують задоволення основних потреб сьогоднішнього населення Землі й виявлення можливих потреб майбутніх поколінь. У проекті розкривається тенденція до зростаючої взаємозалежності країн світу. Тому диспропорції в розвитку людства (насамперед убогість одних та багатство інших) стають усе більше нетерпимими.
Під керівництвом іншого лауреата Нобелівської премії, американського економіста В. Леонтьева, в 1976 р. був завершений проект “Майбутнє світової економіки”, що розроблявся в Центрі планування, прогнозування й політики з метою розвитку ООН. Ціль дослідження - проаналізувати вплив економічних і політичних проблем на міжнародну стратегію розвитку, формовану ООН, у перспективі на три десятиліття (1970-80 гг., 1980-1990 гг., 1990-2000 гг.).
Авторами побудована математична модель світової економіки, що складається з 15 регіонів: вісім регіонів розвинених країн (у тому числі дві “централізовано-планованих”) і сім регіонів країн, що розвиваються (три “багаті на ресурси” і чотири “інші”, у тому числі одна “централізовано-планована”). Регіони взаємозалежні експортом-імпортом по 43 секторах економічної діяльності.
І в цьому проекті в центрі виявилися проблеми економічного розриву між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. Автори доходять висновку, що контрольні цифри росту валового продукту в країнах, що розвиваються, установленою міжнародною стратегією розвитку у 70-ті роки, недостатні для того, щоб почалося скорочення існуючого розриву в доходах розвинених країн та країн, що розвиваються. Щоб забезпечити прискорений розвиток останніх, необхідно одночасно здійснювати два типи змін: по-перше, глибокі соціальні, політичні й структурно-організаційні зміни усередині країн, що розвиваються, по-друге, істотні зміни світового економічного порядку - стабілізацію товарних ринків, заохочення експорту промислової продукції із країн, що розвиваються.
Філолофсько-соціологічні передумови побудови моделі глобального розвитку
Аналіз виконаних проектів показує, що основний їх недолік складається в недостатній розробці філолофсько-соціологічних передумов моделей глобального розвитку. У чому ж складаються ці передумови?
Людина належить не тільки до світу природи, але й до свого власного, соціального світу. Його відношення до природи є не просто природне, а соціальне явище, і виникаючі на цьому ґрунті проблеми розв'язні лише соціальними засобами. Тому постановка й інтерпретація глобальних проблем і завдань побудови моделі глобального розвитку з позицій загально соціологічної теорії є безумовною необхідністю. Застосування такої теорії при рішенні завдань побудови моделі глобального розвитку означає створення деякої концептуальної схеми, теоретико-методологічного підходу до моделювання глобальних процесів не тільки як процесів екологічних, економічних або політичних, але насамперед як процесів комплексних, змістом яких є зміна суспільних відносин. При побудові моделі, що відбивала б систему соціальних змін у сучасному світі, необхідно враховувати той факт, що соціальні процеси можуть досліджуватися й моделюватися, щонайменше, у двох напрямках.
У першому випадку соціальні процеси виступають як деякий внутрішній аспект процесів економічних, технічних та інше, пронизуючі всі зміни в суспільстві. Цей соціальний зміст техніко-економічних, наукових, екологічних та інших проблем повинен бути осмислений соціологією та виражений в теоретично обґрунтованій системі соціальних показників, що описують стан суспільства (або цивілізації) у цілому.
В іншому випадку аналіз і моделювання соціальних процесів - це розробка соціальних підсистем моделі соціального розвитку, наприклад, підсистеми культурних змін. Із цього погляду глобальна модель може розглядатися як спосіб переосмислення, переоцінки ролі традиційних соціальних інститутів і сформованих культурних стандартів (“підкорення природи” за допомогою техніки, культивування матеріального споживання й т.д.).
Передбачається, що глобальну модель, придатну для плідного аналізу різних альтернатив розвитку людства, можна побудувати лише на таких філолофсько-соціологічних передумовах, які дозволяють конструктивно вирішувати фундаментальні проблеми сучасності - збереження світу та прискорення соціального прогресу, ліквідації вбогості й всіх форм соціальної нерівності. Ці передумови можуть бути сформульовані в такий спосіб:
Людина є істота біосоціальна (при провідній ролі соціального), а історія людства - продовження історії природи. Тому й перспективи людства повинні розглядатися з погляду взаємодії суспільства й природи, біологічного й соціального. При цьому, звичайно, варто мати на увазі, що саме соціальне специфічно характеризує людину, а соціальні закономірності якісно відмінні від законів природи;
Суспільство й людина історичні, вони змінюються, розвиваються в часі. Крізь масу випадкового пробиває собі дорогу історично необхідне, закономірне;
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
