159699 (Філософія Ренесансу)

Філософія Ренесансу

Ренесанс визначається як історичний процес ідейного й культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій, що має самобутню цінність. Його елементи починають проявлятися на пізній фазі феодалізму й обумовлені розкладанням, що починається, феодальної системи. Весь процес триває аж до ранніх буржуазних революцій.

У розвинених країнах Європи вже на переломі XII і XIII ст. у зв'язку з розвитком ремесел і торгівлі, з розквітом міст відбувається ріст продуктивності праці. Місто представляло силу, завдяки якій феодалізм прийшов до вершин своєї економічної зрілості, але разом з тим у росту міст проявлялися риси, які переходили за рамки феодального ладу. Із прогресуючим економічним розвитком міст зв'язаний процес швидкого нагромадження торговельного й лихварського капіталу, а згодом виникають зародки (локальні, обмежені, нестійкі) капіталістичних виробничих відносин. Мануфактури були, однак, спочатку скоріше виключенням, чим правилом. У сутності Ренесанс є періодом подолання попередньої тривалої стагнації продуктивних сил.

У феодальній Європі існували більші розходження в економічному, політичному й культурному розвитку міст, тому Ренесанс не виникає відразу у всіх країнах, але насамперед у найрозвиненіших. Його колискою є Італія - майже весь перший період свого розвитку Ренесанс був «італійським явищем», і лише в другому періоді він здобуває європейський характер. В історіографії на Заході існує лапідарна хронологія Ренесансу: ранній Ренесанс - Trecento (починаючи з 1300 р. XIV в.), зрілий Ренесанс-Quattrocento (XV в.), пізній Ренесанс - Cinquecento (XVI в.). Це розподіл безпідставно, тому що воно абстрагується від національних і інших розходжень розвитку Ренесансу в різних країнах тодішньої Європи. .

Головні носії ідеології Ренесансу - міські вищі шари, умільці, міщани, монастирські й церковні інтелектуали - перебували в гострому політичному протиборстві із середніми й нижчими шарами міського населення, нехтували бідноту («плебс» ), незаможних. У той період ще не дозріли класові протиріччя між міщанами й феодальним дворянством, навпаки, дворяни й навіть високі представники церкви симпатизували міщанським шарам, положення й спосіб життя яких представлялися привабливими.

Ідеологія Ренесансу має як би подвійну спрямованість: з одного боку, антифеодальну, з іншого боку - антиплебейську. Міщанські верхи прагнули до стабілізації й розширення товарно-грошових відносин за допомогою реформ державного апарата й церкви. Термін «ренесанс» правильно вживати саме в цій класовій визначеності. Головний зміст і навіть головну рису цього історичного процесу відбиває не дослівний переклад цього терміна (фр. renaissance - відродження, тобто відродження, новий розквіт античної культури, науки й філософії), а антифеодальний зміст процесу, спрямованість проти церкви, дворянства й всіх феодальних порядків.

Для мислення, ідеології й культури Ренесансу вирішальною тенденцією, що характеризує переворот, є перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння миру. Це процес діалектичний, суперечливий, складний, здійснюється він повсюдно, але в різних модифікаціях, варіантах, формах.

Ренесанс охоплює ту фазу історії, у якій християнська релігія вже не має домінуючої, монолітної позиції. Цей переворот відбувається насамперед у релігійних рядах; ні у філософії, ні в мистецтві або літературі відразу не усувається існуючими сторіччями традиційний напрям думок.

У боротьбі із середньовічним теократизмом на перший план культури Ренесансу виступають гуманістичні, антропоцентричні мотиви. Презирство до земного єства заміняється визнанням творчих здатностей людини, розуму, прагнення до земного щастя. Реалізація людяності припускає освоєння досягнень культурного багатства минулого, тому гуманізм Ренесансу спонукує інтерес до античної культурної спадщини, до оволодіння багатоликим багатством древньої філософії. Знову й по - іншому відкриваються Платон і Аристотель, а також неоплатоніки, стоїки, епікурейці, Цицерон і ін. Їхня філософія розглядається в історичному контексті. Ренесанс - це насамперед вільне осмислення добутків античності, відмова від готових і незмінних істин. Замість поняття істини самої особистості надаються можливість і право вирішувати, що істинно, а що ні. Древні філософи приймаються скоріше як союзники, чим «вища інстанція». Учені, філософи вже виступають не як представники закритих шкіл, але як окремі дослідники. Цьому відповідали нові форми філософського пояснення, індивідуального стилю літературної обробки. Як реакція на схоластичну складність повсюдно спостерігалося прагнення до більше зрозумілого викладу. Проти колишнього схематизму більше враховується реальність, увага зосереджується на питаннях, які мають практичне значення й користь.

Однак було б неправильним ідеалізувати гуманізм Ренесансу й не зауважувати його внутрішніх протиріч, які зрештою відповідають його історичної обумовленості XIII-XV ст. Границі ці зримо проявляються в елітарності, в «аристократичних» тенденціях. Так, гуманістичні ідеї моральності були призначені вищим соціальним колам і класам, що мали можливість одержати утворення. Люди, які проголошували гуманізм, мали доступ до античної культури й філософії, знали мови (знання латинської мови, літератури було істотною ознакою Ренесансу). Не можна забувати, що гуманізм Ренесансу із самого початку різко суперечив аверроїзму (у деяких роботах викладається думка, що італійський гуманізм є католицькою реакцією на вчений аверроїзм), тому що гуманісти насамперед підкреслювали суб'єктивну, активну, практичну сторону пізнання.

Поворот до антропоцентризму не можна тут розуміти спрощено, що як миттєво перемагає дія або як якесь «прозоро чисте» вираження матеріалістичних поглядів. Суть у тім, що гуманізм Ренесансу проявлявся в революційних ідеях, звернених на внутрішню, земну «божественність» людини, у відмові від зовнішньої «інституціональної» істини божої, у залученні людини до життєвої активності, у твердженні віри людини в себе. Але й це нове, безсумнівно прогресивне, будучи історично обумовленим, могло виявитися лише в тій або іншій формі, обумовленої рамками релігії.

Часто дискутується проблема відносини між Ренесансом і Реформацією. Іноді спрощено затверджується, що між ними існує протилежність, що складається в тім, що Ренесанс-Явище міжнародне, загальноєвропейське, тоді як Реформація-Явище лише національне (німецьке). Істотним, однак, є те, що Ренесанс і Реформація мають загальну антифеодальну спрямованість, у їхній основі лежить антифеодальний рух, носієм якого у феодальному суспільстві, що розкладається, були міські шари суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світського утворення, то Реформація залишається в рамках середньовічного миру думок людини й у цих границях пропонує йому новий, спрощений шлях до бога. Ідеї Ренесансу могли активізувати лише верхні буржуазні шари (у сутності не було ніякого гуманістичного варіанта, що виражає інтереси середніх і нижчих шарів); навпроти, ідеї зміни церкви і її навчань - як головний зміст Реформації - були здатні мобілізувати середні й нижчі шари суспільства, більше прив'язані до релігійних подань у силу умов свого існування.

Гуманізм в Італії

Духовне й культурне перетворення Західної Європи, що проходить у різних умовах, має свої характерні риси й періоди. У першому, ранньому періоді, тобто в XIV-XV вв., нова культура має насамперед «гуманістичний» характер і зосереджується головним чином в Італії; в XVI і значною мірою в XVII в. вона має головним чином природниче-наукову спрямованість. Гуманізм Ренесансу в цей період переходить в інші європейські країни.

Гуманізм (лат. humanus - людський) у загальному значенні слова означає прагнення до людяності, до створення умов для гідної людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати про себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про зміст і мету свого буття. Ці міркування мають завжди конкретні історичні й соціальні передумови, гуманізм по своїй сутності завжди виражає певні соціальні, класові інтереси.

У вузькому змісті слова гуманізм визначається як ідейний рух, що сформувалося в період Ренесансу й змістом якого є вивчення й поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури. Значення гуманістів треба розглядати не тільки у зв'язку з розвитком філософського мислення, але й з дослідницькою роботою з вивчення старих текстів Італійські гуманісти збирали добутки древніх авторів за допомогою греків, які в цей час осідали в Італії. Петрарка, наприклад, зустрічався із грецьким ученим-ченцем Ваарламом, візантійський учений-гуманіст Хризолорас привіз в Італію ряд грецьких літературних пам'ятників. Зростаючий інтерес до вивчення древньої літератури підтримували й міські патриціанські пологи. У деяких містах виникали культурні центри, у яких були зосереджені античні тексти й пам'ятники. . Тому італійський гуманізм характеризується як літературний, філологічний. Робиться висновок, що поняття «гуманізм» ставиться лише до культурного й освітнього впливу грецької й римської культури. Однак у такому розумінні гуманізм ставиться тільки до духовної сфери Прикладом однобічного культурно-духовного розуміння гуманізму є ідея так званого, християнського Заходу, що сьогодні в модифікованій формі знову з'являється в концепціях католицького клерикалізму. Відповідно до цієї ідеї, західноєвропейський (або європейський) гуманізм спочиває на двох стовпах: на гуманістичній спадщині античного миру й на християнстві, що є нібито історичним ферментом збереження й розвитку традиційних духовних гуманістичних цінностей і для сучасності, вихолощується його практичний, динамічний, войовничий момент. Цей момент не можна випускати з поля зору, він завжди в наявності, хоча й по-різному проявляється в конкретних умовах. Ставиться це й до італійського гуманізму, що був вираженням конкретного суспільного руху представляв у цьому змісті величезний історичний прогрес, незважаючи на свою історичну обумовленість і обмеженість.

Початок італійського гуманізму

Данте Алігьєри (1265-1321). Свій гуманістичний світогляд Данте виклав насамперед у безсмертній «Комедії» Боккаччо перейменував її в «Божественну комедію», потім у трактатах «Бенкет» і «Монархія». Його літературну й ідейну творчість становлять єдність. Елементи нового, що народжується світогляду Ренесансу втримуються в його поетичній творчості. Християнську догматику Данте приймає як незмінну істину, однак дає новий виклад відносини божественного й людського. Він не протиставляє ці початки, але бачить їх у взаємній єдності. Бога не можна протиставляти творчим силам людини. Людина детермінована двояким способом: з одного боку, богом, з іншого боку - природою. До блаженства, таким чином, ведуть два шляхи: філософське повчання, тобто людський розум, і «духовне повчання», що виходить від святого духу. Підкреслення божественного в людині виступає як відхилення від середньовічних традицій, за це Данте був підданий критиці й засуджувався томистами.

Гуманізм Данте повний віри в сили людини. Людина сама відповідає за своє благо, що вирішує тут є його особисті якості, але в жодному разі не багатство або успадковане положення Про Дантові «Комедії» Ф. К. Шалда написав: «Не знаю у всій світовій літературі добутку, що несло б у собі більше любові до землі й до тілесності, чим пісні Раю. Не слухайте тих, хто говорить, що Дантів добуток аскетичний або загробний. Зміст його саме зворотний. Данте, мислить як поет конкретності, його божественний вірш повний земних реальностей. Навіть у момент найбільшого відторгнення думки він не відчуває земне як тягар або перешкоду...». Данте зазнав впливу від латинського, добре знав Сигера Брабантського, не були йому далекі й неоплатонівські тенденції середньовіччя, що виходили від Псевдо-Діонисия Ареопагита. Знайомство з навчанням Аверроеса про можливості й про активність розуму приводить Данте до розуміння того, що завданням людства є реалізація можливостей розуму, насамперед теоретичного, втілення їх у практичній діяльності. Політичний, антицерковний зміст своєї позиції він розробляє в «Монархії». Церква повинна займатися питаннями «вічності» , земної ж справи є долею людей, які прагнуть до створення суспільного устрою, що допомагає реалізації людського існування, заснованого на щасті, блаженстві, загальному й міцному світі. Данте належав до тих ідеологам, які свій гуманізм з'єднували з теорією так званої двоїстої істини.

Концепція Данте містить багато наївних і схоластичних аргументів, але вона сильна своєю основною ідеєю: все людське (і політика) повинне бути підлегле людському розуму.