159624 (Теоретичні витоки та історичне втілення європейської традиції у вимірах свободи та клієнтели)

Теоретичні витоки та історичне втілення європейської традиції у вимірах свободи та клієнтели

Вступ

Дослідження присвячене фокусній проблемі сучасної соціальної філософії – дослідженню феномену європейської традиції в теоретичному та суспільно-історичному вимірах Свободи і несвободи. Автори з’ясовують ціннісні орієнтири європейської парадигми, методологічні підвалини та головні етапи її розвитку. Аналізуючи суперечності, пов’язані з адаптацією України до європейського соціокультурного досвіду, пропонується авторська рефлексія щодо проблеми свободи та клієнтели в України в контексті сучасних процесів глобалізації.

Суперечливість і драматизм суспільно-політичних проблем останнього десятиліття в Україні визначається ситуацією вибору шляху майбутнього розвитку, який протягом тривалого часу залишається невизначеним. Попри те, що ці суперечності є пов’язаними насамперед з переходом від однієї суспільної моделі до іншої, і в теоретико-філософських дискусіях обговорюються вже давно, суспільство і влада не можуть досягнути громадянського консенсусу з питань напрямку розвитку українського суспільства. Залишаючись осторонь онтологічного питання щодо детермінації суспільного розвитку локальними національними традиціями, а також уникаючи суперечок стосовно позитиву та негативу конкретних суспільних систем та моделей, варто звернути увагу на те, що візія майбутнього України має спиратися на філософський дискурс, здатний відбити теоретичні та історичні виміри європейської традиції свободи в контексті демократичних процесів національного державотворення. Концептуальне дослідження теоретичних вимірів соціально-філософської спадщини мусить поєднуватись із осмисленням європейського дискурсу в різних соціокультурних контекстах. Європейська теоретична рефлексія з цієї проблематики свідчить, що саме звернення до широких діахронічних контекстів допоможе з’ясувати, яка саме суспільна модель є найбільш адекватною для України та сприятливою для розвитку суспільної свідомості та європейської ідентичності. Висвітленню та аналізу європейської традиції присвячені праці багатьох європейських та українських учених. Утім, переважній більшості з цих праць розглядаються політологічні та емпіричні аспекти зазначеної проблематики. Соціально-філософські виміри європейської традиції, які пов’язані з метафізичними та феноменологічними парадигмами, висвітлені значно менше. Серед солідних розвідок цього напрямку варто виділити роботи Ю. Габермаса, М. Фуко, Х. Арендт, К. Апеля, в яких притаманною цим вченим аналітичністю відбито філософський дискурс модерну, виміри публічності та приватності в європейському суспільному розвиткові; А. Єрмоленко, Г. Д. Ж. Бермана, Б. Кістяківського, А. Карася, П. Козловскі, М. Поповича, В. Кульмана, В. Гьослє, що висвітлили етичні та правові аспекти взаємин держави і суспільства в Європі, вплинули на розвиток комунікативної філософії; Дж. Роулза, А. Селігмана, Р. Дворкина, Дж. Коена, Т. Лумана, Р. Зимовця, Р. Пайпса, М. Осовської, А. Шютца, А. Шинкарука, В. Табачковского та небагатьох інших науковців, в яких аналізуються взаємини держави і громадянського суспільства, проблеми власності, свободи та несвободи в європейській соціокультурній традиції. Поза увагою деяких із цих дослідників не залишилися певні порівняльні складові розвитку Європи та України, соціокультурні архетипи та конфліктні вектори суспільного розвитку.

Названі дослідники, за окремими винятками, головну увагу зосереджують на модерних складових розвитку європейського суспільства. Недостатньо висвітленими залишаються базові чинники, що вплинули на формування європейської історичної практики, теоретичні ідеї та їхній вплив на розвиток європейської традиції. Мета пропонованої роботи полягає в тому, щоб акцентувати увагу на дві взаємодоповнюючі складові європейської цивілізації: постійні метафізичні пошуки та реальний історико-культурний процес, що маніфестує себе через антиномічні виміри свободи і несвободи. Відповідно об’єктом розгляду є методологічні підвалини та процес розвитку європейської традиції з визначенням базових етапів її усвідомлення та можливості адаптації до неї сучасного українського суспільства. Таким чином, європейська суспільна традиція виступає предметом аналізу.

Розмірковуючи над долею європейської суспільності, варто усвідомити, що інтелектуальна активність останньої постійно перепліталася з контроверсійною соціальною практикою. Поступово стає все більш очевидним, що всі драматичні перипетії історичної ходи цієї традиції були так чи інакше пов’язані з певним розумінням місця людини в світі, способу людського буття, граничних межових підвалин цього буття. Найбільш гостро цей взаємозв’язок виявився в ХІХ-ХХ століттях, коли серйозно постало питання не тільки про кризовий стан європейських суспільств, але й про гуманітарну, антропологічну кризу, загальний брак гуманності в самому стрижні європейської традиції –– відсутності толеранції у стосунках між людьми.

Загальна антропологічна криза, що доповнювалась кризою аксіологічною та інституційною, виникла не на порожньому місці, а з реальної соціальної практики, з протистояння дискурсів свободи і несвободи в європейській історії. Очевидно, що життя людей історично розвивалося не стільки за їх власними законами, стихійно чи під знаком провидіння, але скоріше узалежнювалося від об’єктивних законів історії, вагомих державно-політичних та суспільних чинників, що узгоджувалися або не узгоджувалися з розумовою активністю індивідів.

Відповідно, кожен крок у суспільному розвиткові, перехід від однієї історичної доби європейської розвитку до іншої давав нові акценти взаємовідносин людини з різноманітними державними інституціями, визначав нові чинники у соціальному поступі, висвітлював нові грані людської суб’єктивності та суспільства в цілому. Етапними кроками на цьому шляху були: відкриття сфери політичного та духовного, публічного та приватного в античні часи; пробудження інтересу до індивідуальної людської душі та розкриття її найпотаємніших глибин; притаманне християнству розмежування сакрального та профанного; розгортання яскравої палітри людських можливостей представниками доби Відродження; становлення та ствердження “модульної людини” або самосвідомого суб’єкта суспільної життєдіяльності та культури в добу Модерну. Очевидно, що без такого плідного історичного досвіду шукань і здобутків, злетів і падінь, надій і втрат важко уявити сучасну європейську традицію, що стверджувала як людяно-гуманітарні так і антиномічні цій традиції ідеали несвободи та насильства.

Рефлексуючи стосовно інтелектуальної активності та контроверсійної соціально-історичної практики ми не можемо уникнути проблеми постійної боротьби ідеалів добра, краси, справедливості, толеранції, свободи з протилежними суперечливими тенденціями які стали найбільш очевидними починаючи з часів Просвітництва. Високі ідеали цієї епохи (ідеали свободи, рівності, братерства, поваги до науки, віри в науковий та технічний прогрес, постійне вдосконалення людського соціокультурного середовища, ствердження моральних імперативів) часто густо приходили в протиріччя з конкретною соціально-історичною практикою. Йдеться і про соціально-історичні наслідки ідеї “просвітлення” всього людства, що була втілена кривавими засобами, зокрема, у великій французькій та більшовицькій революціях. Варто згадати і про постійні війни та конфлікти (від громадянських до світових), що суперечили ідеям Канта стосовно “вічного миру” та ідеям Фергюсона й багатьох інших мислителів. Врешті-решт, йдеться про катастрофічне зниження не лише норм та принципів моралі, але й самоцінності людського життя. Зрештою ми можемо говорити про домінантні тенденції масового суспільства, маніпулювання людською свідомістю пануючих в ХХ столітті в багатьох країнах Європи тоталітарних та авторитарних режимів. Наука і техніка, бюрократичний апарат, що були актуалізовані розвитком європейської традиції, перетворилися в ХХ столітті в автономний засіб соціального розвитку, і зовсім не випадково вчені заговорили про фундаментальну суперечність між соціальною організацією та соціальною інтеграцією суспільства. Врешті-решт, ця тенденція, ймовірно, призведе до певного звуження ідеалів свободи, демократії, громадянського суспільства в Європі, до утвердження небезпечного вектора розвитку.

Отже, свобода, як домінанта європейської культурної традиції, як певна світоглядна парадигма, органічно виступає не однозначною формою розвитку, а тезою, котра постійно вступає у протиріччя з антитезою, як суперечність і боротьба. Для того, щоб повніше усвідомити теоретичну основу європейських метафізичних пошуків, доленосне протистояння суперечливих тенденцій розвитку – свободи й несвободи, толеранції та насильства, солідарності та конфлікту, бюрократизації та комунікації, варто проаналізувати загальні методологічні підходи в Європейській традиції, визначити чинники, що впливали і продовжують впливати на її розвиток.

Методологічні підходи щодо європейської традиції

Сучасні поширені звернення до європейського досвіду – бажання творити життя за зразками розвинутих європейських країн – актуалізують процес звернення до європейської соціальної філософії. Ці зразки європейської філософії – від Гоббса, Бьорка, Руссо, Фергюсона, Канта, Гегеля й до Апеля, Габермаса, Роулза й багатьох інших – є одними з важливих світоглядних джерел в умовах постмодерної невизначеності. Вони дають можливість не тільки піддати аналізу європейську традицію в синхронічних та діахронічних вимірах, але й точніше визначити необхідні регулятивні ідеї суспільних трансформацій – бажані моделі можливого розвитку. Разом із прилученням до цієї філософсько-світоглядної традиції (що органічно призвела, попри значні проблеми, до створення в ході історичної практики розвинутих типів західних демократичних суспільств) сучасна українська спільнота отримує концептуальні засоби для ґрунтовного дослідження широкого комплексу проблем європейської традиції. Це правові, майнові, етичні питання, зокрема те, що стосується комунікативної етики, взаємовідношення права, політики і моралі, етики відповідальності, громадянського суспільства.

Комунікативна філософія зіграла важливу роль в осмисленні базових параметрів європейської традиції. Йшлося насамперед про формування базового для європейського дискурсу морального імперативу. В цій традиції проблема моралі розглядається як історичне завдання всього європейського суспільства, яке протягом свого існування мало створити сталі форми інституціональної підтримки норм та цінностей, а, відповідно, і постійно поліпшувати умови для морального вдосконалення [1].

Інша методологічна проблема пов’язана з взаємовідношенням теоретичного та історичного. Тут практична комунікативна філософія історично поєднувалась із філософією історії, що підтверджує розвиток всієї європейської традиції. У відповідності з нею ідеї універсалістської етики відповідальності певною мірою знаходили своє віддзеркалення та втілювались у демократичних європейських інституціях, які, втім, часто суперечили реальній антидемократичній практиці суспільного життя в європейських країнах.

Комунікативна теорія звертає увагу на раціональну модель суспільної відповідальності, що була відбита на певних етапах європейського розвитку. Європейська традиція розкривається тут через проблему громадянського суспільства та громадськості. Базова ідея Ю. Габермаса – ідея громадськості за допомогою публічного обговорення утверджує ідеали свободи та солідарності. Німецький філософ справедливо стверджує, що інституція громадськості, яка є надбанням європейської цивілізації, руйнується разом із переходом до пізнього капіталізму. Сфера публічності з плином історичного поступу все більше підпорядковується владним структурам, які втрачають свою прозорість і, базуючись на псевдораціональних аргументах, уже не критикуються з боку громадянського суспільства. Поступово громадянське суспільство втрачає ціннісні орієнтації цивілізованого суспільства, позбувається значної частини свого гуманістичного потенціалу і перетворюється на інструмент впливу владних структур. Відтак, представники “макроетики” достатньо гостро ставлять проблему взаємин держави і громадянського суспільства, проблему легітимації сучасного європейського суспільства.

Достатньо очевидно, що ми не можемо говорити про європейську традицію як універсальну категорію або загальний несуперечливий спосіб буття. Втім, згадані нами загальні методологічні підходи допомагають осягнути контроверсійність, суперечливість європейського досвіду. Якраз у намаганні віднайти абсолютно об’єктивний досвід, універсальніший погляд на суспільство, навколишній світ, людину або в максимальному науковому розумінні європейську традицію, вбачає своє завдання один із найвизначніших варіантів філософії ХХ століття – феноменологія. Один із її базових методів – це метод епохе – уникнення будь-яких наявних досі знань стосовно предмета судження. Важливою тут є редукція до максимально раціональної основи всіх емоційно-психологічних переживань станів, що заважають нашій об’єктивності.

Найбільш влучно ці максими феноменології були сформульовані класиком феноменології та її засновником при аналізі кризи європейської культури ХІХ-ХХ століть. Причини цієї кризи Едмунд Гусерль вбачає в дефіциті універсальної раціональності в європейській культурі та традиції, що, за його переконанням, і призвело до жахливих подій Першої світової війни, втрати гуманістичного потенціалу людства. Перші ж сумніви в ефективності парадигми класичної раціональності виникли у представників екзистенціалістського філософського напрямку. Представники цієї школи акцентують увагу на відсутності в європейській традиції та класичній метафізиці місця для людини, конкретної особистості, з її складним, суперечливим та інтенсивним внутрішнім життям, з її небажанням бути просто “ґвинтиком” у побудовах Абсолютного Духу, домінуючого світового розуму. Вагоме значення мала також розробка понять “сутності” та “існування” людини, “раціонального” та “ірраціонального”. Очевидно, що суперечливий розвиток капіталістичних суспільних відносин, європейської культури в цілому вимагали нагальної серйозної критичної рефлексії.

Криза європейської культури спричинила рух до подальших розвідок підвалин культурного та суспільного співіснування людей. У цьому контексті феноменологічна та герменевтична традиція XX століття, ймовірно, мають інтерпретуватися як вагомі пошуки людського взаєморозуміння та обмеження виміру суспільної несвободи. Ця парадигма намагається осягнути шляхи подолання суперечностей свободи і несвободи, віднайти модус порозуміння та толеранції, зрозуміти іншу особу, громадянина, автора чужої дії, ідеї чи тексту й тим самим певною мірою подолати конфлікт різних суспільних та культурних інтерпретацій минулого та сучасного. Ідея толерантності, що органічно сприяє ідеалам свободи та громадянського суспільства, вважається нормативним чинником герменевтичної філософії.

Очевидно, що європейську традицію неможливо усвідомити без історичної ідеї суспільної угоди, толеранції, певних суспільних ідеалів, що притаманні християнському світові. Власне, ці константи є взаємопов’язаними значимими чинниками доби Просвітництва, визначальними вимірами новочасної суспільної парадигми. Гранднаративами цього проекту виступали: логоцентризм, ясність і прозорість суспільних відносин, необмежена віра в суспільний поступ ідеалів свободи. Нарешті, це віра у самосвідомого, цілковито автономного економічно, політично й духовно громадянина – суб’єкта громадянського суспільства, віра в раціонально-довершене суспільне буття.

Така суспільна модель історично довела і свої переваги, але й свої вади. З одного боку, можемо говорити про ідеали свободи, демократії, правової держави, громадянського суспільства. З іншого, сподівання на поширене усвідомлення ідеалів свободи як віднаходження спільної змістовної основи не справдилися. Відомий німецький філософ П. Козловскі слушно стверджує, що проект модерну себе не виправдав, адже просвітництво має сенс лише при нотуванні об’єкта та адресата, загальне просвітництво, на його думку, не є осмисленим поняттям [1]. Схожої точки зору дотримуються нові французькі мислителі постмодерну Жан-Франсуа Ліотар та Андре Глюксман, які разом із деякими позитивними рисами, знаходять в європейській традиції значні вади. Йдеться про глибинні тенденції панування розуму, закладені в раціоналістичній філософії, які у співвідношенні з реальною історичною практикою призвели до тоталітарних тенденцій придушення особи, громадянина як репрезентанта громадянського суспільства. Представники постмодерністського напрямку звертають увагу на домінування в європейській традиції єдиної форми раціональності і пригнічення всіх інших форм як дикунських, незрілих і неповноцінних [3]. Очевидно, що така просвітницька модель органічно призводила до виділення легітимних та нелегітимних форм суспільного життя. Саме це не влаштовує постмодерністів. Саме ці тенденції вони критично переосмислюють. Зокрема, Ліотар стверджує, що “немає й не може бути універсальної мови, як не може існувати єдина універсальна раціональність суспільного життя, універсальна європейська традиція” [4]. На його думку, існують лише різноманітні мовні ігри, контекстуальність, взаємопроникнення різних форм суспільного життя, символізація традиції в метафоричних вимірах. Ця парадигма акцентує увагу на сутнісні виміри свободи й несвободи в європейському соціокультурному просторі, на здатність особи та суспільства змінювати форми власної ідентичності.

Можна вважати беззаперечним, що філософські ідеї постмодерністів розширили поле філософської рефлексії щодо європейської традиції, заперечили певні просвітницькі тенденції “просвітлення людства”, які призвели до жахливих історичних наслідків, поставили під сумнів класичні гранднаративи. Втім, навряд чи можемо говорити про постмодерністську методологію, зважуючи на концептуальну різницю в підходах представників цього напряму. Слушною тут видається думка відомого українського дослідника Є. Андроса про те, що “постмодернізм не є набором готових відповідей на ті чи інші запитання, а є тим неминучим етапом одвічних філософських пошуків, без яких не буває результативності, ствердження якихось висновків вагомого сенсотвірного ґатунку” [5].

Піддаючи аналізу різноманітні методологічні підходи щодо європейської традиції, не можна не згадати про ідею перформативу як акту юридично-політичного та філософського змісту, розвинутого Ж. Дерідою на прикладі американської Декларації незалежності. У відповідності з його концепцією, декларація самим фактом прийняття її “представниками Сполучених Штатів Америки, що зібралися на Генеральний конгрес, містить водночас дві дискурсивні модальності …опис та повеління керуватися цим документом, факт та право” [6]. Ця ідея французького дослідника органічно вписується в контекст європейської традиції, де мовленнєві дії людей часто збігаються з утвердженням певних соціальних реальностей. Репрезентанти європейської суспільності своїми вербальними актами часто акцентують увагу на важливості зміцнення демократичних інституцій; достатньо часто й історична практика узгоджується з вербальними актами. З іншого боку, протягом всієї європейської історії і зараз – за часів суперечливих трансформацій постмодерну, ми можемо спостерігати певну невідповідність ідей соціальній практиці. Ще більш гостро ця проблема стоїть в Україні. Для того, щоби зрозуміти українське сьогодення, необхідно осмислити український досвід у суперечливому контексті європейських пошуків, визначити головні риси української традиції в минулому та сучасному й спрогнозувати майбутні тенденції.