159570 (Філософські засади теорії нації (Міхновський, Донцов, Сціборський, Липинський)), страница 2

Микола Міхновський був першим з теоретиків українського націоналізму, який послідовно доводив, що без національного визволення не може бути соціальної справедливості: “Соціальна справа нації не є її домашньою справою, бо лежить у руках нації-пана. Вирвати свою соціальну справу з рук чужинців, забрати її в свої власні руки - це головний ідеал кожного поневоленого народу. Там, де існують нація-пан і нація-раб, там нема ніяких спільних інтересів між ними”. На жаль, і ця теза не знайшла належного усвідомлення в середовищі тогочасної провідної еліти. Коли перед нею постала дилема: національне чи соціальне, вибір був зроблений на користь останнього. В результаті - втрата державності й багаторічний соціальний гніт, включно з голодоморами. До того ж радикалiзм автора “Самостiйної України”, стояв на перешкодi популярностi його думок. Заяви типу: “Усяк, хто на цiлiй Українi не за нас, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя”, “Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо...”, [19], - вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiї Мiхновського, iншi нацiональностi полiетнiчного суспiльства. М. Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiали нацiоналiзму європейського типу.

Проте вiн не брав до уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX століття нацiоналiзм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi права i свободи, якi ставилися на перше мiсце. Ось тут як раз можемо говорити про гуманізм як такий. До того ж населення цих країн, на відміну від України, було переважно мононацiональним. Цi суттєвi чинники були проiгнорованi i нацiональна iдея у викладi М. Мiхновського не знайшла на початку столiття широкого визнання серед українства.

Доля розпорядилася так, що тільки через кілька десятків років палкий заклик Міхновського був почутий. Але завдяки йому на авансцену історії вийшов новітній український націоналізм.

Чіткі і зрозумілі постулати “Самостійної України” потребували філософського осмислення, а подекуди обґрунтування, що не завжди базувалося на раціональних і прагматичних концепціях.

C. Ленкавський зазначав [15]: “Як система цінностей, що означує відношення людини до чогось, що є поза нею, ідеольогія націоналізму є світоглядом або релігією. Але як система, що означує відношення до світу існуючого потенціяльно, тобто існуючого в душах визнавців світогляду чи релігії націоналізму, ідеольогія є реальним пляном перетворення існуючої дійсности, - політичною програмою. Це друга сторінка ідеольогії. Третьою й останньою сторінкою ідеольогії є проекція свідомої волі на площу життя, - реалізація, фільософічно чи психольоґічно санкціонованих ідей, згідно з плянами реальної програми. Щойно ці всі три сторінки, разом взяті, дають суцільну й завершену ідеольогію”. Відповідно до класифікації С. Ленкавського, теорія націоналізму Миколи Міхновського є радше планом перетворення існуючої дійсності, яка склалася на той час, тому ставиться під сумнів сама можливість називати вчення Міхновського ідеологією.

Річ у тому, що Україна після поразки Визвольних Змагань 1917-1921 рр. опинилася поза політичними і юридичними категоріями. На мапі світу вона існувала як територія, пошматована багнетами армій суміжних держав.

За таких обставин “вольовий націоналізм” Дмитра Донцова став відповіддю на головне питання: “А чи не зникла Україна назавжди?”

1. 2. Філософські засади “Націоналізму” Дмитра Донцова

Донцов Дмитро Іванович (29.08/10.09.1883 - 30.03.1973) [27] - літератор, політик та історіософ, фундатор інтегрального націоналізму. Народився поблизу м. Мелітополя (тепер Запорізької обл.). Фах правника здобув у Санкт-Петербурзькому університеті, який закінчив 1907 р. Студентом розпочинає інтенсивну політичну діяльність. 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії, його двічі заарештовують (1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві). Після другого арешту емігрує до Австро-Угорщини, де студіює право у Віденському університеті, розгортає політичну діяльність у Галичині. З 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі українських студентів від УСДРП (“Сучасне політичне положення нації й наші завдання”, 1913), засуджуючи все ще впливові в Галичині москвофільські ідеї (“Модерне москвофільство”, 1913), закликаючи до відокремлення від Росії. З 1914 р. живе у Відні й Берліні, аз 1916 р. - у Швейцарії, активно включається в роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює в гетьманських урядових структурах, створює (разом з В. Липинським, В. Шеметом) Партію хліборобів-демократів. З 1919 р. знову в Швейцарії - на чолі Українського Пресового Бюро. У часи першої світової війни та визвольних змагань видає праці “Українська державна ідея та війна проти Росії” (1915), “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Українська державна думка і Європа” (1919), “Підстави нашої політики” (1921). У 1922 р. повертається до Львова, де редагує ЛНВ (1922 - 32) та Вісник (1933 - 39), друкується в німецькій, швейцарській та польській періодиці. У 1926 р. видає книгу “Націоналізм”, яка справила помітний вплив на політичні й інтелектуальні процеси в Галичині. З кінця 1939 р. знову в еміграції (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті живе в Монреалі, де певний час (1948 - 53) викладає українську літературу в університеті. За роки перебування в Канаді опубліковані “Хрест проти диявола” (1948), “Правда прадідів великих” (1952), “Поетка вогненних меж”, “Росія чи Європа” (1955), “Московська отрута” (1955), “Від містики до політики” (1957), “За яку революцію” (1957), “Незримі скрижалі Кобзаря: містика лицарства запорозького” (1961) та ін.

Як вже зазначалося, у 1926 р. український читач дістав до рук новий твір Донцова, який досі, з одного боку, вважається підставовою книгою українського націоналізму, а з іншого, продовжує бути предметом гострої критики, а то й засуджування. “Націоналізм” - твір особливий своїм змістом, стилем та й загальним тоном, що не завжди дозволяє дати об’єктивну оцінку та провести зважений аналіз. З “Націоналізмом” багато хто асоціює перш за все такі поняття, як “аморальність”, “культ крові і ножа”, “ірраціоналізм”, апотезу “чину для чину” і навколо цих понять в основному ведеться вся дискусія. Цікавим є той факт, що, наприклад, для українських правих кіл Донцов є звичайним плагіатором, бо, мовляв, він використав працю В. Липинського (про нього мова піде дещо пізніше) і свої ідеї та концепції прямо “списав” з “Листів до братів-хліборобів” (О. Назарук і сам В. Липинський). Маючи на увазі, однак, всі ці закиди й звинувачення, треба сказати, що “Націоналізм” Донцова займає важливе місце в розвитку української думки. В цьому творі Донцов виклав свою політичну філософію. Наприклад, для визнавців “організованого націоналізму” автор “Націоналізму” є несприятливим, бо пропагує “вольовий націоналізм” без українського змісту (В. Мартинець). Для демократів і соціалістів різних напрямків Донцов був і досі є речником “українського фашизму”, який “імпортував” на україну фашистські і нацистські ідеї (М. Стахів, К. Коберський-Пушкар, В. Левинський). “Фашистом” і “людоненависником” вважали Донцова колишні комуністичні автори (В. Ю. Євдокименко, М. М. Олексюк).

Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціальнпих ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції й пристрасність стилю роблять постать Донцова контроверсійною та неоднозначною, ”рівночасно звеличуваною і засуджуваною” (В. Янів) постаттю. Політична позиція Донцова, що давала підстави кваліфікувати його як “апостола українського сепаратизму”, з 1913 р. залишалась незмінною. Але чи є боротьба поневоленого народу за власну націю і державу сепаратизмом? Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Донцов звертається до популярних у Європі на початку XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.). Речник “агресивного націоналізму”, Донцов обґрунтовував примат волі до влади (“функція влади - найвища функція нації”). Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження просвітницького варіанту інтелектуалізму, Донцов приймав “інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням”, вбачаючи в синтезі їх згоду Логосу й Еросу, що є для Донцова запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення націоальної ідеї та національного еросу забезпечить подолання “роздвоєння душі” та ослаблення волі, на які передусім, на думку Донцова, хибує українська спільнота.

Як зазначає С. Ленкавський [15], Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як віддзеркалення існуючої дійсності, скріпити й надати їм теоретичного обґрунтування та на їх основі перетворити душу нового українця, бо „лише цілковите перетворення, започаткування зовсім нового духа може нам допомогти”, - каже Донцов, словами Фіхе на початку „Націоналізму” [7].

Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний; система, яку вона дає, - філософічна, бо дає теоретичний світогляд і то світогляд із суттєвими прикметами релігії: з сильним емоціональним забарвленням, з фанатичною вірою в правдивість і непорушність своїх догм, з безоглядною нетерпимістю й боротьбою з усим, що з нею незгодне. Перетворення духа є кінцевим тому, щоб з таким власне емоціональним наставленням засвоїти ідеологію. Без такого психічного прийому ідеологія не буде ідеологією, а буде старою метафізичною теорією, що лежить у творах філософів-фантастів. Ця емоціональність, проти-інтелектуалізм в інтерсуб’єктивному прийомі є психологічною сторінкою ідеології. Цю психологічну рису ідеології названо інтерсуб’єктивною тому, щоб не змішувати її з іншою психологічною рисою ідеології - зі стихійним психічним перетворенням мас, що є підставою, й то психологічною підставою ідеології Донцова, - на відміну від підстав інших ідеологій, що мають соціологічні або економічні підстави. Інтерсуб’єктивна риса ідеології є її органічною частиною. Це їхні духовні нахили й чуттєві реакції. Ідеологія дає їм теоретичне виправдання, дає санкцію, виходячи із загальних метафізичних засад на основі непорушних догм, з яких шляхом дедукції вона виводить їх, але вже не як духвні прикмети людей, а як основні вартості. Як такі, вони є органічною частиною самої ідеологічної системи.

Погляньмо на підстави ідеології Донцова, - на метафізичні засади, що на них спирається ціла теоретична система. Метафізична підстава ідеології Донцова є однорідною, бо в склад її входить одна лише система філософічна, а саме ідеалізм, хоч біля ідеалізму зустрічаємо такі назви як “волюнтаризм”, “енерґетизм”, “динамізм”, а навіть також елементи дарвінізму. Чи є вона одноцільною, чи між поодинокими елементами заховано внутрішній зв’язок, чи не є вони суперечними з собою, - цим Донцов не займається, хоч від цього залежить стійкість ідеології.

Основним поняттям ідеології Донцова є ідеалізм. Ідеалізм має кілька значень, а тому слід розрізняти такі найважливіші значення ідеалізму:

1) ідеалізм епістемологічний, - напрям у теорії пізнання, що відкидає незалежне від наших уявлень існування зовнішнього світу;

2) ідеалізм метафізичний, - напрям, що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лише ідеї, духові або психічним елементам (розум, воля і т.д.);

3) ідеалізм історичний, - напрям, що визнає впливи ідей на хід історичних подій;

4) ідеалізм ненауковий, - напрям, що може бути згодним і з ідеалізмом, а речі нематеріальні ставить понад те, що загально називається матерією, і заперечує важливість матеріальних цінностей.

Про епістемологічний ідеалізм у Донцова немає мови. У склад його системи входить ідеалізм у трьох останніх значеннях: метафізичний, історичний і ненауковий.

Найбільшу вартість для ідеології має, очевидно, метафізичний ідеалізм, бо він є виробленою філософічною системою, що може дати ідеології найзагальніші наукові підстави й що з неї випливає, як один з наслідків, історичний ідеалізм. Ідеалізм у четвертому значенні, не має зовсім ніякого значення для вироблення ідеології націоналізму, а є тільки науковою назвою для означення буденного явища, що з ідеалізмом нічого спільного не має.

Метафізичний ідеалізм виходить з того, що світ складається з елементів нематеріальних. Залежно від того, який саме нематеріальний елемент береться за основу буття, постають різні ідеалістичні напрями. Ідеалістичний напрям, що за первісну прасубстанцію, з якої все виникло й з якої все складається, ввважає волю, називається волюнтаризмом. Зближеними до „волюнтаризму” є “енергетизм” і “динамізм”, - тому автор „Націоналізму” зовсім неправильно ставить рівнорядно ці три поняття. Це неправильно, бо енергетизм, це погляд, що приймає за суть буття якісно неокреслену енергію. Напрям, що окреслює ту енерґію, як енергію психічну, - волю, є волюнтаризм, а напрям, що ввважає ту енергію за кінетичну силу матерії називається динамізмом. Енергетизм, отже, може бути ідеалістичним і матеріалістичним, залежно від якісного означення енергії. Динамізм є матеріалістичним, а волюнтаризм є ідеалістичним напрямом енергетизму. Як такий, він незгодний з матеріалістичним динамізмом і ніяк не тотожний з енергетизмом, під обсяг якого він підпадає як один з його напрямів. Небезпеки для монолітності ідеалістичної підстави ідеології від динамізму немає, бо Донцов не кладе його в основу ідеології, а використовує його тільки тому, щоб оперувати новим науковим словом.

Врешті, основою ідеології лишається ідеалізм та ідеалістична форма енергетизму - волюнтаризм. Постає питання, чи доцільно окремо наводити ці поняття, як основні для ідеології, коли волюнтаризм сам є ідеалізмом, - чи не вистачить самого волюнтаризму, як основи ідеології. Коли мова заходить про метафізичний ідеалізм, то волюнтаризм його повністю заступає, але історичний ідеалізм, що випливає з метафізичного, не входить у склад волюнтаризму й не є його наслідком. Тому, на думку С. Ленкавського [15], більш доцільним було би говорити, що основою ідеології українського націоналізму є волюнтаризм та історичний ідеалізм, як протиставлення комуністичному економічному матеріалізмові.