159494 (Онтологія техніки як соціально-філософська проблема)

Онтологія техніки як соціально-філософська проблема

Поступальне занурення нашого соціуму в ситуацію технологічної сінгулярності відбувається тому, що ключову роль у ньому відіграє не ціннісна, а інструментальна раціональність, яка представлена, насамперед, у таких формах як науковий розум, технонаука, техніка, індустрія могутніх наукомістких технологій. Саме тому питання про природу раціональності набуває не теоретичного, а практичного значення; навколо цієї проблеми відбуваються жваві дискусії як в англомовній філософській думці, так і філософській думці країн СНД. Багатоаспектність проблематики диктує необхідність поглибленого аналізу в тому числі і феномену техніки як частини загальної системи світобудови.

Враховуючи те, що феномен техніки досліджувався насамперед в контексті антропологічної традиції, автор ставить перед собою мету – більш ретельно проаналізувати нереалізовані тенденції, що містяться в онтології техніки, а також дослідити фундаментальні метафізичні проблеми, що належать до філософії техніки. Особливе відчуття техносвіту, його онтологію найбільш наочно показав у своїх працях М. Гайдеггер. Аналіз його праць дає можливість визначити вихідні теоретичні положення, що служать базисом запропонованої статті.

Зауважимо, що техніка є детермінованим феноменом. Можна виділити наступні аспекти детермінації техніки:

– самодетермінація, тобто, якщо техніці надано першопочаткового імпульсу, вона починає самовідтворюватися: це є певним інтерналістським підходом, що ґрунтується на протиріччі як необхідній умові саморозвитку техніки;

– інший аспект детермінації можна назвати екстерналістським. У межах цього підходу розвиток техніки тлумачиться як причинно зумовлений факторами зовнішнього плану. Наприклад, відповідному стану розвитку економіки має відповідати певна техніка, або ж техніка може розглядатися як похідна від розвитку соціуму взагалі. Отже, у будь-якому разі в екстерналістському підході можна виділити детермінанти або матеріального плану (насамперед, економіку), або духовного (науку, релігію тощо). У межах екстерналістського підходу можна виділити наступні моделі детермінізму: технологічну та ціннісну. Серед прибічників різних форм технологічного детермінізму – марксисти, Ж. Еллюль, Г. Маклюен, Ю. Габермас, Г. Маркузе й інші [4, с. 75]. Основною ідеєю цього підходу є ідея зумовленості всіх соціокультурних змін у суспільстві розвитком виробничих відносин.

У моделі ціннісного детермінізму основний акцент робиться на непідвладності техніки законам фізичного світу. Розвиток техніки зумовлений вільним вибором цінностей, що зумовлюють процеси технічної дії. Будь-який заклик до зміни позицій відносно техніки виходить із того, що вільний неусвідомлюваний вибір цінностей є безмежним моральним актом, що не зводиться до зовнішніх обставин.

За Нового часу відбулися радикальні події, які позначені Ф. Ніцше [9, с. 98] як смерть бога. Руйнування традиційного абсолюту призводить до виникнення нового божества: ним стає розум i продукти його діяльності, у тому числі й наука та техніка. Починаючи з Нового часу техніка набуває субстанційного, детермінуючого й універсального характеру.

Texнічні зміни, що відбувалися, викликали цілий ряд проблем, яких не знали попередні форми суспільства. Людське суспільство зіткнулося з проблемою організації відповідного засобу співіснування з технікою. Перед технікою постало завдання зберегти свою «людяність», знайти той оптимальний status quo, що дозволив би людині зберегти свою природу на тлі подальшого розвитку технічних систем. Техніка міцно вкорінена не тільки ззовні, але й усередині людської істоти. Техніка є специфічно властивим людині феноменом матеріального світу, своєрідним вираженням людської сутності. Історія техніки є матеріалізованою історією людства, і навпаки.

Без світу техніки неможливе сучасне існування людської спільноти. Людина, як істота фізична, не може існувати не задовольняючи потреб свого живого тіла. Джерело задоволення перебуває поза нею – у матеріальному середовищі життя. Зв’язок людини з цим середовищем буттєво необхідний для її існування. Роль, що відіграє техніка в сучасному світі, значно більша, ніж її теоретичні дослідження. Саме з цих причин автор здійснює спробу аналізу специфіки соціального модусу існування техніки, розгляду феномену техніки як складного явища суспільного життя, що пов’язане з глибинними засадами людського існування.

Техніка з моменту своєї появи несе в собі суб’єктивні інтенції людини. Вони закладені в її структурі та функціях. Людина втілює себе в ній як діяльна істота. Техніка є соціальним явищем і формує свою систему цінностей через певні механізми, виробничі й соціальні відносини, що панують у даному суспільстві. Найбільш рельєфно в людському просторі техніка притаманна сфері відношень «техніка – людина» та «техніка – буття». Людина все більше усвідомлює себе володарем світу, і ця маніфестація є, по суті, маніфестацією «технічної волі до влади». Техніка, включаючись до структурної взаємодії суб’єкта з об’єктом, здійснює залучення людини до предметності буття. Проблема пізнання технічного простору не менш актуальна для людини, ніж одвічне питання про те, ким є сама людина. Потрібно відзначити, що філософія стала вивчати феномен техніки з явним запізненням. Античні концепції «техне» (Платон, Арістотель) мали на увазі швидше не техніку, а мистецтво виробництва речей. Французькі й німецькі просвітителі звернули увагу на техніку як ремесло й описали багато технічних нововведень і винаходів. Г. Гегель у «Реальній філософії» та «Філософії права» пов’язав виникнення машини з розподілом праці. Він дав перший філософський аналіз знаряддєвого ставлення людини до природи. У зверненні філософії до техніки величезну роль відіграли праці К. Маркса [3, с. 174], який не тільки здійснив економічний аналіз ролі машини у створенні капіталізму, але й зобразив руйнівний вплив машинного засобу виробництва на робітника.

Проте у метафізичному, аналітичному й соціокультурному аспектах техніка стала цікавити дослідників лише впродовж декількох останніх десятиріч. Для того є об’єктивні причини.

Безупинний технічний прогрес із часів промислової революції забезпечував техніці певне алібі, як потенційно позитивному явищу буття. Біологічні й соціальні теорії еволюції XIX сторіччя зміцнили надію на безмежне економічне зростання та, як наслідок цього, на забезпечення суспільного, культурного й навіть морального прогресу людства за допомогою науки, техніки та промисловості.

У XX сторіччі спостерігається радикальна зміна у ставленні до самої техніки, її розвитку та наслідків. Техніка, яку донедавна вважали рятівницею, тепер стає винуватницею у всіх негараздах нашого часу. Таким чином, виникає фундаментальне протиріччя між усвідомленням «меж росту» та традиційною ідеєю безмежного прогресу (проблема дефіциту ресурсів і сучасний стан екології призводять до різких нападок на сучасну техніку).

Зневажливе ставлення до технічної проблематики пов’язане як із конкретними історичними умовами, так і з інтелектуальною традицією західної філософії. Техніку переважно розглядали, як уже відзначалося, як ремесло, як просте застосування наукових відкриттів і, тим самим, діяльність інтелектуально більш низького ґатунку, що не заслуговує на філософське дослідження. Філософія, займаючись більш загальними, фундаментальними проблемами, довгий час не відчувала потреби у вивченні проблем техніки, вважаючи їх не вартими уваги, думаючи, що техніка сама по собі не є «предметним полем» філософії. Філософія ж, що з моменту свого виникнення розглядалася як втілення теоретичного осмислення світу, протиставлялася будь-якій практичній, технічній діяльності. Це стало причиною того, що долею філософії стало уявлення, ніби вона може відстоювати свою субстанціональність, лише виступаючи проти «техніки» в широкому її розумінні. Галуззю доповнення традиційної філософської думки вважалося суто соціальне та природне. У словах «наука» й «техніка» закладений глибинний зміст сучасної європейської цивілізації та культури, де теоретичне нерозривно пов’язане з практичним. Техніка сучасного світу не тільки змінилася якісно, але й змінила свою кількісну присутність у світі. Подібна позиція адекватна розумінню ролі техніки в марксистській філософії, де аспект Hоmо FаЬег незмінно превалював над традиційним для філософії західного світу розумінням людини як людина одухотворена. Техніка є матеріально-об’єктною базою, що визначає параметри людського існування. У працях Е. Каппа [4, с. 27], X. Ленка [4, с. 374], Г. Рополя [4, с. 203], А. Хунінга [4, с. 69], О. Тоффлера [5, с. 132] позиції авторів пов’язані з установкой на розгляд техніки як сукупності матеріальних, механічних об’єктів, упроваджених до соціального простору. Автори критикують техніку як таку й вимагають перетворення техніки хоча б у її соціальній якості.

Подібний розподіл точок зору філософів сучасності стосовно проблеми технічного простору достатньо умовний. Розмірковуючи про матеріальні об’єкти техніки, представники першої групи вчених припускають метафізичність техніки, та, навпаки, думка про техніку у сфері ментальностей завжди повертається до речових об’єктів. Розум є потенційною технікою, техніка є актуальним розумом. Інакше кажучи, змістом розуму повинно бути щось, що, втілюючись, породжує певні технічні засоби, а знаряддя є нічим іншим, як матеріалізованими термінами. Тому між законами мислення й технічними досягненнями вбачаються постійні паралелі, вважав П.А. Флоренський [6, с. 78].

Техніка, будучи матеріально втіленою в нашому світі, не може не бути поза нашою свідомістю. І свідомість наша є першим провідником технічного до простору нашого буття. Намагаючись зрозуміти технічний світ, не можемо обминути його співвіднесеності із соціумом. Взаємозв’язок і взаємозумовленість соціуму й техніки є вже визнаним фактом у сучасній філософській науці. Загальним пунктом тут є людська діяльність. Соціум, будучи орієнтованим переважно на свій внутрішній простір, оперує технікою як оптимальним посередником як усередині своєї структури, так і поза нею.

Соціум постає як форма життя, а – техніка як засіб існування людини. Соціальне й технічне простору являють собою основні форми матеріального буття людини у світі.

Ідея відповідності рівня соціальної організації рівню розвитку виробничих сил була основою історичного матеріалізму в тому його вигляді, у якому він репродукувався в радянській історичній науці. Інакше кажучи, соціум створює й визнає тільки ту техніку, у якій він відчуває потребу. Соціум припускає й оперує потрібною йому технікою. Тут є сенс навести думку А. Гелена [7, с. 118] про те, що техніка як така є предметами, явищами та процесами, що існують як артефакти, тобто речі, створені штучно в результаті зміни природи за допомогою свідомості в процесі практичної діяльності. Технічні об’єкти утилітарні за своєю природою, мають інструментальний характер і зіткаються зі світом у процесі практичної діяльності людини. Вони є її раціональними засобами. Техніка знаходить своє внутрішнє значення: вона стає носієм не тільки зовнішніх параметрів, але й утілює в собі символічне значення. Техніка несе в собі знак, вона є символом, зразком оптимального й раціонального засобу спілкування з природою.

Для сучасної техніки життєво необхідними параметрами є штучність, утилітарність і раціональність. Але найбільш істотне те, що символічна якість технічних об’єктів останнім часом значною мірою визначає характер взаємодії суспільства з технічним світом.

Наповнення техніки якимось значенням крім її прямої утилітарної функції, перетворення техніки більше на символ, ніж на предмет, об’єкт праці або знаряддя супроводжуються й, очевидно, викликають певні зміни в організації соціального простору.

Говорячи про людську діяльність, ми неминуче зіткаємося з поняттям «технологія». Техніка й технологія існували, з погляду історії людства, завжди, оскільки сама ця історія починається не раніше того часу, коли люди починають використовувати знаряддя праці, тобто найпростішу техніку. Більше того, перебіг людської історії багато в чому визначається процесом поступового розвитку техніки й сукупністю доступних суспільству технологій. Проте аж до промислової революції техніка й технологія не носили того загально-універсального детермінуючого характеру, якого вони набули за Нового часу.

На відміну від техніки, технологія в традиційному розумінні являє собою сукупність різноманітних операцій і навичок, що реалізуються у фіксованій послідовності, у відповідних просторово-часових інтервалах і на основі цілком визначеної техніки для досягнення обраних цілей. Технологія нездійсненна без техніки, техніка ж без адекватної їй технології неефективна. У такому трактуванні техніка й технологія належать до різних світів: перша-до світу речей, друга-до світу діяльності. При цьому слід розуміти, що технологія та діяльність не є ідентичними. Технологія являє собою операційну систему, здійснювану й осмислену лише у зв’язку з технікою та зафіксовану у вигляді певних знань і навичок, що зберігаються й передаються у вербальній або письмовій формі. Завдяки цьому технологію можна передавати від одного соціуму до іншого, транслювати від покоління до покоління.

Техніка й технологія постійно впливають одна на одну. Зміна техніки потребує зміни технології, а без цього техніка стає непродуктивною та її розвиток гальмується. І навпаки, зміна технології рано або пізно повинна призвести до створення адекватної техніки. У противному разі технологія не виконує своїх функцій.

Технологія стає причиною різноманітних суспільних модифікацій і трансформацій, впливаючи на різноманітні соціальні структури й підсистеми суспільства. У цьому виявляється соціогенна функція технології. Одночасно з цим суспільство може впливати на технологію, а через неї – і на техніку. У цьому виявляється техногенна функція суспільства.