159351 (Моральні основи особистості й визнання суспільством її достоїнства та права на захист), страница 2

Прихильники сугубо юридичного підходу бачать у праві насамперед "щось об'єктивне, що не залежить від волі, розсуду або сваволі (державної) влади". У теоріях природного права ця об'єктивна даність і заданість мислиться як рівне достоїнство людей від природи; у більше пізніх, ліберально-юридичних концепціях, що успадковують вченням про природне право, у главу кута ставиться рівність у волі, одним з найважливіших виражень якого є справедливість. Таке визначальне відношення між людьми, оскільки вони усвідомлюють себе автономними й відповідальними особами. Держава у своїх законодавчих актах повинне визнати дане відношення й дати йому однозначне, загальне, формальне вираження. Роблячи це, воно підкоряє себе силі права як такого.

І в легизма, і в юридизма є своя правда. Вірно, що права немає там, де немає державного закону й державного примуса (легизм). Але настільки ж вірно, що без підпорядкування об'єктивним критеріям справедливості немає й закону в точному значенні слова, - закону, що відрізняється від наказів і указів (юридизм). Вірно, що в природно-правових навчаннях право й справедливість володіють усього лише моральної силою й у випадку падіння вдач уже нікого ні до чого примусити не можуть (докір легизма). Але вірно й те, що концепція, що не вміє (і відмовляється) розрізняти закон і право, зовсім неспроможне перед таким дивовижним фактом, як порушення закону (докір юридизма).

Протистояння легистського й сугубо юридичного сприйняття не має антагоністичного характеру. Ці погляди століттями сусідять і навіть відсилають друг до друга. Легизм простягає руку юридизму, коли, трактуючи правозаконність як продукт держави, підкреслює, що одна тільки держава володіє "правом на право": ніякі інші владні структури, що виникають у суспільстві стихійно, у порядку природничо-історичного самопливу, його не мають. Юридизм простягає руку легизму, коли визнає, що жодне зі злочинів не може залишитися безкарним і що покарання повинне виходити від земних, посюсторонних інстанцій насильства, а не просто осягати злочинця як небесна кара. Не будучи поглядами-антагоністами, легизм і юридизм не підлягають і діалектичному подоланню.

У роботі "Фактичність і значимість" (1993) німецький філософ Ю. Хабермас досить аргументовано доводить, що легистське (у його термінології "позитивістське") і сугубо юридичне тлумачення права ніколи не можуть бути наведені до повного примирення. Надія на появу цільної доктрини, що "зняла" би протилежність легизма і юридизма й об'єднала їх у декому "вищому синтезі", - це утопія правознавства. Утопічно й прагнення до досягнення повної гармонії між установкою на підтримку порядку, обумовленого за критеріями "загального добра", і захистом непорушних прав кожної людської особистості. Найкраще, на що можна розраховувати, - це визнання й терпляче використання легистського й сугубо юридичного образа думки, коли кожна зі сторін у дусі толерантності сприймає й ураховує резони іншої. У державно-правовій практиці цьому відповідала б робота з удосконалювання самої непереборної "двускладності" (у термінології Хабермаса - "контаминантності") діючого права за допомогою усе більше істотних, що усе далі просуваються угод і компромісів. Вирішальна роль у цьому процесі повинна належати демократичній дискусії (парламентської й позапарламентської).

Далі Ю. Хабермас відстоює тезу, на як варто звернути особливу увагу: стратегія не виключає того, що співтовариство, що дискутує, визнає теоретичний пріоритет однієї з концепцій, що суперничають. Цим пріоритетом, на його думку, повинне бути наділене сугубо юридичне право сприйняття. Інше рішення неможливо, оскільки саме юридизм відповідає тим принципам, на яких ґрунтується сама демократична дискусія. Він прямо пропонує такі установки, як толерантність, відкритість, готовність до визнання правоти супротивника. Але самий головне - пріоритет, визнаний за сучасним юридизмом, забезпечує плідний паритет легизма і юридизма в обговоренні (а головне - у практичному рішенні) насущних проблем діючого права.

Що відстоюється Ю. Хабермасом ідея що усталюється й розширюваної не є ні абсолютно нової, ні виняткової для сучасної юриспруденції. Її передбачення ми знаходимо, наприклад, у В. С. Соловйова у філолофсько-правових розділах його "Виправдання добра".

Наочний образ "належного синтезу" легизма і юридизма при домінуванні юридичного початку - це добре оснащений і добре оплачуваний страж порядку, що у режимі охорони порядку захищає моє життя й незалежність.

Література

1.Мілль Дж. Ст. Про волю // Про волю. Антологія західноєвропейської класичної ліберальної думки. – К., 1995.

2.Муньє Э. Маніфест персоналізму. – К., 1999.

3.Франк С. Л. Реальность и человек. - М, 1997.

4.Холл К, Линдсей Г. Теорії особистості. - К., 1997.

5.Хьепл К., Зиглер Д. Теории личности. М., 1997.