158515 (Макіавеллі)

Макіавелі

Зміст

1. Вступ

2. Коротка біографія

3. Його твори

4. Макиавелізм і мазохізм

НИККОЛЛО МАКІАВЕЛЛІ

Хоча Відродження не дало жодного значного теоретичного філософа, в області політичної філософії воно дало одного виключно видатного мислителя - Николло Макіавеллі. При імені його зазвичай приходять в жах, і деколи він дійсно жахає. Але цю долю розділили б багато інших, якби вони були так само вільні від фальші, як Макіавеллі. Його політична філософія носить науковий і емпіричний характер, заснована на його власному діловому досвіді і ставить своєю за мету вказати засоби для досягнення намічених цілей, безвідносно до того, чи визнаються ці цілі хорошими або поганими. Коли при нагоді Макіавеллі наважується назвати ті цілі, які йому самому представляються бажаними, вони виявляються гідними нашого загального схвалення. Багато в чому традиційне лихослів'я, яке неотделімо від імені Макіавеллі, зобов'язане обуренню лицемірів, що ненавидять відверте визнання в досконалому злі. Звичайно, в ученні Макіавеллі залишається немало такого, що дійсно заслужіваєт засудження, але в цьому він є вираженням свого віку. Подібна інтелектуальна чесність в питаннях, що стосуються політичної ганебності, навряд чи була б можлива в яке-небудь інший час і в якій-небудь іншій країні, окрім то хіба Греції, серед людей, зобов'язаних своєю теоретичною освітою софістам, а практичній виучці - війнам дрібних держав, які в класичній Греції (як і в Італії епохи Відродження) складали політичне оточення індивідуального генія.

Макіавеллі (1467-1527) був флорентійцом; його батько, юрист, не був багатий, ні бідний. Макіавеллі було близько тридцяти років, коли у флоренції володарював Савонарола; його трагічна загибель, очевидно, глибоко потрясла Макіавеллі, бо він помічає, що "всі озброєні пророки перемогли, а невооруженниє загинули", називаючи далі як приклад другої групи якраз Савонаролу. У іншій групі він згадує Моісея, Кира, Тезея і Ромула. Показово для Відродження, що Христос не згадується.

Відразу після страти Савонароли Макіавеллі отримав невеликий пост в уряді флоренції (1498). Він залишався на службі уряду флоренції, інколи виїжджаючи з важливими дипломатичними місіями, до реставрації Медічи в 1512 році; після цього він, як постійний противник Медічи, піддався арешту, але був виправданий і отримав дозвіл жити в сільській самоті поблизу флоренції. Будучи позбавлений інших занять, Макіавеллі зробився письменником. Найзнаменитіший його твір "Князь" було написане в 1513 році і присвячене Лоренцо Прекрасному, бо Макіавеллі сподівався (як з'ясувалося, марно) добитися благовоління Медічи). Етой практичній меті, можливо, зобов'язаний тон книги; крупніше вигадування Макіавеллі "Міркування", що писалося одночасно з "Князем", носить помітно більш республіканський і ліберальний характер. На перших сторінках "Князя" Макіавеллі заявляє, що в цій книзі він не говоритиме про республіки, бо торкнувся даної теми у іншому місці.

Невдача спроби примирення з Медічи змусила Макіавеллі продолжать писати. Він жив в самоті до самої своєї смерті, що послідувала в тому ж році, коли Рим був розграбований військами Карла V. Цей рік може вважатися також датою смерті італійського Відродження.

Мета "Князя" - розкрити на підставі досвіду історії сучасних подій, як завойовується княжа влада, як вона стримується і як втрачається. Італія XV століття давала для цієї теми безліч прикладів, великих і малих. Рідкий правитель міг похвалитися законністю своєї влади; навіть папи у багатьох випадках забезпечували своє обрання ганебними засобами. Правила досягнення успіху були зовсім іншими, чим вони стали за часів спокійніші, бо нікого не жахали жорстокості і зради, які позбавили б всякого кредиту претендента на владу в XVIII або XIX століть. Можливо, нашому віку знов дано краще оцінити Макіавеллі, бо деякі з найбільш знаменитих успіхів нашого часу були досягнуті методами, не поступливими по підлоті будь-яким методам, які застосовувалися в Італії Відродженийия. Макіавеллі, як тонкий знавець державного мистецтва, вітав би такі акти Гітлера, як підпал рейхстагу, чищення партії в 1934 році і послемюнхенськоє віроломство.

Героєм "Князя", якому Макіавеллі марнує найбільші похвали, є Чезаре Борджа. Він задався важкою метою: по-перше, убивши власного брата, одному зібрати плоди династичного честолюбства свого батька; по-друге, силою зброї завоювати від імені папи території, які після смерті Олександра VI повинні були стати власність не папської держави, а самого Чезаре; по-третє, обробити колегію кардиналів, щоб наступним папою став його друг. З великим мистецтвом Чезаре переслідував цю важку мету; його поведінка, заявляє Макіавеллі, повинна служити повчальним прикладом для нового князя. Правда, Чезаре потерпів невдачу, але лише унаслідок "надзвичайної і крайньої ворожості долі". Сталося так, що у момент смерті батька сам Чезаре був також небезпечно хворий; а на той час, коли він видужав враги його зібралися з силами і папою був вибраний його злий недруг. В день цих виборів Чезаре говорив Макіавеллі, що він передбачив все, що могло статися, "не подумав лише про одне: що, коли батько вмиратиме, він опиниться при смерті сам".

Макіавеллі, якому була відома вся таємниця злочинів Чезаре, закінчується так: "Підводячи підсумок справам герцога [Чезаре], я не міг би докорити йому ні в чому; навпаки, мені здається, що його можна, як я це зробив, поставити в приклад всім, хто досяг влади милістю долі за допомогою чужої зброї".

Цікава глава "Про князівства церковних", в якій, враховуючи те, що говориться на ту ж тему в "Міркуваннях", Макіавеллі ясно приховав частину своїх думок. Причина цієї скритності очевидна: "Князь" був написаний з розрахунком догодити Медічи, а як раз тоді, коли книга писалася, папою став представник будинку Медічи (Лев X). Що ж до церковних князівств, заявляє Макіавеллі в "Князеві", то єдина трудність полягає в тому, щоб їх приобресті, бо коли вони придбані, які підтримують владу князів, як би ті не поступали. Церковні князі не потребують армій (справжні слова Макіавеллі), бо "ними управляє вища сила, непостіжімая людському розуму". Вони "звеличені і храніми богом, і було б вчинком людини самовпевненого і зухвалого про них міркувати". Але все таки, продовжує Макіавеллі, дозволено цікавитися тим, якими засобами Александру VI удалося досягти настільки величезного множення світської влади папства.

Детальніше і щиро розглядається питання про папську владу в "Міркуваннях". Тут Макіавеллі починає з того, що розташовує знаменитих людей в етичній ієрархії. Всього знаменитіше, заявляє він, засновники релігій; потім йдуть засновники монархії або республік; потім - учені. Це все доблесні люди, але є і мерзотні люди - руйнівники релігій, розвінчувачі республік або королівств і вороги чесноти або знання. Мерзотні засновники тиранень, включаючи Юлія Цезаря; навпаки, Брут бил доблесною людиною. (Контраст між цим поглядом і поглядом Данте свідчить про той вплив, який на Макіавеллі надала класична література.) Релігія, на думку Макіавеллі, повинна грати видатну роль в житті держави не тому, що вона достеменна, а тому, що служить суспільним зв'язком: римляни мали рацію, вдаючи, що вірять в передбачення, і караючи тих, хто нехтував ними. Церкви свого часу Макіавеллі пред'являє два звинувачення: у тому, що поганою поведінкою вона абсолютно знищила всяку релігійність і що світська влада пап, з тією політикою, яку вона породжує, є перешкодою на дорозі об'єднання Італії. Ці звинувачення висловлені у виразах вельми енергійних: "Народи, найбільш близькі до римської церкви, глави нашої релігії, виявляються найменш релігійними... Ми близькі або до погибелі, або до покарання... Отже, ми, італійці, зобов'язані нашій церкві і нашому духівництву перш за все тим, що втратили релігію і розбестилися; але ми зобов'язані ним ще і худшим - тим, що зробилося причиною нашої погибелі. Саме церква тримала і тримає нашу країну роздробленою".

Подібні уривки неминуче наводять на думку, що Макіавеллі захоплювався Чезаре Борджа не за цілі, які він перед собою ставив, а лише за те мистецтво, з яким він їх переслідував. Захоплення мистецтвом і справами, за допомогою яких отримується слава, досягало величезних розмірів в епоху Відродження. Звичайно, відчуття такого роду існувало завжди; багато ворогів Наполеона захоплено захоплювалися ним як військовим стратегом. Проте в Італії за часів Макіавеллі псевдоартістічеськоє захоплення спритністю досягало набагато більших розмірів, чим в передуючих або подальші століття. Було б помилкою намагатися примирити це захоплення з тими більш піднесеними політичними цілями, які представлялися значними Макіавеллі: ці два відчуття - культ мистецтва досягнення мети і патріотичне жадання єдності Італії - жили в його думці пліч-о-пліч, ніскільки не зливаючись один з одним. Именно тому Макіавеллі може марнувати хвалу Чезаре Борджа за спритність і хулити його за те, що з його вини Італія залишається роздробленою. Треба думати, що ідеалом Макіавеллі була людина настільки ж спритний і безпринципний (оскільки йдеться про засобах), як Чезаре Борджа, але переслідуючий абсолютно інші цілі. "Князь" завершується пристрасним закликом до Медічи звільнити Італію з рук "варварів" (тобто французів і іспанців), панування яких "смердить". Макіавеллі не спокушав себе тим, що таке справа буде зроблена з неегоїстічеських спонук; на таку справу може штовхнути лише жадання влади і ще більш - слави.

У "Князеві" вельми відверто відкидається загальноприйнята мораль, коли мова заходить про поведінку правителів. Правитель загине, якщо він завжди буде милостивим; він має бути хитрим, як лисиця, і лютим, як лев. Одна з глав (XVIII) названа: "Як князі повинні тримати своє слово". Тут ми взнаємо, що вони повинні тримати слово лише в тому випадку, якщо це вигідно. У випадку же необхідності князь має бути віроломним.

"Проте необхідно уміти добре приховати в собі це лисяча істота і бути великим облудником і лицеміром: адже люди такі прості і так підкоряються необхідності даної хвилини, що хто обманює, завжди знайде такого, який дасть себе обійти. Про один недавнем приклад я не хочу умовчати. Олександр VI ніколи нічого іншого не робив, як тільки обманював людей, ніколи ні про що інше не думав і завжди знаходив кого-небудь, з ким можна було б це виконати. Ніколи не було людини, яка втекла б з більшою силою, затверджувала б що-небудь з великими клятвами і менше дотримувала; проте йому завжди удавалися будь-які обмани, тому що він добре знав світ з цього боку. Отже, немає необхідності князеві володіти всіма описаними вище чеснотами, але неодмінно повинно здаватися, що він ними наділений."

Найважливіше ж для князя, продовжує Макіавеллі, здаватися релігійним.

Абсолютно в іншому тоні витримані "Міркування", які формою представляют собою коментар до Лівію. Тут є цілі глави, які здаються написаними мало не Монтеськье; під більшою частиною книги міг би підписатися ліберал XVIII століття. Чітко сформульована теорія контролю і рівноваги. Конституція повинна надавати частину в управлінні і государям, і знаті, і народові: "Тоді ці три сили взаємно контролюватимуть один одного". Краща конституція та, що була встановлена Лікургом в Спарті, бо вона втілювала найбільш досконалу рівновагу; конституція Солона була дуже демократичною і тому привела до тиранення Пісистрата. Хорошою була і республіканська конституція Риму, бо вона зіштовхувала сенат і народ.

Макіавеллі всюди вживає слово "свобода" як позначення чогось сокровенного, хоча само поняття, що позначається їм, досить розпливчато. Це, звичайно, успадковано від античності і надалі було перейнято XVIII і XIX століттями. Тоскана зобов'язана збереженню своєї свободи тому, що в ній немає власників замків або дворян. ("Дворяни", звичайно, перевод неправільний, але досить цікавий.) Мабуть, Макіавеллі вважав, що політична свобода передбачає наявність в громадянах відомого роду особистої чесноти. Єдина країна, говорить він, в якій чесність і релігійність ще великі в народі, - це Німеччина, і тому там існує багато республік. Взагалі кажучи, народ розумніше і постояннєє государів, всупереч думці Лівія і більшості інших авторів. Недаремно говориться: "Голос народу - голос божий".

Макіавеллі служить цікавою ілюстрацією того, як політична думка греків і римлян (республіканського періоду) знов придбала в XV столітті дієвість, яку вона втратила в Греції з часу Олександра, а в Римі - з часу Августа. Неоплатоникі, араби і схоласти були пристрасними залицяльниками метафізики Платона і Арістотеля, але абсолютно не цікавилися їх політичними вигадуваннями, бо політичні системи століття городов-государств безслідно зникли. У Італії зростання городов-государств збіглося за часом з відродженням знанияі це зробило можливим використання гуманістами політичних теорій греків і римлян республіканського періоду. Любов до "свободи" і теорія контролю і рівноваги були запозичені Відродженням від античності, а новим часом - в основному від Відродження, хоча частково і безпосередньо від античності. Ця сторона переконань Маккиавеллі має щонайменше таке ж значення, як і знаменитіші "аморальні" доктрини "Князя".