158446 (Конфуцій. Конфуціанство як релігійно-філософське вчення), страница 4

Усі речі складають єдине тіло з людиною не тільки як прояв принципу («лі»), але і як прояв «ці». Ван Янмін, як і Чжу Сі, трактує «ці» як початок, і духовний, і тілесний одночасно. Розрізняються «лі» і «ці» не по ознаці духовності, а по упорядкованості, й у цьому змісті раціональності. Якщо «лі» втілює в собі упорядкований початок з моральним відтінком, то «ці» – це початок хаотичний та ірраціональний.

Під «особистістю» Ван Янмін розуміє цілісну істоту, і духовну, і тілесну, здатну до діяльності.

Оскільки природа людини втілена в її серці, то зло виходити з нього не може. Зло з’являється в прагненнях і думках. Тому виправляти треба не серце, а прагнення і думки. Мета очищення – усвідомлення чистоти і досконалості серця і правильні діяння. Така концентрація на внутрішньому Я – безумовний вплив буддизму.

Ван Янмін критикує даосизм і буддизм за допущення егоїзму, хоча для цього автора більш характерно підкреслювати, що саме поєднує ці три вчення, ніж підкреслювати розходження між ними. Говорячи про Лао-цзи та Будду, Ян Ванмин визнає, що вони теж прагнули до досконалості, але цьому перешкодила нестриманість їхніх егоїстичних бажань, у результаті чого вони вступили на помилковий шлях відчуженості і бездіяльності, з чим Ван Янмін, як конфуціанець, погодитись не може.

Сучасне конфуціанство Чень Юланя.

У наступні два століття спостерігається занепад філософської думки в Китаї, що пов'язане в першу чергу з маньчжурською окупацією. Відродження конфуціанства починається в 20 ст. і пов'язано головним чином з ім'ям Чень Юланя. Він розвиває його принципи, осучаснюючи їх та збагачуючи деякими досягненнями сучасної філософії, завдяки чому вчення вступає в новий етап – постконфуціанство.

Традиційна для конфуціанства відсутність розмежування матеріального і духовного, трактування «ці», як тілесного і духовного початку одночасно, зближає цю течію з позитивізмом, з його тенденцією стати вище матеріалізму й ідеалізму і вивчати дійсність у її даності, без теоретичного тиску на матеріальне й ідеальне.

Осучаснення конфуціанських поглядів полягало в тому, що Чень Юлань визнав подвійність людської природи: логічну і біологічну. Логічну природу він вважає справжнью; завдяки їй людина близька Небу і Землі (за аналогією з природою - принципом Чжу Сі). Біологічна природа не є власне людською, вона виступає як природні задатки (осучаснене трактування «ці»). Переосмислення природи людини знадобилося Чень Юланю, щоб вказати людині «шлях до внутрішньої святості і зовнішньої царственості», до «вищої просвітленості і непохитного спокою». Досягнення цієї мети перебуває в злитті зі світовою гармонією, для чого є необхідним поетапне самовдосконалення з урахуванням особливостей людської природи. Якщо в звичайному стані людина обмежена природними потребами, біологічними по походженню, то самовдосконалення означає освоєння здібностей через практичну діяльність. Далі шлях лежить до усвідомлення внутрішньої єдності людини, її природи з гармонією світобудови. І нарешті, останній етап – злиття людини з цією гармонією, тобто повернення до єдності з природою.

Конфуціанство в історії та культурі Китаю.

З плином часу конфуціанство стає пануючою ідеологією в Китаї, а пізніше, в 2-1 ст. до н.е., з простої ідеології перетворюється на справжню державну релігію. Якщо раніше конфуціанство, закликаючи навчатися в стародавніх, передбачало за кожному право самому розмірковувати, то тепер входила в силу доктрина абсолютної святості і непорушності древніх канонів та мудреців, кожного їх слова.

Ця філософська течія зуміла зайняти ведучі позиції в китайському суспільстві, надбала структурної міцності та ідеологічно закріпила свій крайній консерватизм, який знайшов свій найвищий вияв у культі незмінної форми.

Ще в 3 ст. до. н.е. Конфуцій був канонізований, його особистість була оточена ореолом святості, в його честь зводяться храми. На основі його вчення та древніх релігійних вірувань утворюється конфуціанство як релігійна система. Ця релігія просувала ідею тотальної держави та підкорення, її найважливішою догмою було обоготворення імператора та освячення його влади. Ця релігійна система запозичила з стародавніх вірувань багатьох богів та духів, її пантеон також весь час поповнюється за рахунок обоготворення окремих історичних особистостей. Усі божества поділялися на три категорії. Вища включала верховне божество, володаря землі та померлих предків імператора. До середньої категорії входили боги сонця, луни, грому, дощу та вітру, Конфуцій та 188 правителів минулого. До нижчої ж категорії ввійшли боги води та вогню, війни, місцеві духи землі, рік, покровителі міст та селищ.

Конфуціанство не мало особливої касти жерців: функції верховного жерця виконував сам імператор, спілкування ж незначними божествами було привілеєм державних чиновників, так званого вченого стану. Чиновники досконало знали конфуціанську літературу: це було головним критерієм при виборі їх на службу, і саме вони були головними хранителями конфуціанських заповідей.

Таким чином, до початку нової ери держава і конфуціанська релігія в Китаї стає єдиною системою, суттю якої стало прагнення закріпити за зміцнити старі суспільні норми та домогтися безперечної покори народних мас. Конфуціанство було ідеологією тих прошарків аристократії, які були зацікавлені в збереженні патріархально родових пережитків та общинного землеробства. Вони виправдували класову нерівність, але негативно ставились до збагачення та звеличення незнатних людей.

Конфуціанство виховувало та освічувало. Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою та суспільством, але й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми цінності стали загальновизнаними, перетворилися в символ «істинно китайського». Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження і за вихованням повинен бути насамперед конфуціанцем. Це означало, що з перших кроків життя китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, в виконанні важливих родинних та громадських обрядів та ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.

Виховання починалося в родині, з дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім’ї, і особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, шар письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловленнями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх – такою була програма навчання в китайській школі – державній чи приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося в Китаї наукою.

Дати синові освіту й вивести його «в люди» - мрія кожної родини в Китаї, але здійснити її було не легко. Необхідно було вивчити декілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою вміти розбиратися у складних стародавніх текстах, написаних малозрозумілою письменною мовою. На це витрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалася освіта не всім. Проте слід зазначити, що облагодіяти й вивчити бідного, але здібного родича вважалося справою честі всієї родини і приносило їм у випадку успіху чималу вигоду, що, звичайно, стимулювало благодійність.

Конфуціанці й набрані з їх числа чиновники ефективно керували всією великою імперією, за винятком тих періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди кризи особливо ставала помітною характерна закономірність: хабарництво і корупція (які ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади певним чином обмежувалися і офіційно сурово переслідувалися) посилювались. Але саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників завжди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали недоліки сучасного їм суспільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального народу, а й намагалися врятувати вічні і священні принципи конфуціанської держави. Заклики цих чесних чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їх діяльність не була безплідною. Дехто з них приєднувався до повсталих селян і навіть очолював рух, в разі його перемоги – ставав радником нового імператора. Після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони були жертвами репресій з боку уряду, їхні дії ставали легендарними. Такі легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботливих конфуціанських вчених-чиновників. Культ цей завжди існував в Китаї.

Поняття «китайські церемонії» торкалися життя і побуту кожного китайця настільки, наскільки кожен китаєць у старому Китаї був причетний до конфуціанства. В цьому розумінні церемоніальні норми можна було б спів ставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професіональному духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм вчених-чиновників.

Серед цього освіченого шару суспільства старанне дотримання усіх церемоній і деталей етикету, регламент у вчинках, рухах, одязі, було не тільки природнім і обов’язковим, відмінною ознакою, вважалося умовою престижу, критерієм освіченості. Підкресленим дотриманням усіх умовностей та формальностей сановники намагалися підкреслити ту мету, яка відділяла їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише у загальних рисах.

Культ форми породив у сфері конфуціанців дивне переплетіння почуття самоповаги з показовим самознищенням. Норми поведінки передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе. Проте така форма поведінки не означала, що співбесідник (навіть якщо його пози, жести, міміка відповідали само нищівному тону) насправді вважає себе нікчемним. Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу. Чим щільнішою була сітка обов’язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні вільного прояву волі, ні сміливості й безпосередності в почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав – усе це замінювалося, витискалося сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого роками ритуалу.

За Конфуцієм – кожна людина має займати строго визначене місце у державі: «государ повинен бути государем, сановник – сановником, батько – батьком, а син – сином». Зрозуміло, що конче необхідною стає підтримка патріархальних відносин у суспільстві.

На основі конфуціанства були вироблені критерії для оцінки усіх вчинків, від побутових – до державного рівня. Так, від чоловіка вимагалось незаперечне виконання обов’язку, несіння служби, підкорення голові роду. Жінка повинна була завжди бути смиренною та слухатись свого чоловіка, свекра та свекруху, її головним обов’язком було служіння чоловіку, старанність в праці та продовження роду. Вона не повинна була виділятися розумом, талантом, красномовністю або дотепністю, від неї не вимагалося навіть краси чи принадності. Ідеалом жінки була покірна дружина, яка йшла за своїм повелителем навіть у могилу.

Порушення конфуціанських заповідей строго каралося, навіть стратою, як «найбільший злочин». Звичайним покаранням було перетворення в рабів, як самого порушника, так і всієї його родини.

Конфуціанство – регулятор життя Китаю. Конфуціанська централізована держава, яка існувало за рахунок ренти – податку з селян, не заохочувало надмірного розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало допустимі межі, це призводило до суттєвого зниження прибутків у казні й розладу всієї адміністративної системи. Починалася криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів та їхніх чиновників за нерозумне керівництво. Кризу вдавалося перебороти, але повстання, яке її супроводжувало, знищувало все, що було досягнуто приватним сектором. Після кризи центральна влада в особі нового імператора і його оточення ставала більш сильною, а приватний сектор повинен був розпочинати все спочатку.

Приблизно таку саму роль відігравало конфуціанство і в соціальних процесах.

Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідносинах між країною та Небом, та – від імені неба – з різними племенами та народами, що наповнювали світ.

Конфуціанство підтримало і піднесло створення культу правителя, імператора, «сина Неба», який управляв Піднебесною від імені Неба. З плином часу склався справжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалась як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання і культури, реалізації священної волі Неба. Звідси починався поділ всього світу на цивілізований Китай і варварів, які населяли околиці, та які животіли в темноті, безкультур’ї і черпали культуру з одного джерела – з центру світу – Китаю.

За конкретних умов китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції основної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах корпорації і сурово фіксованих, освячених авторитетом давності норм побуту, є по суті еквівалентом тієї сліпої і забарвленої істини, іноді навіть екстазом віри, що лежить в основі інших релігій. Але не будучи релігією в повному розумінні цього слова, конфуціанство стало набагато більшим – воно стало образом життя цілого народу.

Висновки.

Вчення Конфуція, з’явившись на основі давньокитайських релігійних та філософських вчень, тим не менш сильно відрізняється від них, а в деяких питаннях навіть має суперечності з ними. Однією з таких суперечностей є думка про першорядність суспільних відносин та їх пріоритет над природою. Якщо давньокитайські вчення вважають досконалим природній порядок і, як наслідок, ідеальним все, що було створено не людською працею, то Конфуцій у першу чергу піддав це сумнівам та довів свої переконання тим, що природне начало в людині є зовсім не ідеальним.