158340 (Західноєвропейський Ренесанс), страница 2

4. Проблеми відмінності „космологічного” та „мистецького” періодів філософії Відродження

„Космологічний” період Відродження пов’язаний зі зміною уявлень людей про утворення та принципи влаштування Всесвіту. Людей не влаштовувало спрощене поділення середньовічних схоластів всього буття на „цей” та „той” світ, на „небо” і „землю”, на „рай” і „пекло”.

Першими, хто вирішив відійти від цієї концепції та запропонувати свою модель світу, стали наукові діячі Відродження Н.Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей. Їхні погляди стали викликом середньовічної машині пригнічення людей, яка сторіччями примусово тримала людей в певному світоглядному уявленні. Основою їх поглядів стало прагнення поставити людину у центр Всесвіту, що зробило б її рівної до Бога.

Розвиваючи цю тезу, вони критично віднеслися до уявлення людей про „інші” світи та розробили власні теорії улаштування світів.

Микола Копернік (1473-1543) створив геліоцентричну систему, що заперечувала систему християнських поглядів на світ, зміцнювала думку і переконаність про обмежені властивості людського розуму в пізнанні істини. Однак теорія Коперніка все ж таки розділяла пануючу в той час думку про конечність світу творіння і передбачала наявність центру Всесвіту.

Помилкові твердження Коперніка виправив італійський мислитель Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична система стала основою його космологічних теорій. Він заперечує існування центру Всесвіту, обґрунтовує положення про незмінність світів і безкінечність Всесвіту, його динамічність і вічність Щодо людини Д. Бруно виходить з положення про те, що людина – це невід’ємна частина природи – мікрокосм. Людина відображає макрокосм за допомогою органів почуття, розуму, інтелекту.

Галілео Галілей (1546-1642) експериментальним шляхом (спостереження через телескоп) довів істинність геліоцентричної теорії Коперніка. Його відкриття зоряного складу Чумацького Шляху було непрямим доказом існування незліченної кількості світів у Всесвіті.

Найвидатнішими діячами мистецького періоду філософії Відродження були Леонардо да Вінчі (1452-1519), Мікеланджело Буанаротті (1475-1564) – представники зображувального мистецтва, мислителі. Вони розвинули одну з основних гуманістичних ідей, що пропонували поети та письменники епохи Ренесансу – ідею красоти людського обличчя, тіла та рухів душі.

Леонардо да Вінчі був представником передової естетичної думки своєї епохи. На його думку, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи „мудрість природи”, індивідуальність, красу душі й тіла людини Леонардо виступає як великий учений – анатом, психолог і чудовий живописець.

Мікеланджело Буанаротті, скульптор, живописець, архітектор, – у своїх творах втілював людяні, глибоко пафосні ідеали Відродження. Монументальність образів, їх пластичність і драматизм, схиляння перед людською красою виявляється у всіх його працях на протязі життя.

„Космологічна” та мистецька ідеї Відродження не виключають одна одну, а навпаки – доповнюють та збагачують самих себе. Якщо науковці приділяли більш уваги положенню людини у Всесвіті, аналізу його структури, то митці акцент робили на красоті людини, його подібності до Бога. Об’єднує ці погляди і теза про те, що людина становиться рівної Богові. Мікрокосм (людина, її душа) і Макрокосм (Всесвіт, Бог) – в теоріях гуманістів різних напрямків набувають взаємозалежного характеру.

Висновки

Філософія епохи Відродження повністю змінила відношення людей самих до себе та засвідчує народження нового світогляду, основними рисами якого є гуманізм. Незважаючи на те, що офіційною філософією в ті часи залишалася схоластика, просліджується добре означена тенденція людей того часу винайти нові концепції пояснення свого існування та розуміння Бога.

Гуманізм Ренесансу виявлявся в революційних ідеях, спрямованих на означення земної божественності людини: в ідеї її залучення до активної діяльності, в ідеї ствердженні віри людини до себе та ін. У вузькому смислі гуманізм визначається як культурний та ідейний рух, змістом якого є вивчення та розповсюдження античних мов, літератури, мистецтва.

Ідеї гуманістів підготували підґрунтя для подальшого розвитку теорії людини, розуміння її сутності та призначення. Гуманізм, який зародився в Італії протягом історично невеликого часу розповсюдився та закріпився в усіх країнах Західної та Центральної Європи, наслідком чого стався революційні зміни не тільки у сферах суспільних відносин, культурі, економіки, а і власне релігії.

Література

1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачківський В.Г. та ін. Філософія. Підручник. – К., Либідь, 2002. – 408с.

2. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. – СПб., 1993. – 102с.

3. Горбач Н.Я., Баланчук В.М., Сислюк Я.Г. та ін. Філософія. Підручник. – Львів, ЛОГОС, 2006. – 224с.

4. Захарченко М.В., Погорілий О.Т. Історія соціології. – К., 1993.– 298с.

5. Історія світової культури. Навчальний посібник. – К., Либідь, 2006. – 368с.

6. Современная западная философия: Словарь. – М., 2005. – 516с.

7. Соколов В.В. Европейская философия XV– XVII вв. – М., 2004. – 288с.

8. Філософія. Підручник. – Львів, Логос, 2005. – 224с.

9. Читанка з історії філософії: у 6 кн. – К., 1993, кн.3. – 425с.

10. Эстетика Ренессанса. – М., 1984.– 365с.