Будь-яка суспільна система функціонує, взаємодіючи не лише з природою, але і у контакті з іншими соціальними системами, які утворюють по відношенню до неї зовнішню історичну середу. Кожна конкретна соціальна система, будучи часткою (елементом) світової спільноти, детермінується цим цілим, надаючи на нього, у свою чергу, зворотна дія. Вплив зовнішньої історичної середи на розвиток суспільства виражається, зокрема, у дії закону історичної кореляції і за певних історичних умов може бути настільки значним, щоб компенсувати "відносну нерозвиненість ... пануючого способу виробництва" . Так, наприклад, згаданий закон дозволяє зрозуміти таке явище, як перехід древніх германців і слов'ян від первіснообщинного до феодальних лад, минувши рабовласницький устрій, в особі древнього Ріш що повністю втратив всякі історичні перспективи. Через дію закону історичної кореляції суспільства, що вступили в ту або іншу формацію пізніше за інших, значно відрізняються від попередників по своєму елементарному складу, оскільки в нових історичних умовах стає очевидною непотрібність одних і необхідність зміни інших, традиційних для даної формації, суспільних інститутів .

Необхідно відзначити також взаємообумовленість внутрішніх і зовнішніх детермінантів, стосунки між якими утворюють своєрідний "замкнутий круг". Наприклад, економічні чинники соціальної системи залежать від природних умов і міжнародних відносин, а екологія, у свою чергу, детермінизована економічними чинниками (на зразок того, що застосування досконаліших засобів виробництва дозволяє раціональніше використовувати сировину і інші ресурси) і тими ж міжнародними умовами (економічні проблеми, що гостро стоять, можуть бути вирішені лише спільними зусиллями всіх країн: що передбачає наявність сприятливого міжнародного клімату).

Слід підкреслити, що роль різних чинників в системі детермінації якого-небудь соціального явища не є однаковою: якщо одні детермінанти визначають його виникнення, функціонування і розвиток, то інші лише впливають на нього. Відповідно всі детермінуючі чинники соціального явища найбільш спільним чином можна визначити як головні і неголовні (другорядні). Дана класифікація не збігається з діленням чинників на зовнішніх і внутрішніх, оскільки і зовнішні чинники (наприклад, природна середа, без якої існування суспільства неможливе) можуть бути головними.

Неоднакову роль головних і другорядних чинників в детермінації явища найбільш рельєфно можна відобразити за допомогою категорій "суть" і "явище". Перша категорія відображає внутрішнє "необхідне в речі", а друга - виявляє це "внутрішнє в речі" на поверхні, "через масу випадкових властивостей і зв'язків, що розкриваються в результаті її взаємодії з іншими речами". Відповідно можна виділити два основні рівні детермінації: "сутнісний" і "феноменологічний". Перший характеризується дією головних чинників, які визначають природу речі, її істотні, необхідні сторони; а другий - дією другорядних чинників, які, визначаючи одиничні риси речі, надають їй неповторному і своєрідному вигляду.

Слід зазначити і надзвичайне багатство і різноманіття людської історії, де повторення подій трапляється виключно рідко. Причиною тому є надзвичайна складність суспільної системи, кожен елемент якої випробовує вплив безлічі інших, що робить його поведінку, загалом і основному що підкоряється законам системи, в конкретному і в деталях непередбачуваним. Дія безлічі другорядних детермінантів, не що визначають зміст того або іншого соціального явища, а що лише впливають на це явище, додає детермінації неоднозначний, статистичний характер.

Своєрідність і неповторність системи чинників, що детермінують

соціальні стосунки кінець кінцем і обумовлює неповторність і специфічність їх "зовнішності". В зв'язку з цим формування того або іншого типа абсолютизму в різних країнах (англо-французького, австро-пруського або іспанського варіантів) історична наука розглядує як результат взаємодії таких чинників, як спільний напрям історичного процесу і соціально-економічного розвитку тієї або іншої країни в даний період; визначувані ними співвідношення класових сил і результат їх боротьби, соціальна зовнішність дворянства, положення королівської влади і напрям еволюції державних установ, міжнародні економічні і військово-політичні відносини.

Аналіз однотипних соціальних стосунків дозволяє зрозуміти взаємозв'язок головних і другорядних детермінантів як єдність спільну і особливого в детермінації кожного типа соціальних стосунків. Розглядаючи в зв'язку з цим буржуазні революції у ряді країн, можна прийти до виводу, що різноманітність форм їх прояву (локальні особливості) є результатом взаємодії спільних причин, а саме суперечностей у феодальному способі виробництва при безлічі інших чинників як національного, так і інтернаціонального порядків. Так, якщо в Англії вже в Ху11 столітті сталося відділення виробника від засобів виробництва і капіталістичний переворот здійснився в найбільш "чистому" вигляді, то в Росії буржуазні революції зачала XX століття із-за слабкості і боязкості російської буржуазії, що проводила політику компромісу по відношенню до поміщиків, так і не змогли знищити феодально-кріпосницькі пережитки - навіть Столипінською реформою. Значним гальмом на шляху розвитку приватного промислового підприємництва в колоніальних і залежних країнах Азії і Африки до недавнього часу виступала експансіоністського характеру політика імперіалістичних держав, що прагнули перетворити ці країни на свій сировинний придаток і тому що навмисно консервували в них відсталі феодальні стосунки.

Отже, що детермінують чинники як елементи системи детермінації явища найбільш спільним чином можуть бути підрозділені на внутрішніх і зовнішніх, головних і другорядних. Разом з тим, наявність багатообразних детермінантних залежностей показує недостатність подібної класифікації, націлюючи пізнання на виявлення специфіки кожного елементу. Різні види зв'язків, утворюючи в сукупності систему його детермінації, з одного боку, "не сводимы один до одного", а з іншою, - "не діють в абсолютно чистому вигляді", взаємодоповнюючи один одного.

Найбільш вдалим варіантом типології видів детермінації є запропонована класифікація Я.Ф. Аськиним на основі тимчасових стосунків . Перевага його підходу полягає в тому, що він поставив теорію детермінізму в зв'язок з діалектичною концепцією розвитку. Відповідно таким тимчасовим модусам, як минуле, сьогодення і майбутнє, виділяються три основні типи детермінації: детермінація з минулого, з сьогодення і з майбутнього, які можуть виступати як в матеріальній, так і в ідеальній формах. Детермінація минулим представлена такими видами, як причинність, умови і зв'язок станів; детермінація сьогодні - видами: функціональна залежність, кореляція, системна детермінація; детермінація майбутнім - видами: детермінація метою, зачатки майбутнього в явищі.

Розглядаючи часовий аспект слід погодитися з А.С. Борщевим, що затверджує що зв'язки детермінацій можуть бути випадковими, разовими, а можуть носити і істотний, стійкий, такий, що повторюється характер. Останні виступають як закони структури, функціонування і розвитку явища.

У літературі суспільні закони підрозділяються на три групи:

1) закони, що виражають взаємозв'язок матеріальних сторін суспільної структури;

2) закони, що виражають зв'язок елементів духовного життя суспільства;

3) закони, що виражають взаємозв'язок матеріальних ідеологічних стосунків.

Залежно від ролі в соціальній системі суспільні закони також діляться на соціологічних і закони окремих сфер суспільного життя. Відносна особливість соціологічних законів полягає в тому, що вони виражають природу суспільства як цілого, виступаючи як основа взаємодії між різними сферами і сферами суспільного життя.

Оскільки виникнення, існування і розвиток будь-якого явища здійснюється по певних законах, то "помологічна детермінація" (на думку В.Н. Панібратова, що ввів в науковий обіг термін "помологічний детермінізм", він "розкриває концепцію детермінізму, інтерпретуючи останній через категорію закону") виступає, по суті, як основа системи його детермінантів. Взаємозв'язок законів соціального явища утворює своєрідний "каркас" системи його детермінації, навколо якого групуються всі інші - випадкові, скороминущі - детермінуючі чинники. Таким чином, системний підхід в єдності з узагальненим розумінням детермінізму дозволяє встановити структуру системи чинників, що детермінують розвиток суспільства, і класифікувати їх на різні види.

Нарешті, зупинимося на характеристиці причинності суспільного розвитку, як центральному моменті концепції соціального детермінізму. Соціальні причини розвитку суспільства розчленовуються на джерела і рушійні сили цього розвитку. Їх пізнання дозволяє проникнути в суть суспільного буття. До джерел розвитку слід віднести внутрішні діалектичні суперечності. Це найглибша причина. Рушійні сили розвитку - це спільні, істотні, необхідні, стійкі детермінанти розвитку. Таким чином, до соціальних причин слід віднести об'єктивні умови: суспільні стосунки - з одного боку і діяльність осіб з іншою. Історія і соціальні стосунки людей, звичайно, не існують і не можуть існувати у відриві від самої особи.

2. СОЦІАЛЬНА ДЕТЕРМІАЦІЯ ОСОБИ ЯК СУБ'ЄКТА СУСПІЛЬНИХ СТОСУНКІВ

Визнання соціальної детермінації в розвитку і життєдіяльності особи у філософії кінця ХХ століття можна вважати за факт, що відбувся. Проте подальше поглиблення в механізм цієї детермінації дозволяє побачити різноманіття підходів і позицій, деколи взаємовиключних один одного. Звертаючись до проблеми детермінації особи з боку суспільства, виправданим на наш погляд було б розглядувати цю проблему на особовому рівні, а на рівні особи проблема впливу на неї суспільства - це проблема особової свободи. У історії філософії ця проблема вирішувалася по-різному.

Стародавній світ (Греція, Рим) знав особисту свободу тільки як протилежність рабству; що не всякий знаходився в стані рабства визнавався вільним, хоча його свобода піддавалася дуже багатьом обмеженням і утрудненням з боку держави (державна влада тоді могла вільно розпоряджатися життям людини і його майном), моральних принципів і суспільної свідомості людей того часу. Боротьба в окремі періоди за політичні свободи, древні зовсім не прагнули до свободи особи в сучасному сенсі слова. Навіть ті мислителі, які особливо гостро відчували недоліки суспільного устрою того часу (Платон, Аристотель), в своїх побудовах ідеальнішої держави анітрохи не підносилися над сучасними ним поняттями, допускаючи для держави вторгнення в особисту сферу і приниження людини як осіб.

Середньовіччя, коли по суті влада світська підмінялася владою духовною, не сприяло розвитку особи і її свободи. На думку Н.А. Бердяєва, "недостатність середньовічної свідомості перш за все полягає в тому, що не була розкрита по-справжньому вільна, творча сила людини і чоловік на середньовічному світі не був відпущений на свободу для вільної творчої справи, для вільного творення культури" . Отже, середньовічна ідеологія і політика, по-своєму дисциплінуючи людину, а разом з тим і його свідомість, вчинки, волю, примушували індивідуума відмовлятися від формування себе як особи. Для того, щоб стати особою, людині необхідно було звернутися до власної суті: своїй волі, свідомості, свободі, знайти упевненість в собі, діяти по-новому в різних областях своєї життєдіяльності. У Західній Європі цей процес починається з епохи Відродження. "Цей історичний період, - пише Н, Бердяєв " стоїть під знаком відпущення на свободу творчих сил людини, духовної децентралізації, відриву від духовного центру, диференціації всіх сфер суспільного і культурного життя, коли всі області людської культури стають автономними" . Все це формувало передумову для "відкриття людини людиною" і для відкриття в нім особи.

Таким чином, виникало прагнення позначити особливу сферу для особи, куди не могли б втручатися ні держава, ні його деспотичні органи, ні суспільні колективи (або маси), які можуть бути в такому ж ступені деспотичні по відношенню до свободи особи, як і державні структури. Англійська Велика хартія вільностей, американська Декларація Незалежності, французька Декларація Прав людини і громадянина, "Російська правда" ("Конституція") декабриста П.І. Пестеля і інші акти - все це прикмети складного і повільного шляху до свобод особи, бачення особи як суб'єкта історичного процесу.