158235 (Дві концепції мови у діалозі Платона "Кратіл" та онтологічні побудови "Категорій" Арістотеля), страница 2

Як зазначалося вище, на думку Арістотеля, самі імена чи то дієслова не є ні істинними, ні хибними– до моменту, коли не будуть пов’язані з дієслівною зв’язкою “бути” чи “не бути”, тобто доки не будуть поставлені у граматичні та семантичні відношення з іншими категоріями. Істинне та хибне полягає у поєднанні та розділенні, і мислення є здатністю до здійснення цих операцій. Тобто до початку мовлення слово існує лише як знак, є мовчазною вказівкою на смисл. І лише акт вимови слова є участю в істині/ хибності. Можна сказати, що онтологічність мови чітко проявляється у момент активної участі у мові, власне у момент вимови слова. Мовлення є екзистенційно-онтологічною підвалиною мови. Слово природним чином відображає буття, є налаштованим на буття, натомість кожна людина постає певним модусом, модифікацією логосу як здатності до осягнення, розуміння смислів. Тому мовлення постає як атрибут істоти мовної, як участь її в єдиній мові.

Розум (інакше: логос як діяльнісний розум душі) передує, згідно з Арістотелем, діяльності, актуальному розвитку та вияву думки. Але Розум як Логос – є знанням у його першовитоці, тобто як енергія чистої абсолютної думки, без роздвоєння на суб’єкт і об’єкт.

Як свідчить проведений аналіз, відхід від міфологічного розуміння дійсності як органічної єдності природних реалій і подій та слова-передання, в якому вони отримують втілення; обов’язковий логічний супровід та вербальне роз’яснення внутрішньої суті поступово призводить давньогрецьких філософів до ствердження виняткової ролі розумового розміркування як єдино правильного способу пізнання сущого. Дійсність – оманлива, істина ж осяжна через логічне судження. Гносеологія та логіка Арістотеля є яскравим вираженням логічного завершення процесу абстрагувань. Якщо у Платона істинне знання можна отримати через безпосереднє споглядання ідей, а світ зовнішніх речей є світом «тіней», то для Арістотеля чуттєвий світ – цілком реальний, знання про все існуюче дається через відчуття, але будь-яке одиничне має свою сутність, яка пізнається розумом. Така сутність, як і Платонова ідея, є вічною, незмінною та нерухомою, але не знаходиться в світі ідеальних сутностей, а міститься в конкретній окремій речі, – це її форма. Таким чином, Арістотель намагається подолати зазначений у Платона розрив між світом речей та їх сутностей і створити єдину картину сущого, – і саме тут з необхідністю приходить до протиріччя у тлумаченні поняття форми. Усуваючи заявлену Платоном трансценденцію у природі пізнання, Арістотель не утримується від необхідності абстрагувань: форма як перша сутність, крім існування, повинна бути певним різновидом виду, своєрідною ідеєю речі.

Крім того, «нерозрізнення Арістотелем мовного та мисленнєвого змісту, ототожнення значень слів та уявлень предметів створює ілюзію повної адекватності мовної семантики відображеній об’єктивній реальності, до того ж незалежно від мови».

Таким чином, Арістотель продовжує рухатися у напрямку, заданому Платоном, деонтологізуючи знак, здійснюючи „перефокусування” з онтології на гносеологію та логіку. Слово стає довільним знаком, повністю байдужим до того, який саме предмет воно називає. Тим самим був здійснений поштовх до розвитку штучних мов. Сфера об’єктивованих форм (сфера розуму) максимально віддаляється від сфери матеріального наповнення цих форм, їхньої смислової організації. Всупереч Платону зближаючи граматичну структуру мови та онтологічну структуру реальності (категорії), Арістотель не просувається далі рівня граматики.